Розділ шостий

Двері зачинилися негучно.

Дім не любив різких звуків.

Кілька секунд ми з міс Грімнесс просто сиділи. Кава на столі вже встигла охолонути. Я все ще тримав у руках візитну картку пана Шедоу, ніби вона могла пояснити те, що щойно сталося.

Першим тишу порушив я.

— Дивне ім’я. Незвичне.

— Нічого незвичного. Справжні імена нам дає лише саме життя, — тихо й задумливо відгукнулася вона.

— Можливо… а він завжди так говорить? — спитав я.

Міс Грімнесс не відповіла одразу. Вона підійшла до вікна, ніби перевіряла, чи він остаточно пішов. Лише потім повернулася.

— Як — так?

— Ухильно, люб’язно.

— Так, — сказала вона. — Завжди.

Це «завжди» прозвучало важче, ніж мало би.

— Він сказав, що я житиму тут, — продовжив я. — Користуватимусь домом. Звикатиму.

Я зробив паузу.

— Що це означає?

Вона подивилася на мене уважно. Не суворо — саме уважно, ніби намагалася зрозуміти, що саме мені вже можна сказати.

— Це означає, — сказала вона нарешті, — що цей дім для вас тепер не тимчасовий.

— Не розумію.

— Усьому свій час. Зрозумієте пізніше.

— А школа? — спитав я. — Як бути з нею. Він сказав, що це… другорядне.

— Він багато чого говорить, — відповіла міс Грімнесс. — Але як на мене, вам не варто вирішувати це питання самостійно.

Я насупився.

— А з ким мені його вирішувати?

— Довіртеся дому, — сказала вона спокійно.

Я хотів засміятися. Майже хотів. Але щось у її голосі зупинило мене.

— Ви серйозно?

— Більш ніж.

Вона пройшла вздовж столу й зупинилася навпроти мене.

— Я вже знала одну людину… яка теж любила ставити подібні запитання, — загадково промовила вона, — майже тими ж словами.

Я підняв голову. Мені здалося, що я зрозумів, про кого вона говорить.

— Ви знали його?

Це було занадто різко. Я зрозумів це одразу.

Міс Грімнесс ледь помітно напружилася.

— Я служу тут давно, — стримано відповіла вона. — Люди приходять і йдуть. Дім залишається.

Це була не та відповідь, на яку я чекав. Але, здається, єдина можлива.

Що ж. Як уже було сказано — усьому свій час.

Розсудивши так, я вирішив поки залишити все як є й ще раз уважно подивився на картку в руці.

— Він сказав, що керуватиме всім, доки мені не виповниться вісімнадцять.

— Так, — кивнула вона. — Такий порядок.

— А ви… — я зам’явся. — Ви теж йому підкоряєтеся?

Вона подивилася на мене довго. Потім — дуже обережно — усміхнулася. Вперше.

— Формально, — сказала вона. — Лише формально.

Слово прозвучало знайомо.

— А неформально? — спитав я.

— Неформально, — упевнено відповіла вона, — я підкоряюся дому.

Я знову відчув те дивне стискання всередині.

— А мені? — спитав я тихо. — Ви підкоряєтеся мені?

Вона підійшла ближче. Тепер між нами не було столу.

Я гостро відчув приємний аромат її парфуму.

— Ви господар, — сказала вона. — Але ще не власник.

— У чому різниця?

— Господар живе, — сказала вона. — Власник розпоряджається.

Я опустив погляд.

— Отже, поки я просто… живу?

— Поки ви навчаєтеся, — поправила вона.

— Чого?

Вона подивилася кудись повз мене, в глибину дому.

— Слухати, — сказала вона. — Помічати. Не поспішати.

Я згадав слова пана Шедоу.

Дім не любить поспіху.

— А якщо я не захочу? — спитав я.

— Тоді дім це відчує, — відповіла вона. — І вам стане важче.

— Важче? Чому ви говорите про нього так, ніби це жива людина?

Вона суворо подивилася мені прямо в очі.

— Він не людина, — сказала вона. — Але він дуже вимогливий.

Ми знову замовкли. Цього разу тиша була іншою — густою, ніби дім прислухався.

— Міс Грімнесс… — почав я.

— Так?

— Ви давно тут?

Вона кивнула.

— Довше, ніж вам здається.

Я хотів спитати ще. Про неї. Про батька. Про те, чому пан Шедоу назвав її на ім’я.

Але вона зробила крок назад.

— Вам варто відпочити, — сказала вона. — Ранок був насиченим. Ніч — теж.

— А ви?

— Я завжди на місці.

Вона розвернулася й попрямувала до дверей.

— І ще, — сказала вона, не озираючись. — Не намагайтеся одразу зрозуміти дім.

— Чому?

Вона зупинилася.

— Не вийде. Нехай спершу він зрозуміє вас.

Двері зачинилися.

Я залишився сам.