Глава 41. Розібратися в собі

На щастя, допомога прийшла досить швидко. Виявилося, Боря не втрачав жодної хвилини і повернувся до табору ще під час поєдинку Дена та Сіари. Як тільки Костя повідомив йому про те, що сталося, той одразу ж покликав вожатих і вони разом рушили в ліс.

Ксюша смутно пам'ятала, що було після того, як Ден відключився. Її свідомість увімкнула захисну реакцію і відмовлялася сприймати подальші події. Реальність перетворилася на невиразну, позбавлену здорового глузду, ілюзію. Вона йшла за вожатими, як тінь, не розуміючи до кінця, що відбувається. Їх за щось сварили, дорікали за порушення правил і можливе закриття табору. Костя взяв на себе роль адвоката, вигадавши історію про те, що Еріку схопили якісь збоченці, а Ден намагався її врятувати. Навіть керівництво табору підняло ґвалт з гострим питанням щодо відсторонення бідолашних вожатих, котрі не вважали за потрібне тримати неслухняних підлітків під наглядом. Ксюшу, втім, не цікавили більше сторонні проблеми, тому вона не вважала за потрібне щось комусь пояснювати.

У лікарню не поїхали лише Костя та Боря. Еріці, як і Дену потрібна була медична допомога, а Ксюша з Максимом просто не могли залишатися в таборі після того, що сталося.

Стан німого шоку тривав у Ксю досить довго. Сидячи в просторому вестибюлі лікарні і схиливши голову Максиму на плече, вона похмуро вивчала поглядом стіну навпроти. Коли до них підійшла Еріка, притискаючи до ока ватний тампон, вона ніби отямилася від глибокого сну. Виявляється, Максим подбав про Ксюшу належним чином, одягнувши їй на плечі свою кофту.

— Ти в нормі? — дещо грубо запитав Макс у Еріки, стиснувши плече Ксюші сильніше. Та мовчки кивнула і сіла навпочіпки. — Гадаю, треба повертатись у табір. Ми сидимо тут уже години дві.

— Я нікуди не поїду, — тихо відповіла Ксюша. — Не можу покинути Дена.

— Я теж, — у свою чергу сказала Еріка. — Тим більше, мені потрібно бути під наглядом лікарів.

— Цікаво, як ти оцінюєш останні події? Я так зрозумів, Ден не встиг ввести тебе в курс справи. — Максим підвівся з місця і почав нервово ходити з одного кутка в інший. Ксюша мовчала, втомлено спостерігаючи за його рухами. У серці утворилася глибока, немов вогнем випалена дірка, а мозок відмовлявся думати.

— Слухай, хлопче. Не треба розмовляти зі мною, як з ідіоткою. Я не перший день живу в цьому світі. — Еріка окинула його роздратованим поглядом.

— Виходить, тебе щодня викрадають і повідомляють про те, що ти є повелителем? — не здавався Макс, уважно спостерігаючи за змінами на обличчі дівчини.

— Я — повелитель? Що за маячня? Чи ти думаєш, що кожен напівкровка обраний пророцтвом для такого важливого завдання?

— Що? Ти знаєш про пророцтво? — Максимові очі округлилися. Навіть Ксюша, яка не прагнула вникати в реальність, здригнулася від її слів.

— Я багато знаю. Можливо, навіть більше, ніж ви.

— Добре. Про це ми поговоримо згодом. Ти сказала про напівкровку. Що ти мала на увазі?

— Дідько, ви реально не знаєте? — Щире здивування Еріки бентежило. Максим завмер на місці, дивлячись на неї напруженим поглядом. Ксюша відчула незрозумілий холод у грудях. — Ден, як і я — напівкровка. Ми не зовсім люди. В нас тече горянська кров.

— Що? — перепитав Макс. Його обличчя стало нагадувати маску без жодних емоцій. Ксюша прикусила губу, згадавши подробиці битви Дена. Тепер вона більше не сумнівалася у його походженні.

— Бачу, Ден багато приховав від своїх друзів. — Еріка криво посміхнулася і покосилася у бік операційної. — Хоча я теж — та ще дурепа. Побачивши вродливого хлопця біля барної стійки, я ніяк не розраховувала, що він виявиться тим самим. Вперше в житті мені хтось сподобався, і ось тобі, будь ласка! Серед сотень інших мені потрібно було звернути увагу саме на нього!

Еріка сплюнула і скривилася, наче з'їла якусь гидоту. У Ксюші неприємно залоскотало під ложечкою.

— Значить, напівкровка? І чим вони відрізняються від людей? — Максим спрямував на Еріку запитальний погляд. — Завдяки сьогоднішній битві я зрозумів, що він — не зовсім людина. Така реакція, спритність та вміння не властиві звичайним людям. Це було за межею людських можливостей.

Максим відразу перевів погляд на Ксюшу. Він ніби намагався прочитати її реакцію на несподівану правду. Від пильного погляду зелених очей ставало не по собі, і вона різко відвернулася.

— Він сильний навіть для напівкровки, — відповіла Еріка, не дивлячись на Максима. — Але здібності та вміння — не єдині речі, які відрізняють нас від людей. Горяни — чудовиська, геть-чисто позбавлені людяності. Вони безжальні, жорстокі, кровожерливі вбивці. Любов, милосердя, доброта — якості, які їм не відомі. А батько Дена був чудовиськом з великої літери. Він убив півсотні людей заради забави. Напівкровки мають багато спільного з горянами. Більшість відрізняється крайньою жорстокістю. Дехто, дорослішаючи, стають злочинцями та вбивцями. Їм важко відчувати справжні людські емоції. Вони майже не вміють любити. Дівчата набагато м'якіші і зрідка здатні на почуття, але хлопці...

Еріка важко зітхнула. Ксюша, здавалося, бачила її емоції наскрізь. Після розповіді дівчини, вона відчула неприємне поколювання в ділянці серця. У пам'яті швидкоплинними кадрами промайнули найнеприємніші спогади. Ден справді мав складний характер. Егоїзм, впертість, самовпевненість, різкість, надмірна безстрашність і грубість завжди трохи хвилювали Ксюшу. А ще він ніколи по-справжньому не закохувався. Невже Ден просто не здатний на це?

— Ні, я не вірю…Він не такий, — вирвалося у Ксю. — Я ніколи не помічала в ньому жорстокості та потягу до насильства. Ден готовий на все заради друзів. Та й… він здатен на почуття.

— Ти в цьому впевнена? — Максим їдко реготнув. Ксюшу пересмикнуло. Її душу розтинало безліч суперечливих емоцій, яким вона не могла дати ради. Чи вірила Ксю власним словам?

— І взагалі, що це було наприкінці? — продовжив Макс і зневажливо пирхнув. — Від нього всі лиходійки божеволіють, чи що?

— Ми підозрювали, що в Енджел до нього двояке ставлення, — задумливо відповіла Еріка. — Та й у принципі, Ден має диявольську чарівність. Прямо, як його батько. Від того теж всі божеволіли, навіть деякі напівкровки...

— Хто це — ми? З цього моменту докладніше, будь ласка…— Очі Максима навіть потемнішали від напруження.

Раптом їхню розмову перервав скрип дверей. З операційної вийшов лікар і, помітивши підлітків, зупинився із серйозним виразом обличчя. Друзі враз затихли й спрямували на нього стурбовані погляди. Серце Ксюші було готове зупинитись від хвилювання. Чоловік змахнув піт з чола і полегшено зітхнув.

— Що ж, все пройшло добре. Своєчасна допомога врятувала життя вашому другу. Рана не така серйозна. Лезо не торкнулося важливих органів, що з таким глибоким пораненням можна назвати дивом. Втрату крові також поповнили. Думаю, завтра йому стане краще.

— Він прийшов до тями? — запитала Ксюша, відчувши приплив радості. З серця ніби впав величезний камінь, який заважав дихати. З Деном все буде гаразд. Очі лікаря, втім, випромінювали тривогу.

— Ще ні. Ми помітили в нього занадто прискорене серцебиття і високий тиск. Можливо, хлопець відчув сильний стрес під час цього інциденту, і його мозок продовжує волати про небезпеку. Крім того, мені здалося, що його рани... — лікар зробив паузу, про щось глибоко задумавшись. Потім, втім, осікся: