Частина 6. Сон - це дім

Щонайменше ураган “Катріна” пронісся будинком. Пошматовані меблі, перекинуті інструменти, зірвана ковдра, розбитий посуд. І ще купа невидимих на перший погляд руйнувань.

Деніел з філософським виразом наводив лад у помешканні, періодично поглядаючи на незвану гостю. Та сповзла по стіні в обідраних колготках, порваній спідниці з копицею розкуйовдженого каштанового волосся, що окремими пасмами досі колихалося навколо її блідого обличчя. Вона щипала себе за шкіру на руці, примовляючи:

- Прокинься, Кетрін, прокинься, це ж лише дурний сон, - жінка зронила голову, - я просто хочу спати, Господи, просто поспати...

Загальна картина нагадувала божевільню.

Підібравши гітару, Деніел з полегшенням пересвідчився, що інструмент вцілів. Це єдине, що його зараз турбувало. Він поправив тарілки, які несамовито дзеленчали під час нещодавнього нападу, впевнився, що барабани цілі, і всівся за установку. На щастя, провода не пошкодились, тож після кількох звичних маніпуляцій з підключення він пробігся пальцями по струнах.

Кетрін ледь підвела голову і раптово скрикнула:

- Що я маю зробити, щоб ти перестав приходити в мої сни?

Замість відповіді роздався іще один акорд, за ним інший, які мить потому перетворились на суцільну мелодію. Кетрін затулила вуха руками, готова завити від відчаю, впізнаючи ту саму мелодію, що привела її до цього будинку, ту, яку вона майже ненавиділа за досконалість, а тоді Деніел заспівав.

- Я не спатиму один, без тебе - ніколи.

Що б не казала ти мені, я знаю наперед.

Якщо я скажу тобі, чи повіриш ти,

Що в словах існує безліч сил?

Ти не знаєш нічого взагалі

Про сни такі п’янкі, ти мусиш спати.

Ти не знаєш нічого взагалі

Про сни свої палкі.

Сон - це дім...

Ти будеш господинею цього будинку,

Отримаєш ключі від грат

І білий пояс одягнеш.

Якщо я скажу тобі, чи повіриш ти,

Що в твоїх словах безмежність сил?

Ти не знаєш нічого взагалі

Про сни такі п’янкі, ти мусиш спати.

Ти не знаєш нічого взагалі

Про сни свої палкі.

Сон - це дім.

- Що… Що це? Що ти робиш?

Кетрін дивилась на нього як на ненормального.

- А на що це схоже?

- Як ти можеш співати, коли навкруги таке? Коли нас ледь не вбило… це!

- Якщо ти можеш щось вдіяти - будь ласка, - він окреслив широкий жест рукою, тоді знов почав грати і наспівувати.

Кетрін ладна була розридатися від безвиході. Невже Олівія була права, коли казала, що її синові загрожує небезпека? А разом з тим і самій Кетрін, якщо вона не придумає, як вибратись з цієї халепи.

Зробивши кілька глибоких вдихів, жінка встала, поправила одяг, зачіску і підійшла до вікна. Там, як і раніше, панував туман, того ж противного сірого кольору, що наводив на неї тугу.

І як це трапляється у кризовій ситуації, мозок, щоб не з'їхати з глузду, зосередився на зовсім не важливій, незначній деталі.

- А де сережка?

- Перепрошую?

- Твоя сережка з носа. Де вона?

Він посміхнувся, інакше, приязно, став схожим на звичайну людину, а не якусь там рок-зірку.

- Це все, що тебе зараз турбує?

- Ти завжди відповідаєш питанням на питання?

- Коли в мій дім вдирається непроханий гість та приносить із собою купу неприємностей, яких до нього тут не було, - так.

- Я не розумію, Деніеле, - Кетрін проігнорувала приховану погрозу в його словах і зайняла єдине вільне крісло у кімнаті, - не розумію, чому я тут. Чому ТИ тут?

Її охопила всесвітня втома. Не потрібними раптом стали відповіді, байдуже, що і як. Єдине, чого зараз прагнула вона усім єством, - нормальний звичайний сон.

- Кетрін, так? Послухай, Кетрін, краще тобі триматися подалі.

- То скажи мені, яким чином я маю це зробити! Бо кожного разу, як я заплющую очі, потрапляю сюди.

Він відклав гітару. Встав, повільно наблизився, присів навпроти, дивлячись прямо у змучені зелені очі, і сумно промовив:

- Не знаю, Кетрін. Але ти мусиш спати.

****

Міцний сон - запорука гарного настрою і самопочуття зранку. Це життєдайне ствердження Кетрін цілком осягнула, коли, розплющивши очі, зрозуміла, що виспалась так, як ніколи до того. Бадьора і свіжа, мов весняна квітка, вона навіть не одразу згадала, що було напередодні. А коли згадала, піднесений настрій умить випарувався. Рій питань, старих і нових, закрутився в голові. Та вона не поспішала розв’язувати ребус, потребувала зупинки та осмислення.

Отже, Деніел Макларен володіє силою так чи інакше: він вплинув на неї магією, примусивши мозок відключитися (у глибині душі Кетрін навіть була вдячна за це). От тільки наскільки свідомо він нею користується? А якщо так, то чому не визволить себе з пастки? Може, йому не вистачає сили, або він не розуміє, яким чином звільнитися? Чи взагалі розуміє, де він і що з ним? Можливо, від такого тривалого ув'язнення він не сповна розуму?

Усе це Кетрін збиралася дізнатися у наступний свій візит у дім зі снів. Та план не спрацював. Пристойної розмови у них так і не склалося. Деніел відмовлявся відповідати на будь-які запитання, Кетрін не розуміла, чому він не хоче нічого ні розповідати, ні пояснювати. Тільки-но вона намагалася щось вивідати, він одразу починав або грати, або налаштовувати інструменти, створюючи какофонію, або співати. Усі спроби примусити його розговоритися виявились марними. Тож Кетрін припинила його дотинати.

Час тягнувся неспішно, минула осінь, принісши грозові шквали, зливи та холодну сирість, що проймала до самих кісток. Кетрін так і не переїхала в інший готель. Чи то так прикипіла до цього будиночку, чи то боялася, що втратить зв’язок, який раптом став їй чомусь необхідним, але продовжувала існувати у двох світах одночасно. Вдень слухала Volucris дорогою на роботу і назад, майже не витягаючи навушники з вух, а вночі - виконання наживо, котре справді було неймовірним, бо здійснювалося для неї однієї. Вона просто насолоджувалася, облишивши усе зайве десь там, у мокрій незатишній реальності, поринаючи в естетичне задоволення від неперевершених мелодій.