Розділ другий

Міс Грімнесс йшла попереду, і я ловив себе на думці, що мимоволі підлаштовую крок під її ходу.

Дім виявився ще більшим усередині. Коридори тягнулися один за одним, сходи вели вгору й униз, двері траплялися частіше, ніж вікна. Все було чистим, доглянутим, ніби дім готували не до мого приїзду, а до чиїхось повернень.

— Тут легко заблукати, — сказав я, сам не знаючи навіщо.

— З часом ви звикнете, — відповіла господиня, не озираючись.

Ми піднялися на другий поверх. Сходи не рипіли — і це чомусь насторожувало сильніше, ніж якби рипіли. Дім ніби стежив, щоб не видати себе.

— Це ваше крило, — сказала вона, зупинившись біля одних із дверей.

— Моє? — перепитав я.

Вона глянула на мене, і в її погляді майнула тінь усмішки.

— Кімнати, якими ви будете користуватися, — уточнила вона.

Двері відчинилися.

Кімната була великою. Занадто великою для однієї людини, тим більше для мене. Висока стеля, широка ліжко, масивний письмовий стіл біля вікна. Все виглядало так, ніби тут жив хтось інший — більш упевнений, більш дорослий

той, хто знає, навіщо йому стільки простору.

— Якщо знадобиться щось ще, — сказала міс Грімнесс, — повідомте.

— Кому? — спитав я.

— Мені, — спокійно відповіла вона.

Я озирнувся. Валіза стояла біля стіни, акуратно поставлена, хоча я не пам’ятав, щоб хтось брав її в мене з рук.

— Тут… хтось ще живе? — на всяк випадок спитав я.

— Крім мене: покоївка, кухарка й старий садівник, — сказала вона після короткої паузи. — Небагато, але дім ніколи не буває порожнім.

Мені не сподобалося, як це прозвучало.

Жінка зробила крок до дверей.

— Відпочивайте. Вечеря через годину.

— А якщо я не захочу вечеряти? — вирвалося в мене.

Вона зупинилася.

— Тоді ви не будете вечеряти, — сказала вона. — Але вечеря все одно буде.

Двері зачинилися м’яко, майже безшумно.

Я залишився сам.

Я сів на край ліжка й одразу встав — воно здалося мені занадто чужим. Все тут було чужим. Навіть повітря. Воно пахло старим деревом, чимось чистим і холодним, і ще — ледь відчутно — чиєюсь присутністю.

Я підійшов до вікна. З нього відкривався вид на сад, який я не помітив зовні. Темні дерева, акуратні доріжки, ліхтарі, вже запалені, хоча сонце ще не зайшло.

Я подумав про дідуся. Про його кухню. Про скрипучий стілець.

Про те, як там усе було тісно — і тому зрозуміло.

Тут же було занадто багато місця для думок.

Я знову сів, уже за стіл. Провів рукою по його поверхні. На мить мені здалося, що під пальцями є подряпини — сліди від чужих записів, чужих рішень. Але поверхня була ідеально гладкою.

Я відкрив валізу. Речей було небагато. Вони виглядали недоречно в цьому просторі, ніби я привіз із собою частину іншого життя, яке сюди не вміщалося.

«Я тут тимчасово», — подумав я.

Ця думка трохи заспокоїла.

Але слідом прийшла інша, набагато неприємніша:

А якщо тимчасово, то що далі? Назад до колишнього життя?

Ця невизначеність сильно напружувала.

Я згадав міс Грімнесс. Те, як ефектно вона виглядала, як упевнено рухалася. Як не ставила запитань, на які в мене самого не було відповідей…

Так, із відповідями поки було складно. Втім, складним тут було все.

Година до вечері тягнулася занадто повільно. Я прислухався до дому, хоча не знав, чого саме чекаю. Кроків? Голосів? Шурхотів?

Нічого не відбувалося.

І це лякало найбільше.

Коли за дверима нарешті пролунав тихий стук, я здригнувся.

— Так? — відповів я занадто швидко.

Двері прочинилися.

— Прошу, — сказала миловидна жінка в чорній сукні з білими мереживами. — Вас чекають.

У її очах читався чи то страх, чи то збентеження.

Я підвівся й раптом зрозумів, що не хочу виходити з кімнати. Тут, у цьому чужому просторі, я хоча б був один. Там же — внизу — мене чекав дім, у всьому своєму невідомому величі. Його мешканці й правила, яких я не знав.

Я все одно зробив крок уперед.

Дім наполегливо кликав.

Я підкорився.

Підкорився, бо якщо я зупинюся зараз, то так і залишуся для нього лише гостем… назавжди.