Глава 53. Вибір Алана

Жаклін поставила на стіл юшку та інші частування, які приготувала заздалегідь: запечене м'ясо, оладки, свіжий хліб, чорничний пиріг. За словами господині, вона досконало навчилася виживати поодинці, добувати їжу та вирощувати врожай. Ден здогадувався, що Жаклін — та, хто вижила в проклятому замку, який переслідував його в кошмарах. Хотілося докладніше дізнатися про той час, але він не хотів ворушити її старі рани. Швидше за все, чорну хустку вона носила на згадку про членів сім'ї, які загинули багато років тому. Денис чудово пам'ятав сон про вбивство Кайли, який наслав на нього Алл, коли вони тільки-но прибули до Комп'ютерної мережі Землі. Саме його батько, ймовірно, і був причиною її невиліковних ран, коли вбив всіх мешканців замку. Подробиць він, звісно, не знав, але не хотілося квапити події. Зараз головне відпочити та набратися сил.

Після смачного та ситного сніданку Жаклін вирушила в поле пасти кіз, які були її годувальницями не один рік. Хоча на вулиці насувалася буря і почав накрапати дощ, Жаклін переконала їх, що має ще одне укриття ближче до пасовища, тому будинок залишається в їхньому повному розпорядженні. Підліткам вона надала ковдри з вовни різних тварин та м'які подушки. Місце на підлозі було дуже комфортним для сну і могло без проблем вмістити їх усіх, хоч і у відносній тісноті одне до одного. Ліжко Жаклін дозволили зайняти Марині, як найслабшій з їхньої компанії.

Ден, схилившись до стіни, вже почав провалюватися в сон, коли до нього раптово підійшла Ксюша. Він настільки здивувався, що спочатку подумав, що вона йому примарилась.

— Тобі треба обробити порізи, щоб не потрапила інфекція,— тремтячим голосом проговорила вона, відкриваючи аптечку, яку взяла у Кості. — Ти ж відмовився від зцілюючої таблетки.

— Та це подряпини, Ксю! Їх завтра вже не буде! — Ден настільки здивувався її заяві, що не помітив, як трохи підвищив голос. Або його подруга страждає на зайву тривожність, або вона просто знайшла привід, щоб підійти.

— Не сперечайся зі мною, а підніми футболку, — розлютилася вона, намочуючи тампон антисептиком.

— Знову матусю ввімкнула? Я не безрукий. Сам можу про себе подбати. — Він вирвав у неї з рук ватний тампон і підняв футболку. Як і передбачав, рани майже затяглися. Втім, для більшої переконливості він все ж таки протер свіжі шрами антисептиком. — Ти ж не тому підійшла, правда? Хіба не сама казала, що нам краще тримати дистанцію? Максим розсердиться.

— Я погарячкувала під час нашої останньої розмови, Дене. Пробач мені, — нарешті здалася подруга, винувато опустивши очі. — Наразі не той час, щоб вирішувати особисті проблеми. Думаю, Макс вже дорослий хлопчик і не ображатиметься через дрібниці.

— Ну, тут я не був би настільки впевнений. — Ден упіймав ревний погляд товариша, який сидів навпроти. — Вибачення прийняті. Не бери в голову. Я не ображаюся через такі дрібниці, ти ж знаєш.

Ксюша нічого не відповіла. Лише пригніченим поглядом вивчала старі тріщини на дерев'яній підлозі, і просто мовчала. Ледь помітна сльозинка скотилася з її щоки, яку вона швидко витерла, наче боялась показати слабкість.

— Ну ти чого? — не витримав Ден і торкнувся рукою її щоки. Не існувало нічого більш травмуючого для нього, ніж бачити її сльози.

— Я в порядку, тобі здалося. — Ксюша відразу ж взяла себе в руки, повернувши погляду ясність. — Просто те, що ми дізналися... Я не можу не думати про це, Дене. Що, якщо... Якщо...

— Я зроблю все можливе, щоб зберегти кристал, — поспішив переконати її Ден. — І обіцяю, що нікому з вас не дам померти. Просто повір мені.

— Я не про це, ідіот! — Типова Ксю. Може спалахнути як сірник через якусь безглузду випадкову фразу, ще й нагородити його потиличником. — Повір, у тому, що ти зробиш усе можливе для нашого захисту — я й не думала сумніватися. Як і в тому, що нізащо не віддаси їм кристал добровільно. Я надто добре тебе знаю, тому мене навіть переконувати в цьому не треба. Мене хвилює інше...

— Я не помру, — одразу ж здогадався Ден, і не помилився — вона закусила губи майже до крові.

— Коли ти сказав, що не любиш життя настільки, щоб за нього хапатися — ти ж не збрехав, правильно?

— Тебе так зачепила ця фраза? — здивувався Ден, намагаючись упіймати її погляд. Ксюша завжди зосереджувала свою увагу на дивних речах. Знайшла через що засмутитися! — Повір, зараз не та ситуація, щоб перейматися через таку дурість.

— Це не дурість, Дене! Можливо, ти не помічаєш, але після розмови з мамою ти дуже змінився. В тобі ніби щось надломилося, і це не може не турбувати мене...

— Після початку цієї історії всі ми трохи змінилися. Неможливо залишатися тим самим, коли твоє життя в одну мить перевертається догори дригом. Це цілком нормально. Часом у житті трапляється ще та жопа, щоб ми вчилися бути сильними.

— Часом у житті трапляється жопа, щоб ми вчилися цінувати кожен момент. Саме так раніше ти закінчував цю фразу. — Ксюша подивилася на нього якимось приреченим поглядом.

— І знову ти концентруєшся не на тих речах, Ксю. Зараз не той час, щоб переживати через мій настрій. Це ще ті дрібниці, ти не знаходиш?

— І знову ти знецінюєш свій стан! Так не має бути! Часом у мене відчуття, що твоя особистість трансформується у режим бійця, який на все інше заплющує очі. А коли ти в такому стані — ти особливо вразливий. А все тому, що в тебе геть-чисто відсутнє почуття самозбереження! Ти можеш померти просто через те, що битимешся до кінця, наплювавши на власну безпеку. Як я можу не думати про це? — Ксюша раптово схопила його за плечі і почала трясти. — Що, якщо ти помреш, не вважаючи за потрібне боротися за своє життя?

Ден завмер на місці, не знаючи, що відповісти. Адже вона озвучила те, про що він ще навіть подумати не встиг, і як завжди потрапила в ціль. Іноді йому здавалося, що ніхто не знає його краще, ніж Ксюша. Навіть він сам.

— Я обіцяю тобі, що боротимусь до останнього. — Він не витрачав часу на інші слова. Нині це було саме те, що їй треба було почути. Втім, дивлячись на Ксюшу, Дену справді хотілося хапатися за своє життя. Хоча б заради того, щоб ще раз побачити її посмішку.

— Обіцяєш? — Її очі знову стали блискучими через сльози.

— Обіцяю. — Ден простяг до неї руки і посміхнувся. — Ну ж бо, йди до мене, дурненька. Навіть не думай зі мною прощатися, чуєш? І пообіцяй сама, що не робитимеш дурниць і не ризикуватимеш своєю безпекою. Мені нічого не загрожує до дуелі, на відміну від тебе.

— Домовилися.

Ксюша схлипнула і пригорнулася до нього. Ден міцно стиснув її в обіймах, відчуваючи якесь дивне, не властиве йому щастя. Наче його безбарвний, чорно-білий світ усередині почав набувати кольорових контурів. Колишня спрага до життя знову нагадала про себе почуттям трепетного тепла в грудях, за яке хотілося вхопитися міцніше.

Коли Ксюша пішла, Ден знову впіймав розгніваний погляд Максима. Що ж, розраховувати на мир тепер точно не варто — він нізащо йому не пробачить. І неважливо, що обставини довкола далеко не буденні, щоб зосереджуватися на таких речах.

Сонячне світло за вікном померкло, а слабкі спалахи блискавки вдалині ставали все яскравішими і виразнішими. Вітер нещадно гнув дерева і створював туман із пилу та дрібних рослин. Дивно, як старенька, тендітна на вигляд конструкція будинку витримувала той хаос, який панував зовні. Ще й Жаклін пішла, пожертвувавши своїм комфортом заради їхнього відпочинку. Втім, негода за вікном лише посилювала почуття втоми, яку відчував кожен після смачного та ситного сніданку. Друзі почали готуватися до сну, розташувавшись на підлозі якнайзручніше. Ніхто не став нагнітати атмосферу надмірними переживаннями щодо найближчого майбутнього. Можливо, це був останній день, коли їхньому життю нічого не загрожувало. Кожен хотів насолодитися спокоєм сповна, забувши про майбутнє завдання.

Прийнявши горизонтальне положення, Ден відразу ж провалився в сон. Його мозок настільки втомився від надлишку інформації, що він навіть не встиг подумати про можливу зустріч з Енджел. А даремно.

Ден розплющив очі. Пронизливий холод пробирав наскрізь, скувавши рухи крижаною хваткою. Фіолетовий туман кружляв над верхівками дерев. Задушлива вогкість здавила горло, заважаючи зробити глибокий вдих. Він важко підняв голову і озирнувся на всі боки. Істеричний регіт застряг у горлі, вирвавшись назовні здавленим хрипом. Звісно, як він міг забути! Гнітючий, похмурий краєвид привітав його мерзенною посмішкою, люб'язно запрошуючи до свого похмурого антуражу. Ден важко підвівся на ноги і нервово відмахнувся від колючих рослин, які примудрилися залізти під одяг. Він знову опинився на закинутому, старому цвинтарі. Сірі, вологі від туману таблички в акуратному порядку височіли над землею. Трохи далі виднілися вже знайомі вириті ями, що грізно нагадували про можливу смерть. Цікаво, що вона задумала цього разу?

— Де ти, чорт забирай? — крикнув Ден, озираючись навсібіч.

— Заспокойся, любий. Я тут, — пролунав біля вуха солодкий отруйний голос. Дена мало не знудило від надлишку злості. Він смикнувся вперед, намагаючись звільнитися від липкої аури її присутності. Озирнувшись, Денис побачив Енджел за крок від себе, яка потирала забруднені в крові долоні. Довга сукня була вимазана в червоних плямах, що, втім, якось дивно забавляло Енджел, ніби вона бачила в цьому дещо прекрасне. На блідих губах грала загадкова посмішка, а сріблясте волосся ворушив вітер.

— Який сюрприз цього разу? Катування, погрози, побої? Ну ж бо, здивуй мене. — Ден рішуче випростався. Дивно, але обійми страху так і не торкнулися його свідомості. Здавалося, він забув про це почуття, благополучно відправивши його кудись на дно свого сприйняття.

— Знову думаєш про найгірше? А я всього-на-всього скучила, хотіла поговорити...

— Ну, вперед! — Він з викликом подивився їй у вічі: море жорстокості впереміш з обожнюванням. Хоча чого ще очікувати від горянської королеви?

— А ти з кожним разом все більше інтригуєш, мій хлопчику! А ще мені подобається, коли ти злишся. — Енджел почала наближатися, не відводячи від нього пронизливий погляд. — Адже тебе вже ввели в курс справи? Описали твої перспективи? Хоча, гадаю, ти й так давно зрозумів, що немає сенсу в дуелі. Все одно ж помреш, яким би не був результат.

— Ти у нас ясновидиця? — посміхнувся Ден.

— Для цього не обов'язково передбачити майбутнє. Потрібно лише тверезо оцінити свої можливості. У тебе немає шансів, Алан. Напівкровки ніколи не зрівняються з горянами. Я вб'ю тебе на початку дуелі. Але це не вирок. Спостерігаючи за тобою увесь цей час, я перейнялася до тебе особливими почуттями. Твоя смерть не ощасливить мене. А радість від можливості володіти кристалом — ніщо, в порівнянні з радістю володіти тобою.

— Що ти маєш на увазі? — У Дена мороз пішов поза шкірою. Він очікував почути будь-що, але не останні слова, від яких ставало не по собі.

— А ти не розумієш? — Енджел раптом опинилася прямо в нього перед носом і торкнулася холодною рукою його щоки. — Вивчати тебе день у день куди цікавіше, ніж абсолютна влада, яка набридне за кілька тижнів. З нас двох могла би вийти чудова команда. Ти наказуєш кристалу перейти до нас. Я натомість наділяю тебе владою, зберігаю життя твоїх друзів і близьких, дозволяю брати участь у становленні нового світу разом зі мною. Ми могли б створити нове, досконале та могутнє суспільство, яке не нашкодить клімату, не зруйнує природу та ощасливить усіх її мешканців. Якщо підеш мені назустріч, то ніколи більше не відчуєш болю. Я завжди буду на твоїй стороні.

— Он як, — відповів Ден, зробивши два кроки назад. Його погляд упав на свіжу яму за метр від нього. Чому він не помітив її раніше? — А ти хитра, Чорний янгол. До речі, цікаве ім'я — зі змістом. Це означає світло, суть якого темрява?

— А чому ти вирішив, що темрява — це погано? — Її очі звузилися, а губи здригнулися. Яма несподівано стала ближче, хоча Ден не підходив до неї. Погане передчуття стиснуло груди. Його погляд зрадливо впав на дно чорної могили. Здавалося, всередині щось вибухнуло і розсипалося в порох. Блискучим пилом він кружляв у повітрі, ніби насміхаючись над його болем. Внизу лежали тіла його друзів. Неживі скляні погляди дивились у небо. Кров сочилася із безлічі ран, а на обличчях застигла однакова гримаса жаху.

Ден похитнувся. Його погляд затримався на Ксюші: у неї з грудей стирчав ніж. Світла шкіра дівчини, на якій завжди грав ніжний рум'янець, побіліла, перетворившись на штучну маску. Карі очі втратили блиск, що мав властивість досконало передавати будь-яку емоцію. Вони завжди були дивовижні — великі, трохи дитячі, глибокі та живі. А зараз вони перетворилися на крижинки.

— Яка сумна картина, — продовжила Енджел, підійшовши ближче. Її легка холодна рука опустилася Дену на плече, а губи торкнулися вуха. Він відчував її колючий подих на шиї. — Така доля твоїх друзів, мій хлопчику. Якщо, звичайно, відхилиш мою пропозицію. Тому, будь ласка, прийми правильне рішення.

— Знаєш, що насправді кумедно? — здавленим голосом промовив Ден. — Те, що у всіх живих істот присутня манія величі. Вони думають, що мають право щось вирішувати. Як люди, так і горяни впевнені в тому, що знають, як краще не лише для себе, а й для інших. А ще обіцянки, приправлені сіллю... Кидаються на вітер, обіцяючи золоті гори, в яких тече молоко та мед. А в результаті шлях туди прокладений через кров, брехню та лицемірство. А все тому, що вони думали, що мають право щось вирішувати і відповідати за чужі долі.

Енджел різко відсторонилася. Її міміку спотворила злість, яку, втім, вона швидко замаскувала під усмішку.

— Що ж, я в тобі не помилилась, мій любий. Сталева витримка, разюча холоднокровність! Але ти ще маєш час подумати. Чекаю не дочекаюсь нашої реальної зустрічі, Алане.

Після її слів усе зникло. Ден знову опинився у хатині. Навколо мирно спали його друзі, розкинувшись у смішних позах. Морок, що обіймав душу, розвіявся, поринувши в домашню спокійну обстановку. Це був міраж — чергове випробування від Енджел.

Денис тихенько підвівся з місця і потягнувся до свого рюкзака. Сонце піднялося вище, а теплий літній вітер крадькома проникав крізь вузьку щілину дверей. Буря минула, залишивши після себе лише запах дощу і краплі, що висихали на вікні. Ден подивився на сплячу Ксюшу. На її обличчі грали сонячні промені, а соковиті губи були трохи відкриті. Зараз вона виглядала такою жіночною та ніжною… Такою витонченою, світлою та прекрасною.

Ден затримав повітря у грудях. На мить здалося, що біль вщух. Що ж, непоганий маневр. Якщо кілька секунд не дихати — відчуття притуплюються. Усміхнувшись про себе, Ден тихенько дістав клаптик паперу та ручку. Нерівні літери з готовністю лягли на чистий лист. Пробігши очима текст, Ден акуратно звернув листа і поклав його на стіл. Взявши з собою лише компас і кинджал, він квапливо покинув хатину. Тепер він знав, що робити далі.