Я повернувся до дому.
Ворота зачинилися за моєю спиною майже безшумно, але полегшення не принесли. Навпаки — тиша, до якої я вже звик, цього разу здалася мені надто густою.
Розмова з Алекс не відпускала. Вона залишилася десь між думками й відчуттями — неприємним осадом, що не мав форми, але заважав дихати вільно.
Я знав: вона сказала не все, що думала. І я — теж.
У мені боролися два стани.
Одне вимагало ясності. Воно наполягало на відповіді: що це за дім, чому він так діє, ким був мій батько насправді і чому про нього так довго мовчали. Ці питання виринали різко, ніби не належали мені, а хтось обережно підштовхував їх зсередини.
Інше було сильнішим. Воно прагнуло спокою. Не відповідей — тиші. Щоб усе залишилося як є. Щоб дім залишався теплим, вечори — передбачуваними, а думки — неголосними. Це стан не сперечався. Воно просто втомлювалося від будь-яких спроб розібратися.
Я зупинився в холі, не знаючи, куди йти далі.
— Ви засмучені.
Голос міс Грімнесс пролунав поруч — як завжди раптово, але без різкості.
Я навіть не озирнувся одразу. Чомусь не хотілося, щоб вона бачила моє обличчя в цей момент.
— Трохи, — відповів я нарешті.
Вона підійшла ближче, зупинилася на звичній дистанції — не вторгаючись, але й не віддаляючись. Аромат її приємних парфумів м’яко заповнив напружений простір холу.
— Це природно, — сказала вона спокійно. — Будь-яка значна зміна викликає внутрішній опір.
— Опір? – не зрозумів я. – Опір чому?
Вона звичним рухом трохи нахилила голову, ніби обираючи найточніше слово.
— Новій рівновазі, — відповіла вона. — Ви ще не звикли до неї.
Це прозвучало майже буденно, але мене все ж зачепило. Хотілося висловити все, що я так і не зміг сказати своїй єдиній подрузі.
— Та дівчина… Алекс, — після невеликої паузи все ж спробував пояснити свій внутрішній стан я.
Ім’я зависло в повітрі. Міс Грімнесс не відреагувала одразу.
— Та, що приходила, — продовжив я. — Мені здається… я був до неї несправедливим.
— І чому ж вам так здається?
— Вона вважає, що зі мною щось відбувається…
Міс Грімнесс подивилася на мене уважніше.
— Люди часто так вважають. Особливо коли хтось виходить із звичного для них кола, — м’яко сказала вона. — Це захисна реакція.
— А якщо вони мають рацію?
Вона не відповіла одразу. Замість цього повільно пішла вздовж стіни, торкаючись своїми витонченими пальцями дерев’яних панелей, ніби перевіряючи, чи вони на місці.
— Ви переживаєте одразу кілька процесів, — сказала вона нарешті. — Втрату колишнього життя. Набуття нового. І зіткнення з минулим, про існування якого ви не здогадувалися. Це створює внутрішній шум. Його не варто приймати за істину.
Я нервово всміхнувся.
— Тобто мені просто потрібно почекати?
— Звикнути, — м’яко поправила вона. — Не поспішати.
Я хотів погодитися. Частина мене вже була готова прийняти це пояснення — просте, зручне. Але інша частина, та сама, неспокійна, не давала спокою.
— Я хочу знати про свого батька, — раптово нагадав я про своє давнє бажання.
Міс Грімнесс зупинилася.
— Ви вже знаєте достатньо, — відповіла вона стримано.
— Ні, — заперечив я. — Я знаю лише, що він існував. І що він помер. І що цей дім тепер мій.
Я подивився на неї прямо. Її красиві й уважні очі жодного разу не моргнули.
— Я навіть не бачив його обличчя.
У кімнаті стало тихіше. Не глушіше — саме тихіше, ніби дім прислухався.
Міс Грімнесс кілька секунд дивилася на мене, знову оцінюючи мою готовність почути відповідь.
— Ви впевнені, що хочете цього зараз? — запитала вона.
— Так.
Це слово прозвучало твердіше, ніж я очікував від себе.
Вона повільно кивнула.
— Тоді ходімо.
Ми попрямували до бібліотеки. Я йшов за нею, і з кожним кроком відчував, як те саме друге бажання — жадоба спокою — опирається. Але вперше за довгий час воно поступалося.
Міс Грімнесс зупинилася біля однієї з дальніх шаф, майже прихованої в тіні. Провела рукою по корінцях книг, потім обережно витягла тонкий, потертий альбом у темній обкладинці.
— Він зберігався тут давно, — сказала вона, поклавши альбом на стіл. — Ви просто про нього не питали.
Вона розкрила його не одразу. Спершу акуратно вирівняла сторінки, ніби порядок був важливіший за зміст. Я стояв поруч, не сідаючи. Усередині знову виникло те саме подвійне відчуття: бажання побачити — і бажання, щоб момент відклався.
— Ви дуже схожі на нього, — сказала вона несподівано. — Він був таким раніше.
— Раніше? — перепитав я.
— Задовго до того, як ви про нього дізналися, — уточнила вона.
Альбом нарешті відкрився.
Перші сторінки були майже порожніми. Пейзажі, дім у різні роки, якісь нерозбірливі силуети людей, зняті здалеку на дуже стару плівку. У них, ніби не було нічого особистого — наче дім на фото дивився на світ, але не підпускав його надто близько.
Міс Грімнесс перегорнула ще кілька сторінок і зупинилася.
— Ось.
Я нахилився.
Фотографія була чорно-білою. Трохи вицвілою, але чіткою. Чоловік дивився прямо в об’єктив — спокійно, без усмішки. Його обличчя було старим. Дуже старим. Зморшки прорізали шкіру глибоко, ніби час не жалів його. Волосся — повністю сиве.
Але риси…
Я завмер.
Форма чола. Лінія брів. Ніс. Навіть цей, ледь помітний розгублений погляд, — я знав його. Бачив у дзеркалі щодня.
— Це… — почав я і не закінчив.
— Ваш батько,
— Йому тут… — я ковтнув. — Скільки років?
— Приблизно сімдесят п’ять, — відповіла вона без вагань.
Я знову подивився на фотографію.
— Але… — я повільно підняв на неї погляд. — Скільки ж йому було, коли він… помер?
— Приблизно… стільки ж.
— Приблизно? А точніше?
— Для деяких людей час тече інакше, і слово «точніше» до них не застосовується, — спокійно сказала вона. — Особливо для тих, хто довго залишається тут.