Частина 3. Пакет з динями

       Дівчина прийшла до свого дому та вирішила трохи відпочити. Вона прийняла прохолодний душ та прилягла на дивані у своїй кімнаті, поставивши на живіт ноутбук. Увімкнувши Ютуб, Олена почала роздивлятись рекомендовані відео. Хтось їй розповідав, як гарно зараз у Венеції, хтось ділився теоріями заговору, хтось розбирав останні політичні події у світі. Але раптом вона натрапила на канал двох хлопців, які відвідували та оглядали покинутий Зелений Театр зсередини. І один з друзів був дуже схожий на того, якого винесли сьогодні мертвого з моторошного маєтку.

         Олена аж підстрибнула на дивані та швидко тицьнула на відео.

       Із вже мертвим парубком ходив ще один, світловолосий та трохи пухкенький, який усе знімав.

       - Диви, Тарасе, тут якісь глиняні чашки стоять з якоюсь бурою та густою рідиною. – Повернувшись до камери, сказав хлопець та потягнувся до коричневої посудини, щоб понюхати її вміст. Піднісши її до носа, він декілька разів швидко втягнув повітря та скривився. – Нє, то не то, що ви подумали. Це вино. Хоча доволі добре вино на вигляд. І хто ж тут таке може розпивати?

       - То може бути ритуальний алкоголь. Подейкують, що тут частенько зависають сатаністи та викликають різноманітних сутностей, у тому числі і демонів. Андрію, ти ж теж таким захоплювався? – Грайливо запитав ведучого голос за кадром.

       «Ага, мертвого хлопця звали Андрієм» - Сама собі подумала дівчина.

       - Та то були граньки. – Відмахнувся мертвий хлопець і усміхнувся. - В мене ні разу нічого не вийшло.

       Олена відмітила, що Андрій був дуже симпатичним, але ще зовсім малим. З нього міг би вийти завзятий серцеїд. І їй стало дуже шкода парубка, який так швидко покинув цей світ.

       Вона подумала, що з ним у ту ніч міг бути Тарас із камерою. А отже, й міг існувати якийсь цікавий запис, який розповів би про події тієї ночі. Але ж де його шукати в такому великому місті?

       На допомогу прийшов інтернет.

       Олена знайшла на каналі Ютуба посилання на інстаграм-акаунти друзів та почала їх моніторити. Повсюди вже мерехтіли заклики містян допомагати в пошуках зниклого безвісти Андрія. Але, що дивно, Тарас в цьому приймав активну участь. Та, якщо він свідок, то чому відразу нічого не розповів, що знає, де знаходиться тіло його друга? Хоча, як хлопець потім відмажеться, що це не він скоїв злочин? Навряд чи йому хтось повірить, що то міг бути привід.

       Також Тарас організував фонд допомоги та пошуку зниклого друга та постійно виступав з відео-звітами за витрачені кошти. А ще, о чудо, він призивав приносити якісь непотрібні, але хороші речі, їжу та все, що могло бути корисним, до нього додому, щоб він потім міг передати вбитим горем батькам Андрія. І авжеж, вказував адресу, куди треба було приїжджати.

       - Яку ж ти гру затіяв, Тарасе? – Сама до себе звернулась дівчина. Щось у її голові не складався пазл, як хлопець міг постійно знаходитись на публіці, якщо був якось причетний то вбивства свого друга? Може, то був нещасний випадок? То чому він не заявив у поліцію? Адже пройшов цілий тиждень, доки якась тітка Інка відчула неладне та не визвала наряд. І поліцейські були явно дуже здивовані знахідкою.

       Олена відкинула ноутбук, та швидко зазбиралась. Їй треба було скоріше дістатись до адреси з інстаграму, щоб розпитати хлопця про той випадок, доки до нього не завітала поліція. Бо якщо на знайденому браслеті знайдуть його відбиток пальців, то він вже не відкрутиться. Загребуть до в’язниці, і шукай вітра в полі.

       Через півтори години дівчина підійшла до новенької  багатоповерхівки, в якій жив Тарас та відкрила вхідні двері. Із собою вона на всяк випадок взяла пакет із динями, щоб можна було відмазатись від консьєржки. Бо Олена приблизно знала, що вона їде в доволі небідний район, де можна було очікувати навіть охорону.

       І вона вгадала. За дверями у скляній невеличкій будці з підписом «Охорона» сидів міцний молодий чоловік років тридцяти, вдягнений у чорну футболку та чорні котонові штани. Він підозріло подивився на молоду дівчину та, примруживши очі, запитав її, куди та, власне, прямує.

       - Я у 87му квартиру, принесла пожертвування рідним зниклого хлопця. – Мило усміхнувшись, потрясла пакетом вона.

       Чоловік махнув їй рукою, запрошуючи іти з миром. Та не стала чекати особливих вказівок та зайчиков пострибала вгору по сходам.

       Олена піднялась на четвертий поверх та повертіла головою, шукаючи потрібну квартиру серед доступних трьох дверей. Нарешті на одній з них вона знайшла заповітну цифру 87 і тоді, трохи хвилюючись, але все ж таки збираючись з думками, натиснула на дзвінок.

       Противний дзвоник заграв якусь в’їдливу мелодію. Дівчина скривилась, бо цей звук її дратував. Але з першого разу ніхто з квартири не вийшов. Тому довелось мучитись далі.

       Вона рішуче натиснула ще раз і ще раз, і ще раз, доки з середини не почула якесь невиразне шарудіння.

       І через пару секунд Олена все ж почула голос молодого хлопця.

       - Хто ви така? – викрикнув він з квартири, оглядаючи її, скоріш за все, через вічко в двері.

   - Я принесла пожертви для батьків Андрія. – Сказала вона, знову трясучі пакетом та потроху збираючи впевненість у руки.