Розділ дев’ятий

Тієї ночі я довго не міг заснути.

На зміну головному болю прийшла несподівана тривожність.

Дивне й неприємне відчуття без видимої причини.

Воно то відступало, то зростало від відчуття чийогось присутності.

Попри те, що…

Дім був тихим. Ні скрипу, ні кроків. Навіть вітер наче обходив його стороною.

Цілком відчутна тиша.

Я лежав, дивлячись у стелю, і вперше думав не лише про себе й своє нове життя, а й про складні стосунки між мешканцями цього дому та самим домом.

Хто тут ким є?

Що це за дивне місце?

Що мені з усім цим робити?

Якщо вони знали одне одного давно…

Отже, подібні розмови й суперечки точилися й при моєму батькові. Вони фактично це підтвердили.

А що означала та дивна фраза: «не стали інформувати хлопчика, коли він ще був дитиною»?

Вони щось приховували від мене вже давно? Чогось не договорюють і тепер?

Якщо так, то що саме?

Раптом десь у глибині будівлі пролунав негучний звук.

Не удар.

Не скрип.

Швидше — переміщення.

Наче важкий предмет повільно зсунули по підлозі.

Я сів на ліжку.

Звук повторився.

Тихо.

Далеко.

Я встав, одягнувся й обережно вийшов у коридор.

Нічне світло ламп було рівним, нерухомим. Повітря — прохолодним.

Навколо — жодної душі.

Звук, здавалось, долинав із боку кабінету. Принаймні це перше, що чомусь спало мені на думку, хоча він розташовувався досить далеко.

Я не поспішав. Було не до кінця зрозуміло — сон це чи реальність.

З подібним я вже стикався. Не так давно.

І все ж рішення рухатися далі здалося мені логічним і єдино можливим.

Кожен крок здавався занадто гучним.

Відстань — непривичною, надто великою.

Час — густим і тягучим, як желе…

Але я все-таки дійшов.

Двері кабінету були прочинені, хоча я точно пам’ятав, що їх зачиняли.

Всередині горіла лампа.

Я увійшов.

Стіл стояв на місці.

Крісло — теж.

Шухляди були зачинені.

Папери…

…папери лежали інакше.

Не безлад.

Не хаос.

Швидше — перестановка.

Папки, що були складені стосом ліворуч, тепер лежали праворуч. Одна з бухгалтерських книг була розкрита.

Я підійшов ближче.

Сторінка, на якій лежала книга, не містила цифр.

Там був запис.

Не друкований.

Рукописний. Великими літерами.

Чорнило темне, трохи вицвіле.

Почерк — знайомий.

Тепер я впізнавав його одразу.

Запис стояв між порожніми таблицями.

«Етап узгоджено й підтверджено».

Я замислився.

Який етап? Чому завершено?

Я багато днів намагався вивчати ці зошити й жодного разу не бачив цього запису.

Слова були вписані в графу «Примітки».

Я перегорнув сторінку.

Далі — звичайні цифри.

Я повернувся назад.

Запис залишався.

Я провів пальцем по рядку.

Чорнило було старим.

Це не міг бути чийсь нічний жарт.

У цей момент я відчув рух.

Не звук.

Не крок.

Тиск.

Наче простір трохи змінив щільність.

Я повільно повернувся.

Двері кабінету зачинилися.

Без грюкоту.

Просто — м’яко, ніби їх підштовхнули зсередини кімнати.

Я був один.

Цілком один.

Але відчуття «спостережуваності» стало виразним.

Не людським.

Не спрямованим.

Швидше — оцінювальним.

Я зробив крок назад.

Підлога під ногами не скрипнула.

І раптом я зрозумів: дім не видає зайвих звуків просто так.

І взагалі…

Він не старий. Не ветхий.

Він не руйнується й не потребує ремонту. Ні.

Повільно.

Дуже повільно я підняв погляд до стін.

Прямо навпроти мене висіла велика картина. Портрет, якщо точніше.

На ньому був зображений літній, хворобливо худий чоловік. Я вже бачив його на старій фотографії й ще… уві сні.

Раніше його тут точно не було.

Я озирнувся навколо.

Все як завжди.

Повернувся до портрета батька.

У тьмяному світлі лампи людина на портреті виглядала інакше.

Не страшно.

Не зловісно.

Просто — уважніше.

Тіні лягли так, що очі батька здавалися глибшими. Не сумними. Не суворими.

Зосередженими.

Я наблизився.

Полотно було старим. Лак трохи потемнів. Але погляд… погляд був занадто живим для нерухомої фарби.

— Що все це означає? — тихо запитав я, чи то в людини на портреті, чи то в самого себе.

І в цей момент лампа трохи здригнулася.

Не згасла.

Світло просто стало більш тьмяним.

Наче повітря в кімнаті стало ще щільнішим.

Я повільно обернувся до столу.

Бухгалтерська книга все ще була розкрита.

Але тепер поруч із записом батька лежала тонка смужка паперу.

Щойно її тут не було.

Я точно знав.

Я підійшов.

Смужка була вузькою — як вирізка чи закладка.

На ній — лише одне слово.

«Підтверджено».

Я відчув, як холод підіймається хребтом.

Підтверджено?

Що це означає? Знову дурний сон? Чи…

Ні. Це сон.

Той самий сон.

Але якщо так… значить він не хаотичний.

Не випадковий.

Я обережно взяв смужку паперу.

Вона була сухою.

Старою.

Наче давно лежала між сторінками — але проявилася лише зараз.

У тиші знову пролунав ледь чутний звук.

Не в кімнаті.

Десь глибше.

Наче по дому пройшла хвиля. Незрозуміла. Ледь відчутна.

Немов величезний механізм повільно провернувся на один зубець.

Я завмер.

Знову тиша.

Я зробив крок назад.

І в цей момент лампа остаточно згасла.

Не різко.

Повільно.

Наче хтось обережно натиснув на вимикач.

У повній темряві я почув ледь відчутне, майже внутрішнє відчуття.