Розділ дев’ятий

Чомусь я впізнав його одразу, хоча раніше бачив лише здалеку — сутулий, сухорлявий, із руками, в яких земля, здавалося, залишилася назавжди. Він подивився на мене уважно, але без здивування, ніби моє повернення було найприроднішою подією дня.

— Ви повернулися, — просто й ствердно сказав він.

— Так, — відповів я і раптом остаточно усвідомив, що це справді так.

Він відступив убік, пропускаючи мене всередину. Я переступив поріг — і дім знову зачинився за моєю спиною.

Цього разу м’якше, майже турботливо.

Всередині було тепло. Не від каміна, що горів десь у глибині, — від відчуття. Дім, який ще вчора здавався чужим і надто великим, тепер ніби підлаштувався під мене. Коридор не тиснув. Стелі не нависали. Навіть тиша була іншою — не настороженою, а спокійною.

Я зупинився.

Зупинився й несвідомо почав шукати її поглядом.

— Ви втомилися, — тихо сказала міс Грімнесс.

Вона з’явилася поруч так, ніби була тут увесь час. Та сама пряма постава, те саме суворе сіре плаття, в якому не було жодної зайвої складки. Волосся зібране ідеально. Обличчя спокійне. Закрите.

Але голос — м’якший, ніж вранці.

— Трохи, — відповів я.

Вона кивнула.

— Це природно.

Ми йшли по дому, і я ловив себе на дивному відчутті: я знав, куди йти. Ноги самі обирали шлях. Дім більше не вимагав уваги — він дозволяв.

— Ви були в дідуся, — так само ствердно сказала вона.

Я зупинився.

— Звідки ви знаєте?

— Ви повернулися інакше, — відповіла вона просто.

Я не став питати, що це означає.

— Він… — я зам’явся. — Він ніби відпустив мене.

Міс Грімнесс не здивувалася.

— Зовнішній світ завжди відпускає першим, — сказала вона. — Він не вміє тримати.

— А хіба повинен? — не зрозумів я.

— Повинен, якщо вміє тримати те, що цінує.

— А дім уміє?

Вона подивилася на мене.

— Дім не тримає, — сказала вона. — Він приймає.

Ми увійшли до вітальні. Світло було приглушеним, але не темним. Ніби дім знав, скільки мені зараз потрібно.

— Я думав, що мені буде страшно повернутися, — здивувавшись власній відвертості, навіщо‑то зізнався я. — А стало… легше.

Вона мовчала кілька секунд.

— У цьому немає нічого ганебного, — сказала вона нарешті.

— Але… що, як це помилка?

— Навіть якщо й так, не варто боятися робити помилки, — співчутливо відповіла вона. — Чужими помилками жити не вийде.

Я сів. Дім ніби видихнув разом зі мною.

Здавалося, що всю накопичену за день втому змахнули рукою.

— Мені побути з вами, чи ви підете до себе? — турботливо спитала міс Грімнесс.

— Так, — зніяковіло визнав я. — Побудьте.

Вона кивнула, ніби саме цього й очікувала.

— Ви повинні знати, що… не зобов’язані все розуміти одразу, — м’яко додала вона. — Принаймні не сьогодні.

— А коли?

Вона подивилася кудись у глибину дому.

— Коли дім вирішить, що ви готові поставити правильні запитання.

— А якщо я поставлю неправильні?

Вона дозволила собі ледь помітну усмішку.

— Тоді ви почуєте тишу.

Ми знову замовкли. Але цього разу тиша не лякала.

— Що ж, — перервала трохи затягнуту паузу вона. — Піду розпоряджуся щодо вечері.

Я кивнув.

Теплий домашній затишок огорнув мене з голови до ніг.

У всій цій раптово виниклій ідилії безперечно щось було не так… але мені чомусь  було вже все одно.