Частина 4. Зустріч з Бароном Полянським

       Наступного дня Олена почала готуватись до бою з привидом. Вона чекала ночі та потрохи збирала з собою необхідні речі. Вона дістала доволі об’ємну тканинну сумку та поклала туди декілька білих воскових свічок, ліхтар, невеличку пляшку селітри, сіль, залізний атам, який був спеціально благословенний на захист від привидів, шматок червоної крейди, спеціальний відвар з трав та обвішалась оберегами на відвод та захист від проникнення.

       І з цим невеличким багажем, дочекавшись півночі, дівчина відправилась до маєтку збожеволівшого діда. Вона трохи боялась, але все одно с кожним кроком брала себе в руки, тому що знала, що страх зіграє з нею поганий жарт. Привиди самі бояться тих, хто почуває себе впевнено та є хазяїном положення.

       Підійшовши до старого маєтку, Олена уважно подивилась на вікна та зосередилась, шукаючи примару всередині. Її відволікали страшні та злі горгульї, які чомусь уважно стежили за кожним її рухом своїми застиглими кам’яними очима. При хоч і не сильному місячному сяйві здавалось, що вони світяться червоним світлом. Це було дуже дивно. Але, не зважаючи на це, Олена сконцентрувалась на Бароні, щоб якомога швидше його знайти.

       Як вона і думала, у домі знаходились два енергетичних імпульси – один побільше і старіше, а другий – дуже маленький та повний страху. Скоріш за все, то й була застрягла душа мертвого Андрія. Дівчина відмітила, що менший імпульс постійно то сяяв, то затухав, а його атоми постійно кудись щезають. І прийшла до висновку, що Полянський залишив душу бідного Андрійка собі на споживання.

       «Паскуда» - подумала Олена та рішуче пішла до входу в дім.

       Виявивши духа у своїй таємній кімнаті, дівчина зібралась із силами та взялась рукою за іржаве кільце на двері будинку. Паралельно вона все ж таки намагалась відстежити, чи відчуває привид її присутність. І коли вона вже майже відкрила двері, то зрозуміла, що її засікли.

       Дівчина відразу ж вихопила із тканинної сумки атам та стиснула його в руці. Вона з усієї сили пхнула ногою двері, і ті без супротиву відразу ж відлетіли геть. Як Олена і очікувала, вже перед ними її чекав Барон Полянський власною персоною, ледь торкаючись ногами землі, який вже був готовий захищати свій маєток.

       - Йди геть звідси, це мій дім! – Завив він, кидаючись на неї з тим самим іржавим скальпелем, на якому виднілися свіжі бурі краплі крові.

       - Олена махнула ритуальним ножем та прорізала смугу поперек тулуба мерця. Зі смуги повалив чорний дим, а привид зашипів і кудись пропав.

       - Ось так, а то розмахує тут своєю штукою. Так, а мені ж та штука і потрібна.

       Олена одразу ж зрозуміла, що для того, щоб дати діду можливість переходу на той світ, їй потрібно роздобути та спалити ту річ, до якої привид прив’язаний. Тому, логічно, що вона одразу ж подумала за іржавий скальпель, раз той постійно з ним тягається. Але свою теорію все ж таки треба було перевірити, навідавшись до льоху та глянути, чи нема ще чогось цінного, до чого міг би прив’язатись привид.

       Дівчина увійшла в середину та відразу ж побачила, що вхід до таємною кімнати ніхто так і не закрив. А сам він був обнесений поліцейською жовтою стрічкою, як місце злочину.

       - Чорт. Це ще треба закон порушувати. – Засварилася вона, переступаючи акуратно через стрічку.

       Взявши із сумки ліхтар, дівчина посвітила вниз та нічого особливого там не побачила. Тому вона рішуче подерлась вниз по скрипучим, які розсипались на очах, сходам.

       Опинившись у льосі, Олена освітила кімнату ліхтарем і почала придивлятись. На столі скальпеля не виявилось. Напевно, Барон його забрав з собою, де б він не був. 

       Але й, на превеликий жаль, більше нічого цікавого у кімнаті теж не виявилось. Усе лахміття, яке було на Тарасовому відео, кудись щезло. Поліція все звідси винесла, напевно, приймаючі увесь брухт за важливі докази та для встановлення ДНК вбивці. Єдине, що стояло на полицях, так це брудні трухляві книжки по анатомії тварин та людей. Та на підлозі біля розтрощених та пустих скриньок виднілось велика кривава пляма, яка розтіклась на пів кімнати і в'їлась в дерев’яне покриття. Видно було, що тут намагались прибрати, адже на цьому клаптику дерево виглядало трохи чистішим, ніж решта підлоги. Але це мало чого дало, беручи до уваги, що тіло тут пролежало сім днів.

       Тому Олена, зрозумівши, що все ж таки в таємній кімнаті померлого хірурга не знайде нічого цікавого та цінного,  знову зосередилась на маєтку та почала шукати енергетичні імпульси духа. Вона відчула його на другому поверсі там, де вікно виходило на вулицю. Саме з цього вікна привид дивився на неї того дня, коли сюди вперше завітала поліція. Привид був дещо знесилений та не проявляв поки що ніякої агресії до незваної гості. Воно й зрозуміло. Таку рану навіть примарі теж треба загоїти.

       - Це твоя колишня кімната, так? – Сама собі пробуркотіла Олена. – Ну то чекай, до тебе гості йдуть.

       Олена знову подерлась вгору по сходам. Опинившись на першому поверсі маєтку, дівчина вихопила із сумки кухонну сіль та білу воскову свічку, яку запхнула в карман кофтинки, де як раз вже лежали сірники.

       Вона кішкою помчалась до тієї кімнати, де схоронився поранений привид. Дверей там вже майже не було, залишились лише декілька гнилих дошок, які щосили висіли на відкосах. Дівчина відразу ж розсипала сіль на вході, щоб не дати привиду вийти через двері.