ДІм Втратеного Часу

Розділ десятий

Я більше не пішов до школи.

Рішення не було різким. Воно не оформилося словами. Просто вранці я зрозумів, що не збираюся виходити за ворота. Форма залишилася висіти на спинці стільця. Рюкзак — під ним.

Спало на думку, що є значно важливіші справи.

Міс Грімнесс ніяк не відреагувала на моє рішення. Просто кивнула головою.

Кілька днів я витратив на вивчення дому. У межах тих кімнат, до яких мені дозволялося заходити, звісно. Таких виявилося небагато, але й цього вистачило, щоб заняття було цікавим.

Скільки на це пішло часу, я не пам’ятав. Усе було, як у теплому тумані.

Нове життя текло повільно й обережно.

Неспішні ранкові години за чашкою ароматної кави. Приємні розмови з міс Грімнесс увечері. Короткі ночі без тривожних снів.

Словом, у домі панувала приємна, затишна атмосфера.

Нікуди не поспішна. Ні до чого не зобов’язуюча.

В один із таких тихих і похмурих днів я сидів у великій бібліотеці й перегортав старі книги, не читаючи. Сторінки були щільними, пахли часом. Я ловив себе на думці, що мені спокійно. Занадто спокійно.

Дзвінок у ворота пролунав чужо.

Різко.

Неправильно.

Я здригнувся.

Міс Грімнесс з’явилася майже одразу.

— До вас гостя, — сказала вона.

У її голосі не було ні схвалення, ні осуду.

Я вже знав, хто це.

Вона стояла за воротами, склавши руки на грудях. Світле волосся було зібране недбало, погляд — гострий, живий, сердитий. Вона дивилася не на дім — на мене.

— Ти знову зник, — сказала вона замість привітання.

— Я нікуди не зник, — не зовсім розуміючи її претензії, спокійно відповів я.

— Ні, зник, — похитала вона головою. — Як я й казала.

Вона кивнула в бік дому, ніби це було не будівля, а вороже їй створіння.

Я відчинив ворота. Вони впустили її неохоче, голосно риплячи петлями.

— Ти здіймаєш паніку на рівному місці, — тихо почав я, намагаючись заспокоїти її різкий порив. — Насправді…

— Я не здіймаю паніку, — перебила вона. — Я просто кажу…

— А як це ще назвати? — не став слухати її й я. — Мене не було всього кілька днів.

— Кілька днів?

— А скільки?

— Та неважливо! Тут важливий не строк! Важлива тенденція! І я її чітко бачу.

Я замовк, не бажаючи сперечатися про це на вулиці.

Вхідні двері теж заскрипіли, пропускаючи нас усередину.

Вона пройшла кілька кроків і зупинилася.

— Дивно, — сказала вона. — Він не виглядає аж таким… великим зовні.

— Зі старими домами таке буває, — відповів я.

— Усі старі доми моторошні, — скривившись сказала вона.

— Неправда. Ти так кажеш, бо не розумієш…

— Розумію. Розумію, що мені тут не подобається.

Ми йшли мовчки. Дім був тихим. Занадто тихим.

— Ти не приходив до школи, — порушила мовчання вона. — Я подумала, що ти захворів. Потім — що тобі байдуже. Потім — що ти просто зник.

— Я не зник, — повторив я.

— Тоді поясни, — вона зупинилася й подивилася на мене. — Що з тобою відбувається?

Я хотів відповісти. Чесно. Але слова не складалися.

— Мені тут… легше, — сказав я нарешті.

Вона насупилася.

— Легше — це не завжди краще.

— Чому ти просто не можеш порадіти за мене, — не міг зрозуміти її невдоволення я. — Не всім же так щастить…

— Жити в цьому склепі — щастя?

— У склепі?

— Так.

— Як безглуздо…

— Світ не замкнувся на цьому місці. Є й інші…

— Ну так, звісно. Є й інші.

— Так. Є.

— Наприклад школа? — втрачаючи терпіння, спитав я. — Тобі там справді цікаво?

Вона зам’ялася.

— Не в цьому річ.

— Тоді в чому?

Вона подивилася навколо.

— У тому, що ти більше не дивишся на світ так, як раніше.

Це зачепило.

— А як раніше — це як?

— Раніше ти був відкритим, — сказала вона. — А зараз — ніби за склом.

Я хотів заперечити й з’їдливо сказати, що це всього лише заздрість, але зупинився, бо зрозумів: це буде грубо, та й у чомусь вона, мабуть, має рацію.

— Цей дім… — почала вона й замовкла. — Він не просто дивний.

— Не перебільшуй, він просто інший, — як і раніше не хотів погоджуватися я. — Не все має бути простим і однаковим.

— Простим? Ні, — похитала вона головою. — Він тебе віддаляє.

— Від кого?

— Від усіх, — зніяковіло відповіла вона.

— Немає ніяких «усіх». Є тільки ти й твої дивні фантазії.

Вона не відповіла.

Ми зупинилися в холі. Вона подивилася на сходи, на стіни, на світло.

— Тут небезпечно, — сказала вона тихо. — Я це відчуваю.

Я знову хотів заговорити з нею про її фантазії, але й сам відчув певну напругу навколо. Це чомусь вибило мене зі стану повної впевненості у своїй правоті, і я замовк.

Від цього мені стало не по собі, і я не хотів, щоб вона це відчула.

— Тобі краще піти, — якнайспокійніше сказав я.

Вона подивилася на мене так, ніби я її вдарив.

— Отак? — спитала вона. — Ти навіть не хочеш про це посперечатися?

— Я не хочу, щоб ти була тут, — сказав я чесно.

Це була правда. Не жорстока — захисна.

Вона мовчала кілька секунд. Потім кивнула.

— Ти зробив дивний вибір, — обвівши своїми світло-сірими очима все навколо, розчаровано сказала вона.

— Я просто залишаюся там, де мені добре.

— Це й є вибір, — відповіла вона, прямуючи до вхідних дверей.

Я провів її на вулицю.

Біля воріт вона озирнулася.