Розділ перший

Я дізнався про смерть батька того ж дня, коли вперше почув, що він узагалі існував. До цього моменту моє життя було простим і замкненим: школа, дім дідуся, його суворі настанови, тиша вечорів і рідкісні книжки, які замінювали мені друзів. Мати померла, коли я був ще занадто малим, щоб запам’ятати її обличчя. Батько — тінь, ім’я, яке ніхто ніколи не вимовляв.

Про спадщину мені повідомили листом.

Звичайний конверт, щільний папір, чужий акуратний почерк. Я розкрив його на кухні в дідуся, стоячи, бо він саме зайняв єдиний більш-менш цілий стілець біля вікна. Лист виявився коротким, ввічливим і зовсім неймовірним.

У мене був батько.

Він помер.

І залишив мені дім.

Я перечитав текст кілька разів, але слова не змінювалися. Вони не ставали зрозумілішими і не зникали, як я наївно сподівався. Батько. Дім. Спадкоємець. Моє ім’я, надруковане занадто впевнено, ніби той, хто його писав, знав мене краще, ніж я сам.

Я глянув на дідуся. Він читав газету, мружачись, і виглядав так, ніби світ і далі залишався на своєму місці.

— Діду, — сказав я. — Виявляється, у мене був батько.

Він повільно підняв очі.

— У всіх він був, — відповів він після паузи.

— Ти його знав?

— Твоя мати знала.

— І… що мені тепер із цим робити? — розгублено спитав я, простягаючи йому листа.

Він швидко пробіг його очима і знову повернув мені.

— Тобі сімнадцять, — байдуже відповів він, повертаючись до газети. — Роби що хочеш.

Емоції й думки швидко змінювали одна одну. Від захоплення до страху. Від цікавості до підозри. Я з дитинства мріяв про власний великий дім. Про дім, де можна було б блукати важкими дерев’яними сходами, різними поверхами й коридорами. Блукати, не натикаючись на бідність і смуток. На погано зроблені меблі й вічно невдоволений погляд діда.

Мені був потрібен цей дім.

— Тут вказана адреса, — знову перечитуючи листа, сказав я. — Я поїду…

— Їдь, — не відриваючись від читання, неохоче відгукнувся дід.

Більше ми до цього не поверталися.

За телефонним номером, зазначеним у листі, мені відповів ввічливий і дуже офіційний жіночий голос.

Він повідомив мені, що основні подробиці мого вступу у спадщину зі мною обговорять завтра, але оглянути дім я можу, коли мені буде зручно.

Не ставши чекати завтрашнього дня, я вирушив туди негайно.

Від легковажності й нетерплячості одразу ж захопив із собою валізу з моїми речами.

Дім знаходився на околиці міста, там, де асфальт починав тріскатися, а ліхтарі світили рідше, ніби їм було лінь доходити так далеко. Таксі зупинилося біля високих воріт. Водій глянув на адресу, потім на дім і знову на мене.

— Тобі сюди? — уточнив він.

Я кивнув, хоча сам не був упевнений.

Дім був занадто великим. Не гарним — саме великим.

Важким. Темним, навіть удень. Він стояв трохи осторонь від дороги, ніби не хотів, щоб до нього підходили без потреби.

Я заплатив, вийшов, і таксі одразу поїхало, не затримуючись.

Мені стало холодно, хоча була лише початкова осінь.

Ворота відчинилися самі — повільно, без скрипу, ніби знали, що я маю увійти. Я пройшов доріжкою, відчуваючи, як кожен крок віддається всередині дивним напруженням.

Втім, це могли бути лише мої нервові домисли.

Двері відчинилися раніше, ніж я встиг постукати.

На порозі стояла жінка.

Красива, висока, років тридцяти. На вигляд сувора, з чорним волоссям, акуратно зібраним угору. Загальну конструкцію зачіски порушувала лише невелика, точно виміряна пасма збоку.

Її сіре плаття було довгим, елегантним і таким же строгим, як і обличчя господині.

Втім, навіть воно не могло приховати красу такої постаті.

Це трохи бентежило.

Бентежило й те, що особливої радості від мого візиту вона, здається, не відчувала.

— Ласкаво просимо, — сказала вона рівним голосом.

Я кивнув і несміливо простягнув їй листа.

Вона взяла його, навіть не прочитавши.

— Ви приїхали, — знову звернулася до мене вона. І це не було питанням.

— Так, — відповів я і тут же пожалкував, що не додав нічого ще. Ім’я. Привід. Хоч щось доросле.

Вона безшумно відступила вбік, пропускаючи мене всередину.

— Мене звати міс Грімнесс, — сказала вона, коли двері за моєю спиною зачинилися. — Я управляю цим домом.

Багатозначне прізвище, — подумав я, але ввічливо промовчав.

Всередині було прохолодно й тихо. Занадто тихо для такого великого простору. Підлоги блищали, меблі стояли на своїх місцях, як на старій фотографії. Дім був живим, але не для мене.

— Ви… спадкоємець, — продовжила вона після короткої паузи.

— Формально, — чомусь ніяково поспішив вставити я.

Слово зависло в повітрі.

— Формально, — беземоційно погодилася вона.

— Я… — почав був я, але не знав, що сказати далі.

Та й що я міг сказати.

Що я не знаю, що тут роблю? Що не просив цього? Що всупереч очікуванням, ні на секунду не відчуваю себе господарем?

Втім, а чому мав би відчувати?

Моя звична нетерплячість вкотре зіграла зі мною злий жарт.

Який я господар?

Я всього лише чужа людина в чужому місці.

Міс Грімнесс дивилася спокійно. У її погляді не було ні здивування, ні пошани. Швидше — терпіння. Як у людини, яка знає, що все піде так, як вона звикла.

— Прислуга повідомлена, — сказала вона. — Ваші кімнати готові. Дім продовжить функціонувати у звичному режимі.

— У звичному? — перепитав я.

— Так, — кивнула вона.

Я здригнувся. Слово «батько» прозвучало тут занадто природно, ніби він і досі був частиною цих стін. Але я не наважився питати про нього.

— А якщо я захочу щось змінити? — несподівано навіть для себе запитав я.