Глава 3. Хто тут король?

Питання «хто тут король?» у королівстві раніше не виникало. Не тому, що на нього була відповідь, а тому, що його не можна було ставити. За тисячу років до прокляття за таке запитання одного герцога заслали в гори, і відтоді в замку діяло негласне правило: трон є — питання немає.

Тепер питання виникло, і воно сиділо в кутку канцелярії, мов боржник.

Формально все виглядало так. Король живий, але за законом 1712 року — юридично померлий, а мертві (навіть юридично) тронів не займають. Аврора жива, молодша, але юридично вважається мертвою ще довше. Королева не правила ніколи й не збиралася, бо в цих землях королеви правили тільки як удовуючі опікунки й лише до повноліття спадкоємця, а спадкоємець був. Орест не мав у цих землях нічого: ні титулу, ні землі, ні предків у місцевих літописах. Це виявилося найменшою з його проблем, бо предки в літописах мали звичку виявлятися зовсім не тими, ким їх пам'ятали.

А з іншого боку стояв документ. Копія закону про бездіяльні престоли, привезена канцлером із поштової станції (він з'їздив туди особисто, з двома гвардійцями та ящиком з-під вина, який заздалегідь проголосив «дипломатичною валізою»), мала додаток. Опікунська рада сусідніх корон, йшлося там, призначила на сплячі землі тимчасового адміністратора з правом перепису, суду й збору податків. Ім'я адміністратора в документі було. Посада. Печатка. І дата прибуття: до осені.

— Тобто нами керуватиме чоловік із чужою печаткою? — спитав король.

— Нами керуватиме чоловік із чинною печаткою, — сказав Зоремир. — Різниця в тому, що його печатка на папері, а наша — на бронзі. У сучасному світі папір важить більше. Я не кажу, що це справедливо. Я кажу, що це дешевше, а дешевше — перемагає.

Король запропонував вигнати адміністратора, коли той приїде. Зоремир спитав: якою армією? Король назвав гвардію. Зоремир запитав, скільки в гвардії людей, які вміють заряджати аркебузу. За його інформацією з корчми, за сто років аркебузи встигли стати втричі швидшими й удвічі дорожчими, а також з'явилася нова зброя, назву якої Зоремир чув, але не наважувався промовити в присутності королеви.

Питання вигнання відклали. Не вирішили, а відклали, що в практиці цього замку означало майже те саме.

Тоді канцлер висунув рішення.

Треба сказати, що канцлер не був поганою людиною. Він був людиною однієї ідеї, а це гірше, зате зрозуміліше. Його ідея полягала в тому, що будь-яку проблему можна вирішити правильним оформленням. Оформіть документ — і проблема стає статусом. Оформіть статус — і статус стає порядком. Порядок, оформлений у трьох примірниках, переживе будь-яку бурю, тому що буря не вміє читати.

— Весілля, — сказав канцлер. — Законне, церковне, з оголошеннями, реєстрацією та запрошеннями. Якщо принцеса виходить за принца, питання престолу вирішується: чоловік перебирає права дружини. Так робилося в семи королівствах. Я перевіряв.

— У яких саме семи королівствах? — спитала Аврора.

Канцлер назвав шість і забув сьоме. Зоремир тихо зауважив, що у трьох із шести названих королівств женихи згодом виявлялися отруйниками, і саме тому такі шлюби тепер вимагають згоди опікунської ради. Тобто канцлерова ідея, оформлена на папері, означала одне: весілля має схвалити та сама канцелярія, яка оголосила їх усіх мертвими. Доки рада не схвалить, шлюбу немає. А рада схвалювала шлюби на сплячих престолах неохоче: за останні сто років із чотирнадцяти подібних клопотань було схвалено два, і в обох випадках виявилося, що схвалення коштувало дорожче, ніж мало б коштувати.

— Тобто, — повільно сказав Орест, — щоб одружитися з жінкою, яку я розбудив, мені потрібен дозвіл людей, які вважають нас із нею померлими?

— Юридично, — мовив канцлер.

— Я ненавиджу це слово.

— Його ненавидять усі, хто його не розуміє. І люблять ті, хто розуміє, бо розумним воно платить.

Аврора слухала мовчки, і всі чекали, що вона скаже. Вона це відчувала, і від того мовчання ставало лише важчим. Нарешті вона мовила:

— Я не відмовляюся. Я відкладаю. Це різні речі, і я хотіла б, щоб їх бодай тут, у моєму замку, розрізняли.

— Чому відкладаєте? — спитав канцлер, і в його голосі чулося щире нерозуміння людини, для якої шлюб був просто формою реєстрації.

— Бо я знаю тебе лише чотири дні, — сказала вона Оресту. — За чотири дні я дізналася, що ти чесний, бо не вмієш швидко брехати, і хоробрий, бо йшов у хащі заради гарної історії. Це добрий фундамент. Але на фундаменті, зведеному за чотири дні, не будують королівств.

— А скільки треба днів?

— Не знаю. Більше, ніж чотири. Менше, ніж сто років, сподіваюся.

Канцлер записав «відкладено» і мав такий вигляд, ніби відкладене ним оформлено краще, ніж зроблене. У його світі це, можливо, й справді було так.

Королева взяла слово після нього, і те, що вона сказала, мало наслідки на три арки вперед, хоч тоді ніхто цього й не помітив.

— Мої дорогі, — мовила вона. — Ми всі обговорюємо, хто має право на трон. Король, якого не можна визнати. Донька, яку не можна визнати. Зять, якого ніхто не знає. Але є четвертий, про кого ми мовчимо.

У залі запанувала тиша, бо всі зрозуміли, кого вона має на увазі, і ніхто не хотів бути тим, хто висловить це вголос.

Малефісента. Прокляття. Прокляття, яке сто років спало разом із королівством і яке знялося тоді, коли знялося, але ніхто не запитав: а чи повністю воно знялося? Ніхто не запитав й іншого: а що, власне, сталося з феєю? Вона прокляла немовля. За тими законами, за якими королівство визнали мертвим через сто років бездіяльності, фейське злочинне провадження мало б бути закрите як звичайне судове діло. Але воно не має строку давності, бо феї, як вже зазначалося, старіють повільно, а деякі — не старіють зовсім.

— Якщо світ за хащами судить фей, — сказала королева, — то судитимуть і її. За нашою справою. Наша справа — єдина, документи на яку в нас є всі. І якщо адміністратор приїде восени й почне питати, чому ми не викрили фею, яка прокляла нашу доньку, що ми відповімо?