Туман за вікном Розділ перший

Сад здавався порожнім і чужим. Не те щоб я встиг відчути його своїм чи приділяв йому багато уваги… але він усе ж таки непогано прикрашав мій вигляд з вікна. Я стояв на кам’яній доріжці й повільно озира́вся довкола, ніби намагаючись знайти в цьому сірому, нерухомому пейзажі бодай щось знайоме.

Дерева стояли голі. Гілки, темні, майже чорні — тягнулися в блякле небо. Повітря було сирим, холодним. Легкий туман стелився між кущами, приглушуючи обриси, роблячи простір в’язким і чужим.

Дім за моєю спиною виглядав холодною, сірою громадою. Гострі лінії його даху йшли вгору й губилися в тумані, ніби не маючи кінця. Кудись туди йшло й моє розуміння всього, що відбувається. І від цього ставало холодніше, ніж від сирого повітря.

Я ще деякий час стояв, намагаючись зіставити у голові два факти: По-перше — кудись зник мій найулюбленіший місяць року. По-друге — логічно пояснити собі це розходження в часі було просто неможливо.

Я повільно розвернувся й попрямував до дому. Всередині було тепло. Радше навіть душно, після раптової прохолоди вулиці. Я пройшов крізь хол і попрямував до їдальні, сам не до кінця розуміючи — навіщо саме. Швидше з звички, ніж з потреби.

Двері були прочинені. Я увійшов.

Біля каміна, в кріслі, сиділа міс Грімнесс. Вогонь горів рівно, без тріску. Тепле світло лягало на її обличчя, але не робило його м’якшим. Вона неквапливо гортала книгу. Стару. З щільними сторінками й темною обкладинкою.

Я зупинився за кілька кроків від неї.

 — Скажіть… — почав я, намагаючись говорити спокійно, — яке сьогодні число?

Вона перегорнула сторінку. Не одразу. Ніби питання не вимагало термінової відповіді. Потім підняла на мене суворий погляд.

— Ви відвідали архів?

— Так, але зараз мова не про це. Я не зовсім розумію…

— Ви разюче швидко змінюєте предмети своїх нерозумінь.

— І тим не менш…

— Тридцяте листопада.

Я мовчав кілька секунд.

 — Це неможливо, — сказав я нарешті.

Вона закрила книгу. Не різко, але достатньо виразно, щоб звук став зайвим у цій тиші. Потім упевнено підвелася з крісла й зробила кілька кроків убік столу, потім назад. Її рухи були стриманими, але в них відчувалася напруга.

— Вас хіба не попереджали, — промовила вона, не дивлячись на мене, — що квапити час нерозумно? Особливо тут.

 Я насупився.

— Я нічого не квапив.

Вона різко повернулася.

— Ви впевнені?

У її голосі вперше прозвучало настільки виразне роздратування.

— Хіба вам не казали, що є речі, — продовжила вона, повільно проходячи вздовж столу, — до яких слід ставитися серйозніше, навіть… навіть якщо ви їх не до кінця розумієте?

Я не відповів.

— І що іноді, — додала вона тихіше, — немає нічого ганебного в тому, щоб довіряти людям, у яких… принаймні більше життєвого досвіду, ніж у вас.

Тепер вона дивилася прямо на мене.

— Особливо, — сказала вона, — якщо ви ніяк не можете подорослішати й поводитеся… як хлопчисько.

У кімнаті зависла пауза. Коротка, але достатня.

— А раз так, — закінчила вона, — то й усвідомлювати те, що відбувається, слід саме на рівні хлопчиська.

Вона більше нічого не додала. Просто розвернулася й попрямувала до виходу. Кроки її були швидкими й чіткими. Двері зачинилися, і я залишився сам.

Минуло, мабуть, кілька хвилин. Або більше… Я не стежив за часом. Думки ніяк не складалися в єдину картину, а просто ковзали повз одна одну, не утворюючи нічого цілісного.

До кімнати увійшла Марта. Тихо, як завжди.

— Ви будете вечеряти? — спитала вона, зупинившись біля столу. — Міс Грімнесс, ймовірно, не буде.

— Ні, — відповів я. — Не буду…  Скажіть, а зараз справді кінець листопада?

Вона подивилася на мене. І цього разу в її погляді не було звичного спокою. Лише обережність і… щось ще.

— Так… саме так, — тихо сказала вона.

Я кивнув.

— Добре. Напевно… ви можете йти.

Вона не одразу рушила з місця, ніби хотіла щось додати, але передумала й просто вийшла.

Я повільно підійшов до каміна. Сів у крісло, в якому ще недавно сиділа міс Грімнесс. Тканина була теплою. Вогонь — живим. Усе — звичайним.

Я провів рукою по підлокітнику й знову спробував зосередитися, але думки все одно продовжували вислизати від мене геть. Міс Грімнесс. Її тон. Її роздратування. До сьогодні вона не дозволяла собі цього так явно. Ніколи.

Щось таки змінилося. Не в мені. В ній. Або…

Я підняв погляд на вогонь. …або я просто не помічав цього раніше.