Розділ четвертий

Як уже було сказано — прокинувся я різко.

Сон не розвіявся, як це зазвичай буває. Він залишився десь поруч, за тонкою перегородкою свідомості, і від цього здавалося, ніби я приніс його із собою в реальність.

Кімната була тією ж — високою, тихою, бездоганно охайною. Крізь важкі штори пробивався рівний ранковий світ. Нічого тривожного. Нічого дивного.

І все ж щось уже змінилося.

Я сів на ліжку й прислухався до себе. Усередині не було страху — лише обережність, схожа на ту, яку відчуваєш, ступаючи на ще не перевірений лід. Дивний сон залишив неприємний осад.

Мені раптом подумалося, що я поспішив.

Ніби вночі зробив крок туди, куди мене поки що не кликали.

Туди, де мені доведеться опинитися… але пізніше.

Це мало що прояснювало і, як завжди, породжувало більше запитань, ніж відповідей.

Усвідомлення цього сильно напружувало.

Я встав, підійшов до вікна й відсунув штору. Сад виглядав бездоганно. Надто бездоганно. Жодної зламаної гілки, жодного сліду вітру. І це попри те, що вночі, очевидно, йшов дощ.

Тихо. Мирно. Охайно.

Коли я вийшов у коридор, перше, що відчув, — тишу. Але тепер вона була іншою.

Я зловив себе на дивному бажанні йти тихіше.

У їдальні мене вже чекав сніданок. Все було підготовлено так, ніби моє пробудження розрахували до хвилини.

І, звісно, там була міс Грімнесс.

— Добрий ранок, — сказала вона.

Її голос звучав, як завжди, спокійно, але тепер вона дивилася надто уважно. Не на мене — крізь мене.

— Добрий, — відповів я, сідаючи за стіл.

Кілька секунд ми мовчали.

— Ви погано спали, — промовила вона нарешті.

І, як завжди, це було не питання.

Я підняв на неї погляд.

— З чого ви вирішили?

— Дім завжди відчуває неспокійний сон.

Щось у мені одразу напружилося. Знову це: «Дім завжди відчуває».

Що це означає?

Я надто втомився від того, що тут зі мною говорять виключно загадками, і тому трохи роздратувався:

— Дім… чи ви?

Ледь помітна пауза.

— У цьому домі одне рідко існує без іншого, — спокійно відповіла вона.

Мене це завуальоване узагальнення не задовольнило.

Я раптом чітко зрозумів: якщо не почну ставити запитання зараз, то дуже скоро розучуся робити це зовсім.

— Міс Грімнесс… — почав я й сам здивувався раптовій різкості власного голосу. — Мені здається, що чим менше я вас розумію, тим складніше нам… вибудувати діалог.

Вона не здивувалася.

Ніби чекала саме цих інтонацій і цих слів.

— Вам здається, — спокійно відповіла вона.

— А ще мені здається, — не здавався я, — що мене тут тримають за дитину… а це не так.

Вона склала руки перед собою.

— Звісно, це не так. Просто деякі речі потребують трохи більше часу, ніж вам… здається.

— А мені «здається», що ви не збираєтеся сприймати мене серйозно. А ще мені «здається», що я все ще єдиний законний власник цього дому.

Тепер вона подивилася прямо мені в очі.

Довго.

Оцінююче.

І в цей момент я подумав, що, можливо, трохи перегнув із власною зухвалістю. Адже попри моє бажання домогтися більш серйозного ставлення до себе, сваритися з цією жінкою я не хотів.

— Обережніше, — тихо сказала вона. — Бажання стати господарем занадто рано часто закінчується розчаруванням.

— Розчаруванням — для кого?

— Для тих, хто ще не зрозумів ціну цього становища.

Усередині щось клацнуло.

Не страх.

Рішення.

— Тоді мені потрібно її зрозуміти, — впевнено сказав я.

— Ціну мало зрозуміти, — відповіла міс Грімнесс. — Її потрібно прийняти.

— Це звучить як попередження.

— Це і є попередження.

Я не відвів погляду.

Раніше я, мабуть, зробив би вигляд, що зрозумів менше, ніж насправді. Але після сну щось змінилося. Дім більше не здавався просто прихистком. Він ставав ворожою територією — а будь-яка територія повинна мати чітко позначеного господаря.

— Я хотів би… мати більше доступу до інших кімнат дому, — промовив я повільно. — Можливо, поки не до всіх… Але до деяких точно.

Вона трохи примружилася, ніби прислухаючись не до слів, а до моєї рішучості відстояти свою вимогу.

— До яких саме?

Я на секунду замислився.

І майже одразу зрозумів відповідь.

— Кабінет мого батька.

Тиша стала щільнішою.

Навіть вогонь у каміні ніби притих.

Міс Грімнесс не рухалася.

— Ви впевнені, що хочете почати саме з нього?

— А є причина не починати?

Вона помовчала.

— Є причини не поспішати.

— Поспішати — значить боятися, — сказав я. — А я більше не хочу боятися дому, в якому живу.

Дуже повільно вона випрямилася.

І вперше за весь час нашого знайомства в її погляді промайнуло щось нове.

Не суворість.

Не холод.

А ледь помітна тривога.

— Добре, — сказала вона нарешті. — Після обіду я покажу вам кабінет.

Мені подумалося, що це незвично і що вона занадто швидко погодилася.

Це насторожило.

— Чому не зараз?

— Тому що деякі кімнати, — тихо відповіла вона, — краще відкривати при повному денному світлі.

Я не став питати чому.

Ми поснідали майже мовчки. Однак це мовчання вже не було колишнім затишним коконом. У ньому відчувалося очікування — як перед грозою, яку ще не видно, але повітря вже стало важчим.

Коли міс Грімнесс мовчки вийшла, я залишився сам.

Десь глибоко всередині мене почало зароджуватися нове відчуття.

Не тривога.

Не страх.

А несподіване бажання бути повноправним господарем цього дому. Дому, про який я так довго мріяв, а отримував лише загадкові відмовки, повчання й дивні сни.

Я чітко це відчув.

І, мабуть, не я один, бо в наступну секунду згори — з тієї частини дому, куди мені раніше не доводилося підніматися, — пролунав звук.