Глава 1. Сто літ потому було зручніше

Щоб зрозуміти, що відчувала принцеса Аврора вранці після столітнього сну, уявіть собі людину, яка заснула ввечері в п'ятницю, а прокинулась у середу. Не в понеділок, не у вівторок, а одразу в середу — з усіма зобов'язаннями, які середа передбачає, і з непохитною переконаністю, що між нею та п'ятницею нічого суттєвого не відбулося.

Тільки замість двох днів минуло сто років, а зобов'язання охоплювали ціле королівство.

Прокинулась вона, до речі, від запаху. Запах належав супу. Суп, як згодом з'ясувалося, варив кухар Пампон, який прокинувся разом із усіма, витер руки об фартух і вирішив, що найрозумніше буде продовжити з того місця, де він зупинився. А зупинився він, якщо бути точним, у році, який тепер згадували з острахом, ніби називали стару господиню з боргами. Тісто він теж продовжив місити. Тісто, яке він замісив ще до прокляття, за сто років набуло таких властивостей, що його згодом вивчав ботанік (той самий, який займався терновим кущем) і знайшов у ньому три невідомі науці форми життя.

Аврора сіла на ліжку й роззирнулася довкола. Кімната була та сама. Свічки напівзгорілі, шовк вицвілий, віконце відчинене, а з нього вітав ранок павич, який прокинувся, трохи не впав із муру й вирішив, що це, мабуть, якось пов'язано.

Першою її думкою було: «Як давно я не спала». Другою: «А скільки ж я спала?». Третьою — і це була перша по-справжньому корисна думка за останній день народження: «Де принц?».

Він був за дверима. Він стояв там, шарпав двері, бо вони за сто років набрякли й не відчинялися, і думав, як сказати «доброго ранку, я вас урятував» так, щоб це прозвучало як «доброго ранку, я вас кохаю, хоч ми й знайомі лише тиждень». Він вирішив проблему просто: натиснув плечем із таким гуркотом, що Аврора підскочила, а він пролетів у кімнату, впав на коліна на вишитий килим і з цього положення вимовив:

— Доброго ранку. Я вас, здається, урятував.

— Я чула гуркіт, — мовила Аврора.

— Це були хащі. Вони розступилися. І двері.

— Ви пробиралися крізь хащі заради мене?

— Я пробирався крізь хащі заради історії, — чесно сказав принц, бо був, як виявилося пізніше, людиною чесною не через характер, а через нездатність швидко брехати. — А потім побачив вас і передумав.

Це, як не дивно, була найкраща фраза, яку їй колись казали замість компліменту, і Аврора усміхнулась уперше після сну. Потім вона згадала про королівство, і усмішка трохи згасла. Так працює доросле життя.

Королівство тим часом прокидалося.

Прокидання йшло хвилями, мов прибій. Спершу прокинулися ті, хто спав ближче до вежі, потім палац, потім місто, потім мурахи на мурах — вони теж прокинулися, бо на них теж поширилися чари. Тепер сто мурах спільно розмірковували, чи не забракло їм їжі, і вирішили, що ні, бо за сто років вони нічого не з'їли.

Король прокинувся в тронній залі, на троні, з бронзовою булавою в руці, яку тримав для солідності ще з того вечора. Першим його словом було: «Привести мені коня!», другим: «А ще краще підіть самі!», а третє він виголосив уже тоді, коли вийшов на балкон і побачив ландшафт.

Ландшафт був зовсім не такий, яким його залишали.

Терновий кущ, який у казці мав би зникнути, залишився. Він розступився лише над дорогою — тією самою, якою прийшов принц, — і навіть там виставив гілки, мов турнірні арбітри: не перешкоджаємо, але звертаємо увагу. Решта хащів стояла кільцем навколо замку — зелена, здорова, заввишки з вежу, і виглядала так, ніби збиралася жити далі незалежно від того, що думають із цього приводу королі.

— Герольде! — гукнув король. — Обрубайте це. Це неприпустимо!

— Ваша величносте, — сказав герольд, який прокинувся на драбині з трубою в руці, — ми спали.

— Я знаю, що ви спали! Тому це й неприпустимо. Хто чекав сто років, щоб обрубати хащі?

Герольд подумав, що це слушне запитання, і не знайшов на нього відповіді. Він узагалі багато про що розмірковував того ранку і мало що знаходив.

За обідом, на якому подавали несмачний столітній суп (Пампон таки довів його до готовності) і хліб із тіста, яке офіційно рекомендували не їсти, зібралася рада. Рада складалася з короля, королеви, канцлера, двох радників, банкіра, якого запросили помилково, і банкіра, якого запросили навмисно, бо одного банкіра виявилося недостатньо.

Питання на порядку денному було одне: «Що тепер?»

Воно прозвучало просто, але мало чотири поверхи.

• Перший поверх: як зняти залишки хащів.
• Другий: що робити з принцом, який сидів між Авророю та королевою й тримався за стіл, мов чоловік, якому вночі показали його наречену, а вранці — всю родину нареченої разом із фінансовими питаннями.
• Третій: як насправді виглядає світ за хащами.
• Четвертий поверх ніхто не формулював уголос, але він стояв у кімнаті, мов непрошений гість: сто років тому ми заснули, бо не знали, як жити далі. А тепер?

— Пропоную святкувати, — сказав канцлер. — Прокляття знято. Зло переможене. Наречені заручені. Народ повинен бачити силу династії.

— Народ спить, — зауважив радник Ротко.

— Народ прокидається.

— Народ, який прокидається після ста років, спершу хоче пити. Потім їсти. Потім дізнатися, що сталося з його городом. Свята він не захоче, поки не впорається з цими трьома пунктами.

Король стукнув булавою по столу. Булава з гуркотом відскочила, влучила в суп і зникла. Ніхто її не діставав, бо суп, повторимося, був столітній, і занурити туди лапу наважився лише павич, який зайшов без запрошення.

— Вирішено, — мовив король. — Призначаємо свято на суботу.

— А який сьогодні день? — спитала королева.

Настала тиша. Виявилося, що ніхто в королівстві не знає, який сьогодні день. Календар, яким користувалися в замку, зупинився рівно тієї ночі, як і годинник на вежі, механічний півень на воротах та життя всіх присутніх. За стіною, за хащами, дні якось минали й без них, але як саме — залишалося питанням, відповіді на яке не було в жодній скарбниці.