Розділ сьомий

Наступні кілька днів минули відносно спокійно.

У звичній атмосфері.

Без суперечок і конфліктів.

Пан Шедоу став з’являтися частіше — завжди у справі, завжди з попереднім повідомленням. Він проводив години в кабінеті, вивчаючи фінансові звіти, іноді просив додаткові документи, ставив уточнювальні запитання.

Він жодного разу більше не намагався винести папери з дому.

Міс Грімнесс забезпечувала йому доступ до них — але виключно у своїй присутності.

Це не обговорювалося. Це просто стало правилом.

Я спостерігав.

Вони майже не сперечалися.

— Якщо дозволите, — м’яко говорив Шедоу, — мені знадобиться звіт за останні три роки.

— Авжеж, — відповідала міс Грімнесс. — Він буде наданий вам протягом години.

Жодної тіні роздратування.

Жодного підвищеного тону.

Але між їхніми словами було щось таке, що не піддавалося формулюванню.

Одного разу я застав їх удвох у бібліотеці.

Я увійшов тихо й не одразу зрозумів, про що йде мова.

— …традиція — це не аргумент, — промовляв Шедоу.

— Традиція — це структура, — відповідала міс Грімнесс. — Без неї дім втрачає стійкість.

— Дім — на відміну від його власників, не є суб’єктом права, — спокійно зауважив він.

— Дім — суб’єкт сенсу, який, хочу вам нагадати, пережив усіх своїх численних суб’єктів права.

Повисла пауза.

Я увійшов повністю, позначаючи свою присутність.

Вони обоє повернулися до мене.

І тут же змінилися на обличчі.

— О, наш юний друг, — усміхаючись привітав мене Шедоу. — Ми якраз обговорювали порядок зберігання документів.

— І дійшли до розуміння, — неохоче додала міс Грімнесс.

Я кивнув, хоча, як на мене — розумінням тут і не пахло.

Увечері того ж дня за вже звичною вечерею втрьох, яка тепер стала для мене неприємно багатолюдною, розмова знову виявилася бездоганно нейтральною.

Шедоу з ентузіазмом розповідав про стан ринків.

Міс Грімнесс стримано — про необхідність ремонту східного крила.

Обидва наче зверталися до мене.

Обидва визнавали моє право вирішувати.

І обидва акуратно спрямовували мої рішення.

Я з певним жалем почав помічати, як це відбувається.

Якщо я схилявся до розмов про інвестиції — міс Грімнесс нагадувала про стабільність.

Якщо я погоджувався з її обережністю — Шедоу м’яко вказував на втрачені можливості.

Вони не сперечалися, як раніше.

Вони коригували траєкторію.

Як два маятники, що утримують центр.

Іноді мені здавалося, що між ними існує негласна угода. Іноді — що вони випробовують одне одного.

Але головне — я перестав усвідомлювати себе в цьому загальному процесі.

Мені стало дуже бракувати душевного спокою й наших тихих та затишних вечорів із міс Грімнесс.

Все різко стало іншим, і мене це добряче пригнічувало.

Але… що я міг із цим зробити.

Нічого. І я сам був тому винен.

Вони уважно спостерігали.

За мною. За моїми переміщеннями по дому. І я як міг намагався вислизнути від їхньої пильної уваги.

Одного разу, затримавшись у коридорі, я почув фразу, вимовлену тихо, майже пошепки.

Голос Шедоу:

— Питання не в тому, хто керує. Питання — до чого це все призведе.

Відповідь міс Грімнесс я не розчув.

Двері зачинилися надто швидко.

Що це означало — я так і не зрозумів.

Подальша розмова тривала без моєї уваги.

Не бажаючи бути поміченим, я просто вирушив до своєї кімнати.

Лише там я міг залишатися сам на сам зі своїми думками без постійної потреби вислуховувати чужі поради й випадкові розмови.

За вікном швидко темніло.

Тієї ночі мені стало остаточно очевидно, що гра точиться не стільки між ними…

Скільки — довкола мене.