Глава 49. В пастці вовків

Моторошна пелена темряви повільно опускалася на ліс. Великий круглий місяць ліниво виповз із-за чорної хмари і скупо освітлював сонну природу. Попри сотні палаючих оченят, що виглядали з-за кожного куща — навколо стояла підозріла тиша. Ледь чутний шерхіт у заростях нагадував про присутність живих істот довкола, які, очевидно, стали заручниками страху.

Швидка хода підлітків поступово перетворилася на біг. Кожен тією чи іншою мірою відчував тривогу впереміш з обережністю. Височенні сосни змінилися ялинками, а густа трава непомітно перетворилася на колючі чагарники. Навколо літали загадкові нічні метелики, які настирно сідали на оголені ділянки тіла і боляче кусалися. Невідомі птахи заводили якусь тужливу несамовиту пісню, від якої шкіра покривалась сиротами. Ніхто не говорив ні слова, намагаючись відійти якомога далі. Ніч, тим часом, встановила свої права та грізно натякала на закінчення подорожі.

— Думаю, треба робити причал. —  Ден рвучко зупинився, помітивши, як Марина пошкодила ногу. Ксюша, що йшла ззаду, вдарилася носом у його спину. Вони перекинулися розгубленими поглядами, що очікувано роздратувало Максима. Міцно взявши її за руку, він очима наказав Дену триматися подалі.

Придушивши неприємні відчуття ревнощів, Денис озирнувся довкола. З правого боку ліс перетворювався на непрохідну хащу, а з лівого — поступався місцем невеликому озеру. Трохи далі мріла посадка з невідомими низькорослими деревцями, на яких висіли непривабливі на вигляд плоди. Розгледіти більше не вдавалося через густий шар темряви, який навіть місячне світло розсіювало неохоче. Друзі озвучили його думку вголос, вирішивши зупинитися на крихітній галявині біля двох беріз. Це місце виглядало куди безпечніше, ніж лісові нетрі.

Вечеря у них вийшла легкою. Оскільки в справжньому світі був ранок — ніхто ще не встиг зголодніти, та й після атаки медальйоном багато хто відчував нудоту. Вирішили обійтися чаюванням з батончиками та круасанами. Наспіх розпалене багаття вселяло почуття спокою та відносної безпеки.

Еріка спочатку не знала, як себе поводити, але Максим безапеляційно наказав їй сісти у коло. Після мовчазної вечері він насамперед звернувся до неї:

— Що ж, ми чекаємо від тебе докладних пояснень усьому, що ти наробила, мала. Ти маєш можливість переконати нас у тому, що не являєшся останньою тварюкою. Вважай це актом милосердя від нас. В іншій компанії тебе вже вигнали б, а то й гірше... — Голос Макса був просякнутий підкресленою холодністю, але в очах читався непідробний інтерес. Ден упіймав себе на думці, що був би радий, якби його друг зацікавився Ерікою, як дівчиною, залишивши Ксюшу в спокої.

— Наскільки мені відомо, ви вже й так добре поінформовані. — Еріка намагалася говорити впевнено, але Ден вловив у її голосі нотки хвилювання. — Я виросла в зовсім іншому світі, ніж ви — тепличні діти. Спочатку у мене, як і у вас, були батьки та сім'я, хоча ми постійно переховувалися та переїжджали з місця на місце. Моя мама була горянкою, а тато — людиною. Вони, на відміну від багатьох подібних пар, справді стали сім'єю. Тато настільки оточив маму любов'ю, що вона кинула своє початкове завдання на Землі та прийняла його залицяння. Горан — планета суворих порядків. Сильні в них при владі, а слабкі — раби. Здатність володіння енергією в усіх різна з народження, тому рівності в них не існує. Там не створюються сім'ї за коханням, тільки з вигоди, щоб мати більше впливу. За найменше порушення порядку в них прийнята смертна кара. Моя мама, як і багато інших горян, яких Енджел відправила на Землю з метою дослідження та вивчення планети, ніколи не знала, що таке щирий інтерес та любов. Вона була зворушена ставленням мого батька, тому зрадила своє колишнє життя. Багато, до речі, вчинили так само.

— Але ж ти казала, що горяни не вміють любити. Навіщо їм треба було ризикувати власним життям заради землян? — перебила її Ксю, яка хоч і сиділа поруч із Максом, але на його ніжні жести відповідала досить сухо.

— Так. У них такі почуття, як любов та милосердя відсутні, як і совість, і здатність розрізняти, де добро, а де зло. — Еріка кинула на Ксюшу не дуже привітний погляд. — Але відчувати кохання, турботу, інтерес від інших — їм, безумовно, подобається, особливо якщо на їхній планеті це не прийнято. Тому в деяких випадках горяни створювали сім'ї з землянами, хоча частіше, звичайно, вчиняли менш благородно зі своїми партнерами. Насильство та вбивства, щоб приховати сліди злочину і уникнути покарання — в них, звичайно, користувалося більшою популярністю, ніж створення союзу. Але, на жаль, такі сім'ї не змогли довго проіснувати. Горяни всіх знайшли і знищили як зрадників та осквернителів роду. Я дивом змогла втекти, і якби не Орест та Офелія — мене вже не було б у живих. Я стала ученицею школи для напівкровок з п'яти років. Спочатку вони побудували невелику будівлю в місці, де їх практично неможливо було знайти. В оточенні лісів, полів та боліт — це був єдиний будинок, про існування якого ніхто й не здогадувався.

— Стривай. Хіба вашу школу не побудовано на місці геноциду напівкровок? Так було написано на сайті, — запитав Костя, який сидів із блокнотом у руках та перевіряв записи, зроблені під час злому сайту.

— Правильно, — кивнула Еріка. — Але Орест і Офелія за допомогою якоїсь невідомої здібності змогли перетворити це місце на щось типу бермудського трикутника. Тому його ніхто не знайде, як би не намагався, включаючи навіть тих горян, хто пам'ятав цю місцевість з самого початку.

— Занадто багато здібностей як для звичайних напівкровок, що не володіють силою енергії, — вставив п'ять копійок Ден.

— Я й справді не знаю, як вони це зробили. Але мова зараз не про це. — Еріка насупилась. Будь-які сумніви в мотивах сімейної пари викликали в неї роздратування та гнів. Цікаво, скільки ще потрібно часу, щоб у неї настав момент прийняття справжньої сутності цих двох?

— Згодом наша маленька будівля перетворилася на замок,— кашлянувши, продовжила вона. — Додавалися нові кімнати, розроблялася нова навчальна програма з урахуванням наших здібностей, встановлювалися свої закони та правила. Орест та Офелія стали відомими у світі напівкровок і мали чимало прихильників навіть серед людей. Потрапити до нашої школи вважалося за честь. Нам давали всі необхідні знання про влаштування світу людей і горян, вчили методам самооборони та взаємодії з навколишнім світом. Я вважалася однією з найкращих учениць, тому мені й випала честь знайти повелителя.

— Тобто для вас вважається нормою вбити невинну людину просто за те, що вона народилася обраною? — не витримала Ксюша, перебивши захоплений монолог Еріки.

— А який ти бачиш вихід із ситуації? Щоб зберегти життя мільйонів, одному потрібно загинути.

— Хто вирішив, що потрібно? Ви? Хто вам взагалі дав право щось вирішувати? — Ксюша, здавалося, все більше втрачала контроль. Максим, який сидів поруч і гладив її руку, поглядом попросив дівчину заспокоїтись.

— А хто має вирішувати? Пророцтва? Вони самі зробили можливість захоплення Землі реальною, ще й створили невигідні для нас умови. Повелитель — це помилка і ризик. Думаю, ви самі це розумієте.

— У вас усіх виховали ненависть до обранця,— знову втрутився Костя, який завжди говорив спокійно, впевнено і по ділу. — Коли ми зламували сайт, я одним оком глянув у спільний чат, де спілкувалися учні вашої школи. Повелитель там — мало не втілення зла на Землі. Стільки ненависті до однієї людини просто за її призначення я ще не бачив... Чесно кажучи, це було настільки дивно, що я навіть не став ділитися думками з іншими. Думав, може, щось неправильно зрозумів.

— Згоден, це якась дикість! — палко вигукнув Боря. — Легко вибирати, хто має померти, якщо це не ти чи хтось із твоїх друзів та близьких. Та й взагалі, це якось несправедливо...

— Правильно,— погодилася з ним Ксюша. — Та й ніхто не знає, які наслідки буде мати це рішення. Йти проти вердикту пророцтв може бути більш небезпечним для Землі, ніж існування повелителя.

Еріка уважно слухала, не демонструючи своє невдоволення. Здавалося, вона не зацікавлена в суперечці, а навпаки, прагне знайти порозуміння. Скоріше їй просто хотілося пояснити свою позицію, яку мало хто хотів розуміти. Окрім Максима. Він уважно слухав і смакував свій круасан. Ден розумів, що прямо свої думки він навряд чи вискаже, але якщо випаде нагода...

— Скажи, ти, як і раніше, хочеш вбити Дена? — порушила хвилинну паузу Марина.

— Якби хотіла, не дала б йому це... — Еріка продемонструвала таблетки. — Чесно, я поки що не можу пояснити свою позицію. Але ви маєте рацію — ніхто не знає, чим вбивство повелителя обернеться для Землі. Та й... Мені подобається Ден.

Ксюша голосно хмикнула і глузливо закотила очі. Ден упіймав себе на думці, що її реакція йому сподобалася куди більше, ніж зізнання Еріки. Зустрівшись з Ксю поглядом, він чомусь зніяковів і почав розглядати язички полум'я. Брати участь у розмові йому взагалі не хотілося, але Максима, схоже, це почало дратувати.

— Ти сам що про це все думаєш? — запитав він, відкинувши з чола біляве пасмо. — Цікаво послухати думку нашого так званого лідера...

Його слова звучали отруйно, з навмисно підкресленим глузуванням. Ден не розумів, навіщо друг постійно його провокує. Чим далі — тим абсурдніше це все виглядало.

— А сенс про щось думати? — посміхнувся він, вирішивши не вестись на провокації. — Якщо говорити про Еріку — я її чудово розумію і навіть десь поділяю її думку. Краще було б, щоб повелитель взагалі не народжувався. Але якщо подібна чортівня трапилася — то радикальний метод навряд чи буде ефективним. Усувати проблему замість того, щоб її вирішувати — прояв слабкості, малодушності та дурості.

— І який же ти бачиш вихід із ситуації? — не вгавав Максим, продовжуючи пилити його зарозумілим поглядом. Він ніби хотів нав’язати йому те, від чого Ден наполегливо тікав у власних думках.

— Немає сенсу прогнозувати результат подій. Якщо я справді виявлюсь повелителем — вирішу це питання так, як буду вважати за потрібне. З урахуванням всіх можливих ризиків для Землі та людей, яких люблю, звичайно... Але танцювати під чиюсь дудку я більше не збираюся. Чорта з два я дозволю собою помикати!

Він переламав у долоні чергову, досить міцну гілочку та жбурнув її у вогонь. Зараз Ден розумів, що більше не хоче бути жертвою обставин, помилкою природи, чи тим, хто має померти, щоб всіх врятувати. Якщо він народився на це світ, то явно з певною метою. І він обов'язково її знайде, підкорить собі та поставить на коліна. Чим би це, зрештою, для нього не обернулося...

Ніхто не став йому суперечити. Навіть Макс вирішив закрити тему, не знайшовши відповідних слів для продовження дискусії.

Через деякий час вимотані останніми подіями підлітки почергово заснули. Безсонна ніч, наслідки битви з Орестом та Офелією, стрес та переживання настільки позбавили всіх сил, що на звичайні розмови часу не вистачило. Чергувати залишився Максим, який визвався бути добровольцем. Ден хоч і почував себе набагато краще після дії зцілювальної таблетки, але слабкість, ломоту в тілі та легке запаморочення ще не зміг подолати. Занурившись у морок дрімоти, він все ніяк не міг провалитися в повне забуття, вловлюючи кожен навколишній шурхіт. Повертався з боку на бік, плутався в безглуздих сонних думках і боровся з нав'язливим почуттям загрози. Щось довкола було не так, і це не давало йому розслабитися.

Раптом у безневинний хор звуків нічної природи увірвалося вовче виття. Одне протяжне завивання доповнилося іншими — такими ж голодними та загрозливими. З кожною секундою вони ставали дедалі ближче, немов тварини йшли їхніми слідами. Десь недалеко затремтіли кущі, і маленькі злякані звірята кинулися врозсип. Ден різко підірвався з місця і оглядівся. Максим з напруженим обличчям прислухався до звуків, не знаючи, як діяти далі.

— Напевно, це ті вовки, які роздерли тварин, — сказав Ден Максу, квапливо одягаючи кофту і дістаючи кинджал, який, на щастя, встиг захопити з собою перед переміщенням. Інші теж почали прокидатися.

— Минулого разу ми теж чули вовче виття, — згадав друг та почав будити Ксюшу. — Можливо, вони не мають наміру нападати.

Його припущення виявилось хибним. Зовсім поруч почулося шарудіння і здавлене гарчання. Кілька маленьких сів злякано спурхнули з найближчого дерева і полетіли геть.

— Прокидайтеся! Ну ж бо!— голосно закричав Денис, на ходу складаючи спальний мішок. Він навіть не сумнівався, що вовки нападуть. Серед підлітків, що тільки-но прокинулися, почала поширюватись паніка. — Знайдіть сухі гілки та підпаліть їх на багатті! Вогонь відлякує тварин.

— Розумний висновок, — підтримав Костя, допомагаючи Марині зібрати речі.

Раптом хтось закричав. Ден схаменувся і побачив, як Еріку повалив на землю величезний чорний вовк, розміром, напевно, з ведмедя. Його червоні очі палали у темряві, з відкритої пащі капала слина, а тихий, приглушений рик говорив про те, що звір ні за що не відступить. Вп'явшись зубами в плече Еріки, вовк прокусив його до крові і почав тягнути її в кущі. Дівчина видала несамовитий крик, який, здавалося, сполошив всю живність у лісі.

Ден відреагував блискавично. Перестрибнувши через багаття, він кинувся на тварину зверху і встромив їй у шию кинджал. Хижак закричав, різко скинувши його зі спини, і, стікаючи кров'ю, втік у ліс.

На жаль, він був не єдиним. Поки Ден збирався з силами, а інші приходили до тями від побаченого, з-за кущів показалися ще кілька хижаків. Друзі стовпилися в щільне коло, відмахуючись палаючими палицями від інших вовків. Вони, як за командою, вийшли з темряви та почали повільно наближатися до підлітків.

Другий напад стався на Костю. Він штовхнув Марину назад і спробував відбитися від одного з хижаків першим. Це вплинуло на вовка, як червона ганчірка на розлюченого бика. Він стрибнув на хлопця швидше, ніж будь-хто встиг відреагувати. Зрозумівши, що до Кості сила ще не прийшла, Ден не став зволікати і кинувся на допомогу, одним спритним рухом перерізавши хижакові горло. Той замертво впав на землю, бризнувши кров'ю.

Тієї ж миті всі його друзі, окрім Еріки, отримали силу. Оскільки дівчина була поранена, Ден допоміг їй залізти на дерево, суворо наказавши випити зцілювальну таблетку. Сам одразу ж кинувся до вовків, які були налаштовані роздерти всіх на шматки. Розгорівся справжній бій. Підлітки відбивалися від хижаків полум’яними  палицями та власними ногами, а Ден вміло використав кинджал. Час для нього зупинився, думки перемішалися, а перед очима раз у раз проносились розлючені  вовки, що намагалися перегризти йому горлянку. Як несамовитий, Денис майстерно орудував кинджалом, навіть не помічаючи, скількох встиг зарізати. З кожною секундою він відчував все більший приплив сил, який розпалював спрагу розправи. Разом з нею зростало і бажання прикінчити якомога більше вовків.

Коли один із них вкусив Максима і повалив Ксюшу на землю, Ден, не зволікаючи, стрибнув на спину хижакові, встромивши кинджал йому між ребрами. Потім той же маневр здійснив і з іншими, які ходили навколо вогнища, тільки вичікуючи моменту вступити в бій. Дену було мало жертв. Він хотів вбивати ще й ще, тому навіть не помітив, як кинувся на хижаків першим.

Ксюша буквально силоміць відтягнула його назад. Вовки, що чекали своєї черги, несподівано відступили, залишивши їх у спокої. Перелякані підлітки панічно озиралися на всі боки і важко дихали. Без поранень залишилася тільки Марина, яку мужньо захищав Костя. Всі інші отримали безліч подряпин, ударів та укусів. У самого Дена була зачеплена рука, а на грудях виднілися три глибокі порізи від пазурів. Поруч лежало кілька мертвих хижаків.

— Що ж. Ти замочив десять вовків. Чималенько, — зауважив Максим, тримаючись за скривавлену руку. У його погляді читався осуд та шок. Інші з жахом дивилися то на трупи, то на Дена, ніби він теж міг комусь зашкодити. Марина крадькома витирала сльози, намагаючись зупинити кров на животі у Кості. Боря відчайдушно рився у сумці, притискаючи руку до покусаної ноги. Еріка негайно зістрибнула з дерева, по черзі даючи кожному таблетку.

— Мені не потрібно, це лише подряпини. Залиш на потім,— впевнено відмовився Ден, коли вона простягла пігулку і йому. Зіткнувшись з розгубленим поглядом Ксюші, він відчув щось схоже на провину. Сказати, що в її очах був переляк — не сказати нічого. Вона ніби перебувала в шоці від його дій, але далеко не в приємному.

Дена охопив дивний розпач. Він раптом зрозумів, що ніхто з друзів не вбив жодної тварини. Вони лише відбивались від нападників, але не ставили за мету їх прирізати. На подібну жорстокість пішов тільки він. Але, чорт забирай, хіба він вчинив неправильно?

— Вони можуть повернутися знову, — ніби виправдовуючись, сказав Денис і відвернувся. Він відчував засудження та нерозуміння друзів, хоча не сумнівався у правильності свого вчинку. Жаліти хижаків було б навряд чи доречно. Але чому тоді всі дивляться на нього так, ніби він вчинив справжнє зло?

— Я зробив щось не так? — Ден благаюче подивився на Ксюшу. Вона лише спохмурніла і відвела очі, ніби не знала, що відповісти.

Ніхто не сказав жодного слова. Все здавалося таким, як завжди, але разом з тим — щось змінилося назавжди.