Розділ шостий

Ніч минула спокійніше, ніж очікувалося.

Спершу сон не приходив. Думка про те, що я, можливо, помилився, залучивши пана Шедоу для вирішення цього делікатного питання, поверталася знову й знову. Дивне відчуття, що я порушив хитку рівновагу, не покидало мене досить довго.

Але чим довше я лежав у темряві, тим ясніше розумів: іншого виходу не було.

Відкрите протистояння з міс Грімнесс без юридичної та моральної підтримки виглядало б поспішним і безпідставним. Я потребував підтвердження своїх законних, але нечітко окреслених прав.

З цією думкою я й заснув.

Ранок виявився тихим.

Сніданок минув у самотності. Міс Грімнесс до столу не вийшла — це було водночас і підкреслено коректно, і підкреслено демонстративно.

Що ж…

Після сніданку я попрямував до батькового кабінету.

Кімната зустріла мене тим самим сухим, але звичним порядком суворої й ділової обстановки.

Та сьогодні на столі лежало те, чого вчора тут не було.

Зв’язка ключів.

Невелика. Не відразу помітна.

Вона просто лежала.

Я кілька секунд дивився на неї.

Потім узяв.

Один із ключів підійшов до верхньої шухляди.

Клацання пролунало несподівано гучно.

Всередині були бухгалтерські книги, рахунки, акуратно складені папки, ділове листування. Папери були розкладені з педантичною точністю.

Я почав їх перегортати.

Рядки цифр, графи, підписи, печатки. Назви банків. Дати. Відсотки.

Я нічого в цьому не розумів.

Усе виглядало серйозно. І цілковито чужо.

Через кілька хвилин відчуття впевненості, яке я мав напередодні ввечері, почало танути.

Коли я вже збирався скласти папери назад, двері відчинилися.

— Перепрошую за такий ранній візит.

Пан Шедоу увійшов із тим самим виразом спокійної учтивості — наче його поява в кабінеті була природним продовженням учорашньої вечері.

Темно-сірий костюм. Сріблястий краватка. Усмішка — привітно-стримана. Все, як завжди.

— Я вважав за правильне особисто переконатися, що все в домі розвивається належним чином, — учтиво додав він.

— Авжеж, — відповів я, усе ще тримаючи в руках папку.

Його погляд одразу ковзнув до паперів на столі.

— Ви вже почали знайомство зі спадщиною?

— Намагаюся, — зізнався я. — Але, боюся, розумію мало.

— Дозволите?

Він простягнув руку — без наполегливості, але й без сумніву.

Я охоче передав документи.

Він сів у крісло навпроти — легко й невимушено. Так, ніби робив це вже багато разів. Я відзначив це машинально.

Шедоу почав переглядати папери швидко, але уважно. Пальці рухалися впевнено, сторінки перегорталися без зайвого шуму.

— Усе досить акуратно, — промовив він за хвилину. — Якщо коротко, кошти вашого батька розміщені в кількох надійних банках. Консервативна стратегія. Низький ризик. Невеликий, але стабільний відсоток.

Він підняв на мене погляд.

— Ваш батько надавав перевагу обережності.

Я кивнув.

— Це погано?

— Це… безпечно, — відповів він м’яко. — Однак… якщо дозволите мені бути з вами цілком відвертим, у теперішніх умовах капітал можна було б примножити значно ефективніше.

Він трохи нахилився вперед.

— Існують ринки та активно зростаючі компанії. Цінні папери, здатні збільшити статки у короткі строки. Звісно, з помірним ризиком.

«Помірним» прозвучало майже втішно.

Я відчув легку ніяковість.

— Я, зізнаюся, не зовсім розуміюся на подібних питаннях, — сконфужено визнав я. — і не знаю, що все це означає.

Це зізнання далося мені легше, ніж очікувалося.

— У подібних справах важливо не поспішати, — уважно дивлячись мені просто в очі своїм холодним упевненим поглядом, м’яко промовив пан Шедоу і тут же додав: — Але й втрачати можливості теж не варто.

Він акуратно закрив одну з папок.

— Ви, безумовно, скоро будете вправі розпоряджатися всім цим майном. Однак правильно буде робити це розумно, спираючись на професійний і досвідчений супровід.

Я подивився на рядки цифр.

Вони здавалися мені не просто незрозумілими — вони здавалися мовою, якої я не був навчений.

— У такому разі, — сказав я після короткої паузи, — я повністю довіряю вам у цих питаннях.

Усмішка Шедоу стала трохи ширшою.

— Я дію виключно в інтересах свого клієнта, — упевнено промовив він. — Це мій принцип.

Він зібрав кілька папок у акуратну стопку.

— Дозвольте мені взяти документи для більш детального аналізу. Я підготую пропозиції. Зважені. Обґрунтовані.

Я вже збирався погодитися, коли двері відчинилися.

Міс Грімнесс увійшла без стуку.

Її погляд миттєво зупинився на стопці паперів у руках Шедоу.

— Пан Шедоу, — сказала вона рівним голосом, — ви ж знаєте, що жодні документи не можуть залишати стіни цього дому.

Тиша повисла майже відчутно.

Шедоу повільно підвівся.

— Авжеж, — відповів він із колишньою м’якістю. — Я лише мав намір спростити процес…

— Процеси в цьому домі вже давно спрощені й зручно налагоджені, — холодно промовила вона.

Він витримав її погляд. Кілька секунд.

Потім акуратно повернув папки на стіл.

— Тоді я вивчу їх тут, під час наступного візиту.

— Це буде прийнятно, — відповіла вона.

Він кивнув мені.

— Ми ще обговоримо стратегію.

І вийшов.

Двері зачинилися.

Я залишився стояти біля столу, відчуваючи дивне напруження між двома силами, які ввічливо усміхалися одна одній — і жодної секунди не довіряли.

Міс Грімнесс підійшла ближче.

— Вам слід бути обачнішим, — сказала вона тихо, але твердо. — Особливо в питаннях, у яких ви мало розумієтеся.

— Ви вважаєте, що він не заслуговує на довіру?

— Я вважаю, — відповіла вона, — що довіра — це не право, а результат часу.

— Але він мій адвокат.

— Саме тому, — сказала вона, — вам слід бути уважнішим.