Розділ восьмий

Після школи переді мною вперше в житті постало складне питання.

Точніше — проблема: я не знав, куди мені йти.

Ну… тобто варіанти були.

Але жоден із них не здавався правильним.

Уроки пройшли повз. Я сидів, дивився на дошку, слухав слова, які не чіплялися. Навіть Алекс, що сиділа поруч — жвава, жива, справжня — здавалася чимось далеким, як звук з іншої вулиці.

Я вийшов із будівлі разом з усіма, але йшов повільніше. Люди розходилися своїми маршрутами — впевнено, звично. У кожного був дім, який не вимагав рішень.

Я зупинився на перехресті.

Новий дім був в один бік.

Старий — в інший.

Не знаючи, що робити, я довірився настрою й вирушив додому… до діда.

Йти було легко й недовго.

Його квартира зустріла мене запахом — тим самим, що й завжди. Старі книги, ліки, пил і ще щось невловиме, але рідне. Двері відчинив він сам.

— А, — сказав дід. — Ти.

Не ти прийшов.

Просто — ти.

— Привіт, — сказав я.

— Заходь, — відповів він, уже відвертаючись.

Ми пройшли на кухню. Він пив чай. Я теж. Усе було як раніше — і саме це тепер здавалося мені дивним, недоречним і загалом… неправильним.

Усе було як раніше, але… не все. Від колишнього затишку чомусь не залишилося й сліду. Простір видався стисненим, зменшеним, затхлим.

— Як школа? — спитав він, не дивлячись на мене.

— Нормально.

— Як новий дім? Подобається? — додав він після паузи.

Я здригнувся.

Спогад про новий дім раптово відгукнувся в моїй свідомості тривожною спалахом.

— Так, звісно, — збрехав я, навіть не розуміючи навіщо.

— Це добре, — підносячи чашку до рота, сказав він. — Це правильно.

Він сказав це спокійно. Занадто спокійно.

— Ти можеш пожити в мене, — несподівано запропонував я. — Якщо хочеш. Або я можу…

— Ні, — різко перебив він. — Не треба.

Я подивився на нього.

— Чому?

Він знизав плечима.

— Навіщо? — байдужо відгукнувся він. — Ти тепер дорослий. У тебе своє життя.

Слова були правильні.

Але в них не було тепла.

— Ти мене не виганяєш? — спитав я нерозумно.

— Ні, — відповів він. — Просто… не тримаю.

Це було гірше.

Ми замовкли. Чай охолов. Годинник цокав голосніше, ніж зазвичай.

Я раптом зрозумів, що хочу піти. Не тому, що тут погано — а тому, що тут порожньо. Ніби моє місце в цій квартирі вже зникло, залишивши лише обриси.

— Я піду, — сказав я.

— Іди, — відповів дід.

Він не спитав — куди.

Я вийшов на вулицю й зупинився. Серце стиснулося, але не від болю — від дивного відчуття порожнечі й іншого… дивного відчуття, ніби щось тягнуло мене в інше місце. Тільки не сюди.

Не фізично. Емоційно.

Опиратися цьому не хотілося. Втомлена свідомість вимагала тепла, затишку й визначеності.

Правду кажучи, мій новий дім не відповідав жодному з цих критеріїв, але було вже все одно.

За годину я все ж таки дістався свого нового місця проживання.

На вулиці вже темніло.

Коли ворота дому з’явилися попереду, я відчув полегшення. Неприємне. Соромне. Але справжнє.

Дім стояв так само, як завжди. Великий. Темний. Той, що чекає.

Чого? Не знаю.

Може мене. Може ні.

Не знаю.

Ворота відчинилися самі. Двері мені відчинив старий садівник.

Я увійшов.