Глава 2. Вихід із хащів

Терновий кущ, як уже згадувалося, розступився лише над однією дорогою. Це був, щиро кажучи, не вихід, а прохід: кущ дозволяв користуватися дорогою, але залишав за собою право стежити за тим, хто нею ходить, і робити з цього висновки. Упродовж першого тижня після пробудження він так і робив. Гілки на узбіччях поверталися вслід за подорожніми — обережно й без злого наміру, мов контролер, який перевіряє особу за особою.

Рада доручила розвідку не тому, хто розумівся на цій справі, а тому, хто опинився поруч. Розвідувальний загін складався з десяти гвардійців, герольда з трубою, канцлера (він наполягав, бо мав печатку й вважав, що без печатки будь-яка зустріч із чужинцями є беззаконням), пана Зоремира (він ні на чому не наполягав, а просто прийшов раніше за всіх) і одного павича, якого ніхто не брав, але який пішов сам.

Орест напросився очолити загін. Аврора теж напросилася, і між ними відбулася коротка дискусія, яку канцлер потім переповідав у трьох варіантах, і в жодному з них принцеса не поступалася. Зупинило їх те, що хащі довкола вежі за ніч підросли на два лікті, тож стало зрозуміло: хтось має залишитися. Королівство, яке проспало сто років, не повинно було прокинутися в порожньому замку. Аврора залишилася. Орест пішов. Вона передала йому на дорогу шматок свіжого хліба (Пампон нарешті замісив тісто з борошна, знайденого в коморі, і воно вийшло їстівним, якщо не вимагати від нього забагато) і мовила:

— Не створюй історій. Принеси новини. Історій у нас уже вистачає.

— У мене для тебе погана новина, — сказав Орест. — Я створюю історії професійно. Це моє єдине вміння.

— Тоді зроби виняток.

Загін вирушив о сьомій ранку і повернувся через три дні. За цей час у замку встигли: оголосити його загиблим, оголосити його зрадником, оголосити, що загибель і зрада поєднані, та почати готувати заупокійну службу, яку скасували за годину до повернення, коли з дороги почулася труба герольда. Герольд грав урочисто, але його фініш зіпсував павич, який вибіг наперед і сповістив про повернення загону власним голосом, порівняння з яким герольд наступні двадцять років терпіти не міг.

Орест розповідав про все в тронній залі, і слухали його так, як у добрі старі часи слухали б мандрівного філософа або блазня з поганою репутацією.

Перше, що він повідомив, було суто технічним: хащі — не ворог. Кущ розступався перед ними весь шлях, але робив це зі специфічним гумором. Кожні п'ять миль із-поміж гілок виставлявся покажчик. На покажчиках було написано чорнилом, охайним почерком: «До кордону 42 милі», «Кордон. Далі не наша юрисдикція», «Ви впевнені, що вам туди треба?». Останній покажчик зустрівся перед самим виходом, і канцлер зажадав зафіксувати його в протоколі як доказ ворожого умислу. Орест зауважив, що кущаря в хащах вони не бачили, і, можливо, покажчики пише хтось інший. Це питання закрили. Питання про те, хто пише покажчики в чужих кущах, стало одним із тих, які замок вирішував потім багато років.

Друга новина стосувалася дороги. За хащами не було пустиря. За хащами пролягав тракт. Гравійний, із кілометровими стовпами, з поштовою станцією кожні двадцять миль. Ним, як розповіли в першій же корчмі, двічі на тиждень проходив диліжанс, а раз на місяць — поштова карета з кореспонденцією, якої за сто років накопичилося, як з'ясувалося, вражаюче багато.

Третя новина змусила короля звестися з трону.

За сто років світ не просто прожив ці літа. Він устиг про них дізнатися. Історія сплячого королівства була опублікована. І то неодноразово. У друкарнях сусіднього королівства існувало, за підрахунками пана Зоремира (він слухав дуже спокійно й щось занотовував), одинадцять версій казки про красуню, яку прокляла фея. У десяти з них фею було переможено. У шести принц був благородним лицарем. У чотирьох принц був драконом, який умів перетворюватися. В одній — найпопулярнішій і найдешевшій — королівство заснуло не через прокляття, а через власні лінощі, і це видання, як повідомив Зоремир, витримало двадцять два передруки.

— Брехня! — вигукнув канцлер.

— Так, — погодився Зоремир. — Але друкована. А друкована брехня, як показує практика, живе довше за усну правду, бо її можна подарувати.

Король сказав, що треба видати спростування. Зоремир запитав, у якій друкарні. Король сказав, що в нашій. Зоремир спитав, де наша друкарня. Це питання теж перейшло до категорії безвідповідних.

Четверта новина була найважчою, і Орест прибережно її наостанок, зробивши паузу навмисно, бо знав, як її тримати: професія.

За хащами жили не тільки люди. За хащами жили феї. Небагато їх залишилося, але вони жили. І за ці сто років вони пережили те, чого не переживали раніше: страх. У сусідніх королівствах з'явилася нова мода. Вона прийшла не з ненависті, а з бухгалтерії. Спочатку якийсь розумний радник у якогось дрібного герцога підрахував, скільки коштує королівству одне ображене фейське прокляття на хрестинах, і порівняв із тим, скільки коштує його відсутність. Цифри виявилися наочними. Потім вийшов трактат «Про шкідливість необмеженого чаклунства у справах народження дітей». Потім почалися пікети. А далі — все інше, про що Орест говорив тихо й неохоче, і що канцлер занотовував у протокол дрібними літерами, ніби менший шрифт робив подію меншою.

Двох фей, сказав Орест, спалили за його життя. Він не бачив цього сам, але чув, і в корчмі, де про це балакали, ніхто не вважав, що сталося щось надзвичайне.

У залі сиділа одна людина, яка знала, що таке бути феєю, і могла б пояснити це іншим. Але Малефісента тоді ще не з'явилася. Вона з'явиться через три глави, з документами. Тож у залі просто сиділи люди, які зрозуміли, що світ за хащами має рацію у своїй бухгалтерії, і що їхні власні хрестини сто років тому теж були бухгалтерською помилкою: одного прибору бракувало, і королівство розплатилося за це століттям.

Королева тихо спитала:

— А наші шість? Наші добрі феї?