Розділ п’ятий

Ранок настав без попередження.

Я прокинувся від світла — сірого, розсіяного, ніби сонце не наважувалося увійти в дім повністю. Кілька секунд я не розумів, де перебуваю, а потім усе повернулося одразу: стеля, тиша, відчуття тяжкості в грудях.

Ніч не зникла.

Вона просто відступила.

Не в змозі залишатися в ліжку, я поспішив встати, одягтися й вирушити вниз — туди, де можна було бодай із кимось поговорити.

Коли я спустився до їдальні, там уже був накритий сніданок. Усе виглядало так само бездоганно, як і ввечері: біла скатертина, посуд, акуратно розкладені прибори. Міс Грімнесс стояла біля вікна. Вона не озирнулася, але я був упевнений — вона знала, що я увійшов.

— Добрий ранок, — сказав я.

— Добрий, — відповіла вона рівно.

Я сів на те саме місце, що й учора. Мені здалося, що стіл це запам’ятав.

Покоївка принесла каву. Кухарка — тарілку з їжею. Все відбувалося мовчки, ніби слова були зайвими. Я швидко з’їв яєчню й тільки збирався зробити перший ковток ароматного напою, коли в холі пролунав звук кроків — чітких, упевнених, чужих.

Міс Грімнесс трохи повернула голову.

— У нас гості, — сказала вона. — Він точний, як завжди.

— Хто? — спитав я, чомусь здогадуючись, що, хто б це не був, мова зараз піде про мене.

Відповіддю стали двері, що відчинилися.

До їдальні увійшов чоловік середніх років. Середнього зросту. Худорлявий, але зібраний, як людина, звикла тримати себе у формі. Він був гладко поголений, коротке темне волосся акуратно зачесане назад. Темно-сірий костюм сидів на ньому ідеально. Чорна сорочка, срібляста краватка.

Він усміхався.

Точніше — усміхався його рот.

Очі залишалися холодними, уважними, як у людини, що прийшла не витрачати час на сніданок, а займатися звичною для себе справою.

— Добрий ранок, — сказав він. — Ви, мабуть, наш молодий спадкоємець.

Він підійшов ближче й простягнув руку. Я встав і потиснув її. Рукостискання було коротким, вивіреним.

— Пане Шедоу, — представився він. — Ваш повірений.

Слово «повірений», як і його ім’я, прозвучало важко.

— Прошу, — сказала міс Грімнесс. — Сідайте.

— Дякую, міс Грімнесс, — відповів він і сів. — Радий бачити вас у доброму здоров’ї.

— Як завжди, — сказала вона, як мені здалося, не надто люб’язно.

І взагалі, вони дивилися одне на одного занадто спокійно. Так дивляться люди, які давно все вирішили — і не збираються обговорювати це при свідках.

— Перейдемо до справи, — сказав пан Шедоу, повернувшись до мене. — Не буду втомлювати вас формальностями.

Він дістав тонку папку й поклав її на стіл, не відкриваючи.

— За заповітом вашого батька, ви єдиний спадкоємець: дому, прилеглої території та банківського рахунку, — сказав він. — Сума, мушу зазначити, досить солідна.

Я відчув, як усередині щось стиснулося.

— Однак, — продовжив він, — вступ у повноправне володіння можливий лише після досягнення вами повноліття.

Я кивнув. Я чекав цього.

— До цього моменту, — він трохи усміхнувся, — управління спадщиною покладається на мене.

— А я? — спитав я.

— Ви проживаєте тут, — сказав він спокійно. — Користуєтеся домом. Звикаєте.

Слово «звикаєте» мені теж не сподобалося. Воно прозвучало як вирок.

— А школа? — спитав я після короткої паузи.

Він подивився на мене так, ніби це питання його не надто цікавило й загалом не мало значення.

— Теоретично, ви зобов’язані її відвідувати, — сказав він. — Фактично… це питання другорядне. На ваш розсуд.

Я перевів погляд на міс Грімнесс. Вона мовчала.

— Дім потребує багато уваги, — додав пан Шедоу. — А ви — часу.

— Причому тут час? — не зрозумів я.

— Час? — звично усміхнувшись, почав пояснювати він. — Час — це найважливіше, що ми маємо, мій юний друже. І найпотрібніше з того, чого в нас немає. Постарайтеся усвідомити одну не надто приємну, але все ж важливу річ…

Міс Грімнесс трохи кашлянула.

Він повернувся до неї.

— Щось не так?

— Сьогодні ви дивовижно багатослівні, — дошкульно зауважила вона.

— Еліза…

Вона глянула на нього миттєво й важко.

— Міс Грімнесс, — виправився він одразу, майже непомітно. — Прошу вибачення.

Легка тінь ніяковості тут же зникла, але напруження стало відчутним, як холод між пальцями.

— Що ж, з вашого дозволу ми повернемося до цього пізніше. А поки… Поки всі домовленості залишаються в силі, — спокійно продовжив він, звертаючись чи то до мене, чи то до неї. — Як і раніше.

— Авжеж, — сказала міс Грімнесс, і її погляд знову став байдужим.

Повисла багатозначна пауза.

Вони говорили не зі мною.

Я просто сидів між ними.

— Якщо у вас з’являться питання, — пан Шедоу знову повернувся до мене, — звертайтеся до мене. Я тут, щоб усе йшло… правильно.

— Я хотів би відвідати могилу батька, — дивлячись йому прямо в очі, сказав я.

— Боюся, що це неможливо, — швидко відповів він. — Згідно із заповітом, він був кремований, а його прах розвіяний за містом біля ріки.

Я не знав, як на це реагувати, і просто мовчки втупився в нього.

Він знову усміхнувся.

Тільки ротом.

— Снідати не буду, — сказав він, встаючи й простягаючи мені свою візитну картку. — Справи.

Підвівшись, я взяв у нього картку, і ми знову обмінялися рукостисканнями.

Відтягнувши піджак, він попрямував до виходу, але на порозі зупинився.

— І ще, — додав із усмішкою він. — Не поспішайте дорослішати. Дім не любить поспіху.

Двері зачинилися.

Я залишився за столом із міс Грімнесс і ще одним новим усвідомленням:

у цього дому є не лише стіни.

У нього є повірені.