Вступ

Ця книжка починається там, де закінчуються всі інші.

«Жили довго й щасливо» — і на цих словах казкарі закривали книжку, гасили свічку й йшли спати. Ніхто не запитував, що було далі. Бо що може бути далі за щастя? Здається, саме тому й не запитували, що питання це лякає. Щастя не має сюжету. Сюжет має лише те, що йому загрожує.

Але є одна обставина, про яку казки мовчать і з якої починається ця книжка. Спляча красуня спала сто років. Разом із нею спало все королівство: король, королева, кухар, варта, мурахи на мурах. А коли все це прокинулося — воно прокинулося не у власну казку. Воно прокинулося у світ, який жив ці сто років без нього: будував дороги, друкарні, парламенти; встиг зануритися в оману щодо власних лінощів; встиг написати про сплячий замок одинадцять версій казки (з яких десять були брехнею) і встиг у цих брехливих версіях зробити злочинницею істоту з болота, яку колись просто не запросили на хрестини.

Тобто красуня прокинулася не заради весілля. Вона прокинулася в борги, юридичну смерть, конфлікт століть, друковану брехню та одну жінку, яка сорок років будувала милосердя, не запитуючи в людей, чи воно їм потрібне. Казка закінчилася на поцілунку. Життя почалося з протоколу.

Ця книжка — про те, що буває після «жили довго й щасливо», і тому в ній немає того, чим тримаються звичайні казки. Тут немає зла, яке можна перемогти в поєдинку: тут є кривда, яку треба розбирати за паперами. Тут немає ворога за кінцем хащів: за кінцем хащів виявився літописець, який усе чув. Тут немає чарівної палички, яка все виправляє: тут є указ про веретена, який треба скасувати, шкільна дошка, на якій треба вчити читати годинники, та один кухар, який сто років зберігав правду — бо в кухні ніхто не шукає правди, а тісто не чекає.

І ще тут є терновий кущ. Кущ, який у казці мав зникнути, але не зник, бо гнів, який його виростив, не знає, як зникати — гнів знає, як рости. Цей кущ ростиме через усю книжку, писатиме листи охайним почерком, подаватиме юридичні претензії, цвістиме раз на сезон і зрештою зробить те, чого не зробив жоден персонаж казки: навчиться прощати й залишатися свідком. Хто хоче в цій історії моралі — хай шукає її в куща. Він її заслужив найдовшим терміном.

Персонажі цієї книжки будуть знайомі всім, хто знає казку, і незнайомі всім, хто її справді зрозумів. Принцеса Аврора прокинеться й відкриє, що вміння спати було не найгіршим з її вмінь, але єдиним, яке ніхто не встиг зіпсувати дарами. Принц Орест виявиться не тим, ким назвався, і саме тому — тим, ким треба. Фея, яку всі називали злом, приїде з папкою документів, зібраною за сто одинадцять років, і попросить не прощення, а статус: справу, розібрану за правилами. І будуть ще: банкір, який прокидався двічі за століття, бо відсотки не мають сну; чиновник, який реєструє навіть те, що не вміє реєструвати; дівчина з хащів, яка вірила книжці й мусила навчитися розчаровуватися в ній так, щоб не розчаруватися в правді; і сто мурах, які ухвалять свої перші постанови більшістю голосів.

Тут будуть ради, вибори, весілля та бал. Будуть і позіхання, яке поширюється крізь кору, і фонд, зібраний із чотирьохсот тисяч підписів, і жінка в сірому, яка пише умови тисячу років і не вміє їх закривати. Але якщо читач чекає, що все це скінчиться другим прокляттям і новим порятунком, він помиляється. Ця книжка не про те, як прокляття знімають. Вона про те, як після нього вчаться запрошувати.

Бо в кінці виявиться, що вся ця історія трималася на одній речі — найпростішій і найдефіцитнішій у будь-якому королівстві. Не на любові: на любові казки трималися й до того. На запрошенні. На тому, щоб за кожним столом був стілець для кожного, включно з тим, кого раніше садили за дванадцятим, і з тим, про кого ще й не знали, що він прийде. І на тому, щоб запрошення це не мало дати, бо те, що має дату, закінчується.

Сім слів у камені, які ви зустрінете в цій книжці, висічені для всіх, хто коли-небудь прокидатиметься: із довгих снів, із чужих казок, зі образи, із власної омани. Читати їх можна до того, як дочитаєте книжку. Але краще після. Як і все в цій історії, вони справжні тільки з кінця.