Частина 8. Крига скресла

Вечір минув у приготуваннях до ритуалу. Власне, нічого особливого для цього не було потрібно: особиста річ, що мала бути своєрідною прив’язкою, якорем у цьому світі, джерело додаткової енергії (сьогодні з цим пощастило - місяць у повні) та вмістище магічної сили - сама Кетрін, яка морально налаштовувала себе до складного дійства. Стільки часу відрекатися від магії, а тепер докладати неймовірних зусиль для її використання - мало стати ще тим випробуванням. Та ще й місце, яке вона обрала, не сприяло поліпшенню настрою.

У так і не оздобленому садочку за будинком завивав вітер. Сипав дрібний сніг, вкриваючи замерзлу землю пухнастими грудочками. Голі крони дерев у лісі  стирчали з-за огорожі на тлі захмареного нічного неба, створюючи картинку, як з фільму жахів. Десь закричав крук. Недобрий знак.

Кетрін розташувала колом свічки прямо на голій землі, запалюючи їх по одній. Кожного разу вітер задував полум'я.

- Та хай би вас! - спересердя гарикнула Кетрін, відкидаючи сірники.

Вона потерла заціпенілі руки, подумки направляючи в них тепло. Холод і сирість проймали до самих кісток. Нічого, обійдеться без вогню. Свічки колом - то взагалі анахронізм. У клубі любили їх використовувати, щоб усе виглядало згідно з традиційними уявленнями про магічні ритуали. Та насправді сенсу у цьому було не більше, ніж у малюванні крейдою дурних символів з метою викликати диявола.

Тож Кетрін просто стала у центр кола, зібрала густе волосся у хвіст, щоб не заважало, міцніше затягнула пасок на пальті, аби не замерзнути у найневідповідніший момент, і закрила очі, зосереджуючись.

У вухах свистіло, ніс перетворився на бурульку, уся фігура молодої жінки стала суцільною кригою, чи то від холоду, чи то від напруги, лише посинілі губи та тонкі пальці, в яких сконцентрувалось усе тепло, ледь рухалися, творячи диво.

На чорному тлі біля ніг лежало золоте кільце з янтарем, з якого струменіло слабке світло. Воно проходило крізь руки чаклунки, набираючи сили та яскравості, та линуло до місяця, що ховався поза хмарами. Кетрін скинула долоні догори - і хмара відкрила срібний диск, засліплюючий, неначе той збирався підмінити сонце. Вона тягнула з нього енергію, прикликаючи, змушуючи, зв’язуючи із власною силою, витягуючи з невідомого потойбіччя найдорожче і безцінне - загублену душу.

Вітер посилився, темрява за лісом стала ще густішою, але у центрі маленького садочку, за парканом з майбутніх виноградних лоз силует застиглої жінки випромінював світло, що відбивав місяць, залучений до священного дійства.

У грудях, там, де серце, поширювалося тепло, набираючи жару, забиваючи дихання. Це пробуджувалося кохання, підняте з глибин душі і розпечене до нестями, бо було єдиною силою на світі, здатною відродити втрачене життя.

Кетрін намагалася встояти на ногах, яких вже майже не відчувала, тримати рівновагу і довести справу до кінця. Відчуваючи, що фінал близько, вона вдалася до останнього акту - промовляння закляття.

- У темряві тебе шукаю,

Світло твоє прикликаю.

Нехай стане місяць мені провідник.

Паростки вічнозелені

Хвилями линуть до мене,

Звідти повернуть тебе, де ти зник.

Золота сережка піднялася вгору, шалено закрутилася і вибухнула, розпорошившись на мільйони різнокольорових частинок, які закружляли у повітрі разом зі сніжинками, а потім осіли на землю і зникли.

Кетрін впала на коліна знесилена. Світло згасло. Навкруги запанували тиша і пітьма. Навіть вітер більше не насмілювався дмухати.

Опустивши голову, Кетрін сиділа на грудках, розглядаючи свої долоні. Блідими плямами вони виділялися на тлі загальної темноти. Не могла поворухнути ані пальцем. Здається, витратила річний запас магії. Не дивно. До цього моменту щось подібне за потужністю робила лише раз, і те - спонтанно, та ще й уві сні, отже, не рахується.

Коли від холоду почало стискати серце, Кетрін врешті підвелася. Біля дверей зупинилась, охоплена раптовим страхом. Вона боялась, що, увійшовши в будинок, не побачить там того, на кого так чекала. Та годі вже малодушності!

Відчинила та зробила крок уперед, в тепло.

Будинок був такий самий, яким вона його покинула годину чи дві тому, - затишний, із запаленим нічником у вітальні і так само порожній.

Кетрін оббігла усі кімнати, навіть до ванної зазирнула - нікого.

Страшне розчарування охопило її. Але ж вона була впевнена, що все вийде! Деніел мав повернутися! Як же так?!

Гіркі сльози бризнули з очей. Кетрін плакала і не могла спинитися, до того їй було прикро, боляче і шкода себе. На тобі, маєш, самовпевнена відьмо. Як взагалі могла подумати, що зможе повернути когось до життя? Вирішила, що всесильна? А от і ні. Вже вкотре програла суворій реальності, яка дозволяє лише гратися в магію, виконуючи дурнуваті фокуси, натомість надважливі справи зазнають поразки. Життя - жорстока річ, Кетрін, хіба ти не знала?

Опустилася на ліжко, не знімаючи одягу і взуття. Так сумно, так тихо, най би і померти тут. Нічого вже не хочеться, набридло шукати і сподіватися, коли все марно. Зранку піде до коледжу і напише заяву на звільнення, а тоді покине це місто, яке дало й одразу відібрало в неї найпрекрасніше із захоплень - закоханість у музику і того, хто її створив.

Так і заснула - з вологими щоками і обкусаними в розпачі губами. Наснилось знов одне й те саме з тих пір, як знищила Тінь і сонний вимір, - суцільне ніщо, провалля без часу, простору і фарб. Тільки цього разу вона борсалась у цій пітьмі, як потопельник, хапаючи ротом повітря, а ранком з криком прокинулась, душачи себе за горло.

Чорт! Закляття пошуку!

Кетрін обізвала себе останньою дурепою, а тоді швидко звела і розвела руки хрест навхрест у заклинанні пошуку.

Та нічого не вийшло.

Спробувала вдруге, втретє і ще з десяток разів. Невдача.

Так, потрібно заспокоїтись. Мабуть, вона переоцінила свої сили і все ж таки потребує часу на відновлення. Добре.