Розділ другий

Після недовгих роздумів я все ж вирішив поки що не повертатися більше до цих, виявилися надто складними для мене питань. Принаймні — сьогодні.

Думки не складалися. Кожна спроба щось зрозуміти лише заплутувала ще сильніше. Попри те, що було ще не надто пізно, я піднявся до себе, ліг і, на власний подив, майже одразу заснув.

Ніч минула спокійно. Без снів і без звуків. Без відчуття чиєїсь присутності.

Вранці, спустившись до їдальні, я знову не застав там міс Грімнесс. Але цього разу це не викликало в мене ні здивування, ні запитань. На жаль, її відсутність останнім часом стала чимось… природним.

Я зайняв своє місце за столом. Марта мовчки подала сніданок. У кімнаті було тихо. Настільки, що звук ложки об фарфор здавався надмірно гучним.

Я їв повільно, без апетиту, майже не відчуваючи смаку. Коли Марта поставила переді мною чашку кави, двері відчинилися. Без стуку.

Увійшов пан Шедоу.

Як і раніше — бездоганний.

Ідеальний костюм. Жодної складки. Жодної плями. Жодного зайвого руху.

Він зупинився біля столу, трохи схилив голову на знак привітання й холодно усміхнувся. Як завжди.

 — Добрий ранок, — привітно промовив він. — Сподіваюся, ви добре спали.

— Так, — сухо відповів я, не збираючись вдаватися в подробиці. — Цілком.

— Це радує.

Марта, не чекаючи прохання, швидко поставила перед ним чашку.

— Дякую, — сказав він, сідаючи.

Він обережно взяв чашку, зробив невеликий ковток і на мить заплющив очі, ніби оцінюючи смак.

 — Чудово, — сказав він. — Мушу визнати, у цьому домі вміють готувати добру каву.

Я нічого не відповів. Він поставив чашку на блюдце.

— До речі, — продовжив він ніби між іншим, — чув про ваші кумедні коливання у сприйнятті часу.

Я одразу підняв на нього погляд із легким здивуванням.

— Кумедні коливання?

Він ледь усміхнувся. — Назвемо це так. Спершу таке може дивувати, але… Хочу вас запевнити, що подібні непорозуміння цілком природні й не є тут чимось винятковим.

— Ви хочете сказати, що це… нормально? — Цілком, — спокійно відповів він. — Практично всі, хто вперше опиняється в цьому домі, проходять через щось подібне.

Він говорив легко. Майже невимушено.

 — Потрібно лише трохи часу, щоб звикнути, — додав він. — Дім, скажімо так… не завжди слідує звичній логіці.

У його голосі з’явилася ледь відчутна іронія.

— У нього свої… особливості.

Я насупився.

— І ви… наскільки я зрозумів — вважаєте це нормальним.

— Я вважаю це очікуваним, — поправив він. — З часом ви перестанете звертати на це увагу.

Він знову зробив ковток кави. Так, ніби розмова була вичерпана.

 — І все ж мені хотілося б зрозуміти, — не бажав так просто залишати цю тему я, — що саме тут… і саме зі мною відбувається.

Він поставив чашку.

 — Безумовно, — відгукнувся він. — Ви маєте на це повне право. І ми обов’язково детально обговоримо всі питання, що вас цікавлять.

Його тон був бездоганно ввічливим.

 — Однак, — продовжив він, — дозволю собі зауважити, що наразі є теми для нас значно важливіші, і які значно легше й правильніше буде сприймати у відповідній обстановці.

Він трохи відкинувся на спинку стільця.

 — Краще буде, якщо ми продовжимо цю бесіду в кабінеті.

Я мовчав.

— Крім того, — додав він, — у мене є кілька доволі цікавих пропозицій щодо вашої спадщини. Інвестиційні фонди, довгострокові зобов’язання… Думаю, це може вас зацікавити.

Він говорив так, ніби йшлося про щось абсолютно звичайне. І саме це дратувало найбільше.

 — Скажіть, — промовив я, — а звідки ви дізналися про ці, як ви висловилися, коливання?

Він подивився на мене. Спокійно. Без найменшої напруги. І знову усміхнувся.

— Знати про клієнта все, — сказав він, — моя професійна обов’язок.

Він витримав паузу. — У розумних межах, звісно.

Я не відвів погляду. Він — теж. Але в його очах не було й натяку на жарт.

— Пройдемо? — м’яко запропонував він. І, не чекаючи відповіді, підвівся зі стільця.