Розділ третій

Я не пам’ятаю, як опинився у своїй кімнаті.

У пам’яті не залишилося спогадів ні про шлях, ні про рішення лягти спати. Просто в якийсь момент я вже лежав на ліжку, дивлячись у високий стелю, що губився в напівтемряві. Тіні від меблів були витягнутими й неправильними, ніби кімната трохи помилялася у власній геометрії.

Дім був тихим, але він не спав. Він ніколи не спав.

Це явно відчувалося якимось дивним, ірраціональним чуттям.

Я заплющив очі.

Сон прийшов не одразу. Він підступав обережно, як людина, яка не впевнена, що її чекають. Між бадьорістю й забуттям я почув кроки — не в коридорі, а ніби всередині самої кімнати. Вони не наближалися й не віддалялися. Просто були.

Потім я побачив коридор.

Той самий, і не той. Він був довший, ніж насправді, і стеля в ньому губилася в темряві. Стіни не відбивали світло — вони його поглинали. Я йшов босоніж, але не відчував підлоги.

Попереду стояв чоловік.

Він був повернутий до мене спиною. Високий. Худий. Його силует здавався знайомим до болю.

— Ти прийшов занадто рано, — сказав він, не озираючись.

Голос був хрипким, старим і втомленим.

— Хто ви? — обережно запитав я, намагаючись роздивитися його краще.

Він повільно повернув голову.

Я побачив своє обличчя.

Не тепер — потім. Старе. Виснажене. З тим самим поглядом, що був на фотографії. Спокійним. Прийнявшим.

— Я — це він і я — це ти, — тихо сказав він. — Можливо… з часом.

— Не розумію, — невпевнено сказав я. — Це якийсь дивний сон?

— Звісно, — погодився він. — Лише дивний сон.

Його небажання сперечатися з моїм твердженням трохи збентежило.

Я замовк. Повисла гнітюча пауза.

І раптом дім ніби важко зітхнув.

Коридор почав повільно змінюватися. Стіни повільно сходилися, не загрожуючи, але скорочуючи простір. Не для того, щоб притиснути — щоб залишити менше зайвого.

— Ти боїшся, — сумно зауважив він.

— Ні. Не…

— Боїшся втратити можливість піти, — поправив він. — Це нормально.

— Я не боюся. Я просто… не хочу…

Він усміхнувся. Ледь помітно.

— Ніхто не хоче, — сказав він. — Тому ми й стаємо.

Я відчув холод у грудях.

— Стаємо? Ким?

— Тим, ким маємо стати.

— Я не хочу ніким ставати. У мене вже є своє життя і… я не збираюся витрачати свій час на чуже…

Не знаю, навіщо я так сказав, але остання фраза прозвучала надто важко, так, ніби не мала бути вимовлена тут.

— Твоє попереднє життя залишиться зовні, — спокійно відповів він. — Усе зайве завжди лишається там.

— Чому зайве? — знову не зрозумів я.

— У житті багато всього зайвого.

— І що ж було зайвим у моєму?

Він замислився.

— Усе, — нарешті впевнено сказав він. — Усе, що марнувало твій час даремно.

— А в житті є щось, що його не марнує?

Він подивився на мене так, як дивляться на дитину, яка сказала дурницю.

— Так. Шанування теперішнього.

— Я не розумію…

— Усе просто, — важко зітхнув він. — Можна намагатися прожити своє життя в порожніх мріях про майбутнє чи в оманах про минуле, залишивши теперішнє в зневазі. А це…

— Це так погано?

— Так. Теперішнє — це час, який у нас є. Даремно витрачений час — це теперішнє, якого в нас більше немає.

— Тоді…

— І тоді — в нас нічого немає. І нас самих немає.

— Припустимо, але… Я все ще не розумію, яке це має відношення… особисто до мене.

— Зрозумієш. Обов’язково зрозумієш. Усьому свій час.

— Мені вже це казали.

— І скажуть ще не раз. Вчися чути. Вчися розуміти.

— Це не відповідь.

— До деяких відповідей ти ще не готовий, — суворо промовив він. — Не марнуй час на порожні суперечки. Його в тебе не так багато, а буде ще менше.

— Чому — менше?

— Ти його квапиш. А воно цього не любить.

— Як і дім?

— Так. Як і дім.

— А до чого тут дім?

— Дім і є час. Час — бездарно витрачений людьми. Він або поділиться ним із тобою, або… відбере й те, що є.

Я знову хотів поставити запитання, але старий коротким жестом руки дав зрозуміти, що розмова закінчена, і замовк.

На секунду стало темно.

Коридор зник.

Я стояв у бібліотеці.

Альбом лежав на столі, розкритий на тій самій сторінці. Фотографія повільно темніла, ніби чорнило часу дописувало її.

Обличчя на знімку змінювалося.

Ставало моїм.

— Пора, — сказав він уже зовсім поруч, і знову стало темно.

Я прокинувся різко, з відчуттям, ніби мене відпустили неохоче.

Кімната була тією ж. Тихою. Слухняною.

Але на письмовому столі лежав альбом.

Закритий.

Я був упевнений, увечері його тут не було.