Розділ десятий

Ранок наполегливо заповнював простір моєї кімнати.

Залишатися в ліжку було безглуздо, навіть попри стан сильної внутрішньої розбитості, неприємного недосипу й сухості в роті.

Я спустився до їдальні, яка через надто ранній час виявилася абсолютно порожньою.

Та варто було мені сісти за стіл, як поруч одразу з’явилася Марта.

Уже нічому не дивуючись, я повідомив їй, що снідати не буду й попросив лише чашку міцної кави.

Вона швидко принесла гарячий напій і шматочок шоколадного торта на маленькій тарілці. Я не став заперечувати проти такого сніданку й швидко спорожнив і чашку, і тарілку.

Самопочуття моє хоч трохи, але все ж покращилося, і я захотів знову оглянути кабінет.

Нікуди не зникле питання — а що це було? — все ще не давало мені спокою.

Озирнувшись навколо й знову нікого не побачивши, я просто вирушив туди.

Вирушив обережно. Так, ніби що б я там не знайшов, мені все одно це не сподобається.

З неприємним відчуттям внутрішньої напруги я відчинив двері й увійшов усередину.

Кабінет виглядав так само, як завжди.

Такий же суворий. Такий же діловито акуратний.

Усе було на своїх місцях.

Бухгалтерська книга лежала закритою. Лампа була вимкнена. Ніякої смужки паперу на столі й портрета на стіні не було.

Лише я й тонка смуга денного світла крізь щільно зачинені портьєри.

Що ж… Хай так.

Мені залишалося лише засумніватися в тому, що сталося вночі, й списати все це на поганий сон.

Або легке нездужання.

У будь-якому випадку, усе це могло бути лише дивною ілюзією втомленого розуму.

Але тоді залишалося ще одне нерозв’язане питання.

А саме:

Якщо мій розум породжує подібні ілюзії, то чи була проблема лише в мені?

Чи всім попереднім власникам цього дому так само важко було вступати у свої законні права?

І до речі.

А що там щодо попередніх мешканців цього дому?

За обідом міс Грімнесс не промовила жодного слова й була навіть похмурішою, ніж зазвичай.

Шедоу того дня взагалі не з’явився.

Бажаючи бодай якось налагодити розмову, я звернувся до міс Грімнесс із проханням детальніше розповісти мені історію дому й усіх його власників.

На моє здивування, вона не виявила жодного бажання пускатися в такого роду оповіді й просто запропонувала мені звернутися до домашнього архіву.

Раніше мені довелося б довго вмовляти її дозволити потрапити до цієї кімнати, й навіть вдаватися до посередництва пана Шедоу.

А тепер…

Так просто?

У ній явно відбулася якась зміна.

Яка саме — зрозуміти не міг, але вирішив скористатися такою ситуацією повною мірою.

Кімната, в якій, як я розумів, розташовувався архів, знаходилася в тій частині дому, яку займала міс Грімнесс.

Я ніколи там не бував, і тому це було цікаво вдвічі.

Пройшовши через хол до коридору, що вів у іншу частину дому, я потрапив у світ тонких ароматів парфумів, квітів у вазонах, старовинних предметів і речей вишуканого жіночого побуту.

Десь там, поверхом вище, найімовірніше, розташовувалася кімната міс Грімнесс, і як би мене не долало цікавість, цю думку я відкинув майже одразу.

Моєю метою залишалася кімната архіву.

І вона, як і передбачалося, була позначена металевою табличкою на важких дерев’яних дверях.

Я обережно натиснув на ручку й увійшов усередину.

Архів виявився не дуже великим, акуратним, систематизованим. Дерев’яні стелажі. Папки з датами, договори, старі листи, плани реконструкцій.

Історія дому була збережена педантично.

Усе підписано. Усе на своїх місцях.

Не кваплячись, я почав переглядати старі документи.

Велика стара книга, підписана словами «Юридичні власники», давала змогу простежити всіх власників дому від його заснування.

Покоління за поколінням.

Втім, ні. Не всіх.

Перша запис була датована тисяча вісімсот двадцять третім роком і, судячи з усього, була лише продовженням записів, зроблених задовго до того. Принаймні відомостей про будівництво дому й про його першого господаря я там не знайшов.

Були ще дуже старі креслення й плани, але папір, на якому вони були зроблені, був настільки старий, що я навіть не наважився припустити їхній вік.

Я просто продовжив вивчати книгу власників.

З перших сторінок стало зрозуміло, що дані про власників подані тут украй скупо.

Ім’я, прізвище, рік народження, рік вступу в право власності й дата смерті. На цьому — все.

Ну або майже все…

Біля даних про кожного власника знаходилася невелика приписка… якийсь дивний повторюваний елемент.

Не договір.

Не заповіт.

А додаток.

Усього кілька рядків.

Почерк різний.

Але формулювання майже ідентичне.

«Прийняті й підтверджені умови збереження структури й процесу. Етап узгоджено. Відповідальність прийнята й підтверджена».

Знайомі слова. Десь я їх уже чув і… читав.

Я відчув, як усередині щось холодно стискається.

Приписки стосувалися різних років.

Різних власників.

Різних епох.

Почерки змінювалися. Чорнило вицвітало.

Але формулювання повторювалося майже дослівно.

Іноді додавалася фраза:

«Коригування умов неприпустиме».

Іноді:

«Перехід було здійснено вчасно».

Та сама структура речень.

Та сама лаконічність.

Ті самі слова про збереження.

Про перехід.

Про структуру.

Зрозуміти все це без сторонньої допомоги знаючої людини було просто неможливо.

Я повільно опустився на стілець.

Зрештою, така людина була.

Був і ще один.

Але чи міг я довіряти їм повністю?

А якщо ні, то які ще варіанти в мене були?

Вперше за весь час мого перебування в цьому домі я відчув себе настільки самотнім.

Вперше.

Так важко не було навіть на початку мого перебування тут.