Глава 43. Нічні відвідувачки

Ден повертався з боку на бік, намагаючись обрати зручну позу для сну, як раптом у нічну тишу ввірвався звук тупотіння маленьких ніжок у кінці коридору. Ден стрепенувся і сів, затамувавши подих. Кроки були дрібними та квапливими, ніби належали дітям. У нього всередині похололо. Звук тупоту наближався і, нарешті, зупинився за його дверима. У вузькій щілині майнули чиїсь тіні. Ден завмер на ліжку, лякаючись зітхнути зайвий раз. За кілька секунд чорні контури зникли, а кроки почулися вже далі. Перемагаючи сильний біль під ребрами, Денис підвівся з ліжка і квапливо одягнув чистий одяг, який принесли батьки.

На поверсі було підозріло тихо. Лише самотнє хропіння літнього пацієнта на ім'я Василь, з яким Ден познайомився напередодні, нагадував про те, що в сусідніх палатах хтось існує. Чергові лікарі, найімовірніше, пішли на поверх нижче — там було більше пацієнтів. Натискати на виклик Ден теж боявся, щоб не наражати інших на небезпеку. Якщо це горяни — їм нічого не коштуватиме спалити пів лікарні, покалічивши при цьому безліч людей.

Хай там як, він зрозумів, що втеча буде найкращим рішенням. Щоправда, ходити йому поки що зарано, а про те, щоб бігати — не могло йти й мови. Ден сердився на власний організм, не розуміючи, чому поранення мечем не загоюється так швидко, як подряпини.

Мигцем виглянувши за двері, Ден машинально набрав Ксюшу. Про те, що зараз вони не такі близькі, як раніше, він згадав, коли пішов перший гудок. Подруга взяла слухавку майже одразу.

— Дене, ти в нормі? Не можу спати, переживаю.

— Моя крихітка за мене хвилюється? Чорт, як приємно, — не втримався від звичної відповіді Ден. Від звуку її голосу всередині ставало тепліше. — Здається, за мною слідкують. Я не можу тут залишатися.

— Хочеш втекти? Ти серйозно поранений! Тобі навіть ходити не можна. — Ксюша пошепки закричала у слухавку.

— У коридорі хтось є. Якщо залишуся тут, то мене прикінчать до біса. Ходити можу, а біль мене не лякає. Ти тільки не здумай…

У телефоні пролунали короткі гудки. Подруга поклала слухавку, не давши йому договорити. Швидше за все, вирішила організувати допомогу, що буде навіть дуже доречно. Головне, щоб Ксю не додумалася їхати сама, якщо раптом не вдасться вирватися всім. Жаль, що про це він не встиг попередити.

Роздумуючи про план втечі, Ден квапливо підійшов до вікна. Його палата знаходилася на третьому поверсі, а значить втекти можна тільки через двері. На сусідньому балконі сиділо кілька чорних воронів, які з цікавістю дивилися у його бік. Дену стало не по собі. Він попрямував до дверей, плекаючи бажання непомітно вислизнути назовні та добігти до ліфту. Раптом кроки пролунали знову, і він почув дзвінкі дитячі голоси.

— Я ж казала, що він у третій палаті! Чур, я перша мучити Алана! — тоненький голосок з уже знайомим горянським акцентом так і віддалявся луною у довгому коридорі.

— Та ні, він у четвертій! Ти головою вдарилася, Шарі? Мучити Алана не можна. Тільки якщо буянитиме. — Другий голос був трохи спокійніший, ніби належав старшій сестрі.

— Не будь занудою, Карі. Забула, чи що? Не прийме подаруночок — можна гратися. Головне, щоб хлопчик ніжки не відкинув. — У Дена в грудях похололо. Незважаючи на дитячий голосок і задерикувату інтонацію, вона говорила моторошні речі. Скоріше за все, ця Шарі була ще тією садисткою.

— Він не твоя іграшка, а її величності. Вона не пробачить, якщо ти перестараєшся.

— Я буду паїнькою цього разу, обіцяю.

Від маніакальних ноток у тоненьких голосах так і пробирало тремтіння. Ден тихенько ліг та заліз під ліжко. Кроки знову зупинилися за дверима. Він затамував подих. По той бік пролунав сміливий грайливий голосок, який змусив його сильніше втиснутися у підлогу.

— Тук-тук, відкривай, братику! Ми хочемо погратись.

У Дена нутрощі заніміли від жаху. Він не міг зрозуміти, як діти пробралися до лікарні та чому їх ще ніхто не зупинив. Правду кажучи, він віддав би перевагу десятку дорослих горян, ніж цим двом дівчаткам. Нічого не лякало сильніше, ніж власна моральна заборона шкодити дітям та жінкам.

Раптом двері зі свистом відчинилися, ніби їх щосили штовхнули ногою. Ден намагався не дихати, вдивляючись у маленьку щілину між підлогою та простирадлом. У проймі стояли дві дівчинки, як дві краплі води схожі між собою. На вигляд їм було не більше семи-восьми років. Світле кучеряве волосся прикрашали величезні банти, а одягнені вони було в однакові білі сукні з рюшами, на яких виднілися сліди чиєїсь крові. У кожної в руці було по довгому кинджалу. Вони когось покалічили дорогою сюди? Ден закрив долонею рот, намагаючись подолати хвилю сковуючого жаху. Тільки б ніхто через нього не постраждав!

— Виходь до нас гратися! Ми теж хочемо у хованки.

— Та нема його тут! Він, швидше за все, у четвертій палаті ховається. Б'ємося об заклад, я перша його знайду?

— Не дочекаєшся!

Грайливо підстрибуючи, дівчатка повернулися у коридор і, як він зрозумів, вирушили на пошуки до сусідньої палати.

Ден, як пригорілий, вискочив з-під укриття і вибіг за двері. Усередині щось вибухнуло від болю. Залишалося якнайшвидше дістатися до ліфта. Затиснувши долонею бік, він кинувся тікати. Біль у рані перехопив подих, голова запаморочилась, а тіло почало відносити до стіни. Напевне, він не розрахував власних сил. Ліфт знаходився у протилежному кінці коридору, і до нього залишалося не менше сорока метрів. Ден з тривогою озирнувся. Дівчата як у воду канули. Це трохи заспокоїло, і він зробив зусилля, щоб знову перейти на біг. Взуття ковзало по блискучій плитці, а білі стіни звужувалися, віддаляючи заповітну мету. Здавалося, він потрапив до чергового фільму жахів. Мозок відмовлявся сприймати реальність.

Навіщо Енджел використовує дітей для своїх цілей? Вбивство у них у крові від народження. Ден бачив ці запальні кровожерливі іскорки в дитячих очах. Для них полювання на нього подібне до захоплюючої гри. Чи зможе Ден підняти руку на дівчаток, щоб захистити себе? Він би і Сіару не вбив, випади така нагода. А про те, щоб поранити дітей, не могло йти й мови. Якщо Енджел шукала способи налякати його до чортиків, то зробила правильний вибір, обравши для цього дітей. Він нікого не боявся більше за тих, кого образити не дозволить совість. Хоча навряд чи він взагалі зможе щось зробити, враховуючи, що вони володіють силою енергії.

Добігши, нарешті, до ліфта, Ден тремтячим пальцем натиснув на кнопку. Звук тупотіння маленьких ніжок, який переслідував його під час пробіжки, виявився надуманим. У коридорі продовжувала стояти підозріла тиша, що навіювала жах. Тьмяне миготливе світло під стелею лише додавало навколишній атмосфері забарвлення страху. Про присутність життя говорив лише звук ліфта, що наближався, і його власне прискорене дихання. Де ж решта пацієнтів? Невже сусідні палати порожні? Чому ніхто не видає жодного звуку?

Нарешті, двері ліфта відчинилися, і він ступив усередину. Натиснувши на кнопку, Ден нервово стежив за жовтими цифрами, що миготіли вгорі. Нічні кошмари і манія переслідування продовжували тиснути на психіку, а страх роз'їдаючою іржею отруював нутрощі. Куди поділася його звична сміливість? Якщо так продовжуватиметься і далі, Енджел може сміливо святкувати перемогу. Хоча Ден й розумів, що його страх більше пояснюється хвилюванням за іншим, він все одно ненавидів себе за цю слабкість. «Вгамуйся, ганчірка! Досить пісятись від страху, як маленьке дівчисько! Ти ж мужик, так будь, зрештою, мужиком!» Спираючись на стіну, Ден повторював ці слова, намагаючись зібрати волю в кулак. Коли жовта цифра вказала на перший поверх, він приготувався бігти. Пильно дивлячись на двері, Ден знову відчув запаморочення і слабкість у ногах. Біль під ребрами пекельними цівками розтікався по тілу і не давав змоги нормально дихати.

Минуло кілька секунд, а двері ліфта не відчинилися. Раптом угорі почувся ріжучий писклявий звук, і кабінку затрясло. Кнопка застигла на позначці цифри «один», а тьмяне світло всередині заблимало. Не встиг Ден щось збагнути, як різкий поштовх відірвав його ноги від твердої поверхні і знову жбурнув на підлогу. Подих перехопило, а у вухах заклало від гучного звуку. Здавалося, він упав з висоти і боляче вдарився. На голову посипалися гарячі іскри, засліпивши очі. Ден на мить знепритомнів, а коли прийшов до тями — не побачив нічого, крім непроглядної чорноти. Він зрозумів, що ліфт обірвався і впав кудись униз. Скоріше за все, дівчатка застосували силу енергії.

Денис спробував відповзти подалі від дверей, інтуїтивно відчуваючи небезпеку. Навряд чи дівчатка дадуть йому втекти. Він перебував на межі непритомності, але чітко розумів усе, що відбувається. Усередині щось рвалося та кровоточило, а тіло відмовлялося рухатись. Почуття страху зникло, перетворюючись на сліпий інстинкт самозбереження.