Глава 8. Принц із позаштатною легендою

Правда про Ореста вийшла назовні не через зраду, не через донос і не через розкриття таємниці. Вона вийшла через рахунок.

Зоремир, готуючи фінансову частину справи престолу до приїзду опікунської ради, звіряв видатки замку за місяць і натрапив на витрату, яку не міг класифікувати: двадцять срібняків, сплачених «за доставку листа в північному напрямку, термін — три дні». Двадцять срібняків — це було втричі дорожче за звичайну пошту й удвічі дешевше за замовчування. Така ціна була тільки в одного провідника, якого Зоремир знав: в одноокого вершника, що возив листи через північні болота, де поштова карета не ходила.

Зоремир спитав у канцелярії, хто надсилав листи на північ. Канцелярія відповіла, що ніхто. Тоді він спитав у Проні, яка знала все, що відбувалося в паперах, і трохи того, що відбувалося поза ними. Проня відповіла правду, бо, як уже згадувалося, була найнята за чесність:

— Листи надсилав принц, пане. Через болота, не через хащі. Шість листів за місяць. Адресат на конвертах не був вказаний, але я бачила один: на ньому стояло «Тій, що на болоті».

Зоремир закрив записник, посидів хвилину й пішов до Аврори. Він не любив приносити погані новини, тому приносив їх із документами: з документами погані новини стають справами, а зі справами можна щось робити, і це рятує від безпорадності.

Тим часом у замку готувалися до офіційного визнання заручин. Не весілля — Аврора його відклала, але рада вирішила, що перед приїздом опікунської ради треба хоч щось оформити, і канцлер запропонував церемонію оголошення заручин перед двором. Вона була призначена на суботу, і Орест знав про неї шість днів. Шість днів він не спав нормально, бо розумів те, чого не розумів ніхто інший: на церемонії буде присутній пан Квіт, а пан Квіт має звичку перевіряти документи.

Його документи не витримували перевірки. Він це знав від самого початку, з тієї ночі в хащах, коли казав собі: «дійдеться — потім». «Потім» настало.

Церемонія почалася о півдні. Тронна зала була повна, герольд налаштував трубу (павич сидів на карнизі як офіційний критик), канцлер тримав текст оголошення, і все йшло добре аж до моменту, коли канцлер за сценарієм проголосив:

— Принц Орест, син короля північних земель...

І тут пан Квіт, який сидів із Пронею на службовому місці, зробив те, чого в його поведінці ще не бачили: він тихо спитав Проню про щось, Проня відповіла, і пан Квіт підвівся з місця.

— Вибачте, — сказав він. — Продовжуйте. Я мав технічне запитання. Але воно зачекає. Продовжуйте, я прослухаю.

Але після цих слів уже ніхто нічого не слухав нормально. Король шепнув канцлеру: «Що за технічне запитання?» Канцлер не знав. Зоремир знав, бо йому Проня вже сказала вранці, і його обличчя було дуже спокійним — як буває спокійним обличчя людини, що чекає. Одна лише Аврора нічого не знала й тому була єдиною в залі, хто дивився на Ореста просто, без запитань.

Церемонію довели до кінця. Орест вимовив потрібні слова — і вимовив їх чесно, бо його чесність не залежала від обставин. Це, як згодом відзначив герольд, були найважче сказані чесні слова в історії цієї зали.

Після церемонії пан Квіт попросив про аудієнцію. Не ради — аудієнції у вузькому колі. І у вузькому колі, поклавши на стіл підшивку, він мовив:

— Ваша величносте. Ваша високосте. Я перевіряв родовід принца для справи престолу. Це моя обов'язкова процедура. Ось результати.

На столі лежали три аркуші.

• Перший: запит у північні землі й відповідь канцелярії північного короля (пошта через хащі вже працювала — повільно, але працювала). Відповідь була ввічливою й короткою: «Ми не маємо на обліку принца Ореста. З особистого дозволу його величності додамо: ми маємо на обліку Ореста, сина шинкаря Говарда з містечка Веретяни, який минулої весни залишив батьківський дім. Батько ним пишається і просить передати, що борг за коня ми прощаємо».
• Другий аркуш: опис коня, купленого в північних землях.
• Третій: рахунок шинку «Корона» в містечку Веретяни, де принц зупинявся дорогою й, за рахунком, не заплатив за нічліг, мотивуючи це тим, що «вельможні особи не платять у власному королівстві». Шинком володів його батько.

— Ви не принц, — сказав король.

— Ні, — сказав Орест.

— Ви син шинкаря.

— Так.

— І ви водите мене за ніс сто років тому... тобто чотири тижні! Ви стояли в цій залі, сиділи на цій раді, виправляли канцлера, і я слухав людину, яка...

— Яка пробралася крізь хащі й розбудила вашу доньку, — сказала Аврора. — Це теж правда. І від неї не залежить, хто його батько.

— Авроро, ти не розумієш. Спадкоємець престолу не може бути...

— Він і не спадкоємець. Ви помітили? Я відклала весілля. Той самий закон, що оголосив мене мертвою, оголошує його безтитульним. Ми з ним однаково мертві за вашими паперами й однаково живі за власним відчуттям. Різниця в тому, що він про свою правду сказав би сам, якби ви запитали раніше. А я, між іншим, теж щось приховувала. Три тижні тому я відправила шість листів на болото й не сказала про це нікому.

Запанувала глибока тиша. Король подивився на доньку, потім на Зоремира. Зоремир зробив обличчя людини, яка знала й мовчала, бо мовчання було в межах його професійної етики.

Далі була розмова, яку в замку переказували довго й по-різному і яку Проня записала до протоколу не дослівно, а так, як зрозуміла. Ось її запис.

Король спитав Ореста, навіщо той усе це зробив. Орест відповів, що в шинку батька щовечора розповідали казку про сплячу красуню, і щовечора в казці принц був сином короля, і хлопчик, який це слухав, зростав із думкою, що подвиг мають здійснювати тільки принци. Коли йому виповнилося дев'ятнадцять, він зрозумів, що це неправда, і це його розлютило більше за все інше в житті. Він пішов у хащі не заради дівчини й не заради пригоди. Він пішов, щоб довести: син шинкаря теж може. «Історія для шинку була другою причиною. Перша — моя власна», — сказав він. І додав: «Імені я не змінював. Я весь час казав правду про себе тим, кому була потрібна правда. Аврора знала з першого ранку. Я сказав їй, що моє ім'я — для сина шинкаря. Вона вибрала».