Розділ четвертий

Я не спав.

Спершу я лежав із заплющеними очима, рахуючи вдихи, як учив дідусь, коли мені було років десять. Тоді це допомагало. Зараз — ні. Кімната була занадто великою, щоб у ній можна було спокійно заснути. Тиша розтягувалася, заповнюючи весь простір, і в якийсь момент я зрозумів, що вона не порожня.

Я розплющив очі.

Стеля губилася в напівтемряві. Світло з коридору не проникало сюди — двері були щільно зачинені, ніби самі вирішили, що мені краще залишитися одному. Я прислухався. Дім не шумів, але й не мовчав по-справжньому. Десь глибоко всередині нього щось відбувалося: ледь помітні клацання, важкі зітхання старих стін, далекий глухий стук, якому неможливо було знайти джерело.

Я сів.

Підлога під ногами виявилася холодною. Я постояв так кілька секунд, не наважуючись зробити крок, ніби якщо рушу — порушу якесь правило, про яке мені забули розповісти.

Це просто новий дім, сказав я собі.

Будь-який дім так звучить уночі.

Але думка не заспокоювала.

Я підійшов до дверей і поклав руку на ручку. Метал був прохолодним, сухим. Я злегка натиснув на неї. Ручка м’яко піддалася. За прочиненими дверима — темрява й коридор, який я бачив лише вдень. Зараз він здавався іншим. Довшим. Вужчим.

Я не став відчиняти двері повністю.

Замість цього тихо повернув їх у початковий стан і обережно підійшов до вікна. Сад був занурений у тінь. Ліхтарі світили тьмяно, ніби втомилися. Дерева стояли нерухомо, але мені все одно здавалося, що вони стежать за домом — не за мною. За ним.

Я раптом подумав про міс Грімнесс.

Про те, чи спить вона.

І якщо так — то де саме.

Думка була дивною й неприємною, і я одразу спробував від неї позбутися. Але вона залишилася, як залишається слово, яке не встиг не вимовити вголос.

Я знову ліг. Ковдра виявилася важкою, майже тиснучою. Я перевернувся на бік, потім на інший. Час тягнувся нерівно, ніби годинники в цьому домі йшли інакше.

І тоді я почув кроки.

Не поруч. Десь далеко. Повільні, впевнені. Не рипіння — кроки. Я затримав подих. Вони не наближалися, але й не зникали, ніби хтось ішов по дому, знаючи дорогу напам’ять.

Я різко сів, серце билося занадто гучно.

— Тут є хтось? — прошепотів я, сам не розуміючи навіщо.

Дім не відповів.

Кроки стихли.

Але тиша стала іншою.

Я зрозумів це одразу: вона стала уважною.

Мені здалося, що за дверима хтось стоїть. Не дихає. Не рухається. Просто перебуває там, по той бік, і чекає. Я дивився на двері, не моргаючи, очікуючи стуку, скрипу, бодай якогось знаку.

Нічого не сталося.

Минуло кілька хвилин. Або більше. Я вже не був упевнений.

Нарешті я ліг знову, не роздягаючись повністю, ніби це могло захистити. Я заплющив очі й спробував уявити кухню дідуся. Маленьку. Тісну. Справжню.

Але замість неї переді мною знову й знову виникав дім.

Коридори. Сходи. Двері.

І відчуття, що я в ньому — не перший. І не останній.

Перед тим як провалитися в неспокійний, уривчастий сон, мене наздогнала цікава й дивна думка:

Якщо цей дім такий старий — значить, я не перший, хто зустрічає тут свою першу ніч.