Частина 3. Поклик у тумані

Один і той же сон переслідував Кетрін усі наступні ночі. Туман був одвічним супутником шляху без призначення. Інколи вона сама перетворювалась на сіре марево без плоті. Прохолода тоді огортала усе єство. Панувала тиша, невагома та неприродна, часом переривалася звуком її імені, незрозумілими словами та ледь чутною музикою вдалині.

Ці дивні видіння позбавляли Кетрін нормального сну. Вранці вона прокидалась з синцями під очима, які доводилось маскувати, щоб студенти не кепкували з неї. Вигляд мала трохи стомлений. Та розв'язати загадку не могла. Навіть якби й хотіла, для цього знадобилося б використати магію. Кетрін чітко знала, що без надприродного втручання тут не обійшлося. Спочатку вона подумала на пані Данкан. Хто знає, який інгредієнт стара підмішала їй у чай. Чи не могло це бути наслідком? Але питати Кетрін не збиралася, вона взагалі хотіла уникнути будь-якого випадку, що змусив би її знов звернутися до знахарки.

Але час ішов. Прокидатися після таких сновидінь ставало дедалі важче, до того ж її квітка, висаджена з такою турботою, не хотіла прийматися. Кетрін вже і ґрунт обробила, і добрив, призначених лише для гострої потреби, додала - нічого не допомагало. Айстра відмовлялася рости і чахнула прямо на очах.

У Кетрін не залишилось вибору. Вона не могла допустити загибелі рослини, тому пішла до Олівії Данкан.

Стара зустріла її так, наче очікувала на її прихід.

- Ти знаєш, як її врятувати, - сказала вона, пронизуючи молоду жінку поглядом.

- Я все перепробувала, - відповіла Кетрін.

Стара похитала головою:

- У тебе є вибір - дати їй засохнути або наповнити життям.

Здогадуючись, на що пані Данкан натякає, Кетрін категорично промовила:

- Ніколи!

- Тоді ще одна істота загине у тебе на очах, - із сумом констатувала знахарка.

- Що ви таке говорите?

- Не бійся, дитино. Я збережу твою таємницю, але ти не уявляєш, як мені прикро. Тримай, - вона вклала їй до рук банку. - Це заговорений попіл. Можливо, квітка тебе ще потішить якийсь час, але… - І вона зачинила двері прямо перед носом гості.

Розчарування пані Данкан жодним чином не зворушило Кетрін. Натомість вона відчувала роздратування та гнів. Звідки ця відьма стільки знає про неї? Кетрін була впевнена, що нікому нічого не говорила про себе зайвого. Це все той клятий чай!

Увечері того ж дня Кетрін розкидала попіл по всьому садку, приділяючи особливу увагу своїй нещасній айстрі та ледь стримуючись, щоб не докласти трохи сили до того дійства. Краще б вона посадовила хризантему, яка точно б прийнялася і зацвіла невдовзі без усіляких мудрощів. Так ні, треба було вовтузитися з айстрою. От що значить відсутність досвіду у такій справі.

Перед тим, як піти до ліжка, Кетрін випила заспокійливий чай. Не те щоб вона сильно хвилювалася з приводу обізнаності пані Данкан (навряд чи та знає якісь страшні подробиці її життя), але на душі було неспокійно, а такий стан завжди обертався на зле. Засинала вона з думкою, що хоч сьогодні виспиться, бо зробила усе можливе для порятунку рослини. “Чи не все...” - промайнуло.

Знов вона була посеред туману. Тоді йшла на голос, що кликав її на ім'я. Та в який би бік не рушила, завжди опинялась перед своїм будинком і зачиненими дверима. Зрозуміло, що дорога у неї одна - зайти всередину. Але вона не мала жодного уявлення, як відчинити двері. Це нагадувало одну з тих комп'ютерних ігор, які так полюбляв Пол. Потрібно було лише знайти необхідний предмет, щоб перейти на наступний рівень.

Але ж це всього лише її підсвідомість! Хіба ні?

Раціональна частина Кетрін усіляко заперечувала існування іншої реальності.

Поклик повторився. Вона пішла на нього і почула нові слова, наче продовження попередніх. Туман густішав, знов нічого не було видно, навіть обриси будинку, та голос ставав все більш чітким, набував визначених рис, ставав виразнішим і оформився у чіткий тембр. Тепер Кетрін могла б його впізнати, якби почула ще.

Нарешті Кетрін опинилась посеред галявини, на іншому боці якої колихалась тінь, обриси людської фігури, від якої долинав голос, а навкруги почала ледь помітно звучати музика у такт словам. Кетрін рушила вперед, простягнула руку, намагаючись доторкнутися до фігури, але та зникла.

- Дурня якась! - раптом промовила Кетрін, спираючи руки в боки. Звук її голосу розлетівся луною, роблячи в тумані дірки, схожі на кола на воді.

- Та невже? - насмішкувато спитав хтось.

Кетрін озирнулась: як і раніше нікого немає.

- Так! - ще голосніше сказала вона. - Що за театральні ефекти?  Як в дешевому фільмі жахів. Хто ти? Привид цього будинку чи якийсь безтілесний дух?

Розуміння того, що це лише сон, додавало жінці хоробрості. Почувалася вона зухвало і збиралася поводитись так само. У будь-якому випадку вона все одно прокинеться, і сновидіння залишиться простим спогадом.

- Привидів не існує.

- Чого ти від мене хочеш?

- Щоб ти увійшла в дім.

- Але я вже у ньому!

- Ні. Ти не знаєш…

- Я це вже чула, - роздратовано перебила Кетрін. - І не збираюся йти на повідку у тебе, хто б ти там не був.

- А ти відважна, Кетрін.

- Звідки ти знаєш моє ім'я?

- Озирнись. Ти у моїх володіннях і лише я встановлюю правила гри.

Вона схрестила руки на грудях.

- Не маю бажання грати у твої ігри. Або ти перестанеш насилати на мене свої дурнуваті сни, або…

- Або - що? Перестанеш спати?

- Це нестерпно! Хто ти такий?

- Увійди в дім… - голос потроху ставав тихішим і незабаром зовсім зник.

Залунала музика. Кетрін такої ніколи не чула. Було в ній щось потойбічне, але настільки прекрасне, що на мить перехопило подих.

“Ти не знаєш нічого взагалі про сни такі п’янкі. Ти мусиш спати...”