Глава 29. Жорстока правда

Жінка відступила на кілька кроків, тремтячими руками дістала сигарету і, запаливши її, почала свою розповідь:

— Його звали Алл Норвел. Він влаштувався працювати в мою школу вчителем фізкультури, і всі дівчата в класі закохалися у нього до нестями, включаючи мене. Тоді я була наївною хорошою дівчинкою, яка навчалася на відмінно і допомагала всім довкола. Спочатку він виділяв мої здібності у спорті, хоча я не відрізнялася особливими талантами. Потім почав призначати додаткові уроки, нібито для змагання, але кликав на них тільки мене. Я була надто сором'язлива і юна, щоб просікти тоді його мотиви. Але мене намагалися попередити, щоб я з ним не зв'язувалася. Вони начебто знали, що він задумав.

— Хто намагався? — не зрозумів Ден.

— Досі не розумію, ким вони були. Сімейна пара років під тридцять, Орест та Офелія — так представились. Кілька разів вони приходили до мене додому і казали, що Норвел небезпечний, і він спробує зґвалтувати мене. Мовляв, йому треба, щоб я завагітніла від нього. Просили звернутися до поліції, казали, що можуть надати мені захист, але я тоді не сприймала їхні слова серйозно. Мені ще подобався Алл, і я не вірила, що він може завдати мені шкоди. Але пізніше зрозуміла, що ці двоє мали рацію. Ця людина стала переслідувати мене і діставати своїм нездоровим коханням. Я відмовляла йому неодноразово, благаючи дати час, але все було марно. Незабаром його пристрасть перейшла усі допустимі межі. Він убив мого колишнього хлопця і навіть не побоявся в цьому зізнатися.

Я намагалася звертатися до поліції, і навіть якийсь час жила у подруги. Орест та Офелія виявили до мене особливу увагу, і навіть ходили до директора до школи з проханням про його відсторонення. Але Алл тоді сам написав заяву і звільнився з роботи. На жаль, моє пекло з ним ще не закінчилося. Незабаром пішла черга нещасних випадків із людьми, яких я любила. Алл погрожував, що якщо я не віддамся йому, то він уб'є когось із членів моєї родини. Якось він одним поглядом метнув ніж у спину моєї кращої подруги, і та ледь не померла. Моє життя перетворилося на пекло, я боялася прокидатися вранці. Якось на вулиці хтось побив мого дідуся, який поливав квіти. Потім надійшло чергове послання, де він наполягав віддатися йому добровільно.

Я знову звернулася до поліції, але того ж вечора він наздогнав мене дорогою додому і грубо зґвалтував. Це був найстрашніший день у моєму житті. Я потрапила до лікарні з травмами, кровотечею та нервовим зривом. Пізніше виявилося, що я ще й вагітна від цього мерзотника. Орест і Офелія ще тоді передбачали такий результат, але навіщо це було Аллу? Адже після того, що сталося, він безслідно зник, і твоя доля йому була нецікава. Я впевнена, що він був посланцем Сатани і, можливо, хотів дати життя ще одному майбутньому вбивці. Звичайні люди не можуть робити те, що робив він.

Орест і Офелія неодноразово приходили до мене в лікарню і наполягали на аборті. Вони говорили, що дитина не повинна з'явитися на світ, адже її народження накличе лихо на Землю. Думаю, вони були моїми ангелами-охоронцями, хоча часом лякали своєю наполегливістю. Але я й сама не могла допустити, щоб копія цього нелюда народилася на світ. Усі мої спроби перервати вагітність зазнавали невдачі. Аборт мені не дозволили робити через психологічну травму та медичні показники. Але гадаю, за цим теж хтось стояв. Тоді мені постійно здавалося, що за мною ведеться стеження. Продовжувалось це аж до твого народження.

— Стривай... — Ден не міг дихати. Кожне слово жінки вбивало в його душу цвяхи. Багато забутих спогадів з дитинства почали набувати форми та пояснення. Скільки разів він списував усе на випадковість і навіть параною! Нині все стало надто очевидним.

— Орест та Офелія... Звідки вони, хто вони? Я не розумію, — насилу вичавив він наболіле запитання. Руки тремтіли, а серце стискалося не тільки від душевного болю, а й від страху — незрозумілого, лякаючого, розриваючого на шматки. Хто він такий, чорт забирай?

— Не знаю, вони так і не сказали,— відповіла Марія, непомітно відступивши від Дена ще далі. — Я пам'ятаю, що вони носили однакові значки на грудях із написом «Долина смутку». Але мене це не стосувалось ні тоді, ні зараз. Пам'ятаю лише, що вони хотіли твоєї смерті не менше, ніж я сама.

— Що завадило мене вбити, скажи? Якщо ти цього хотіла, чому не зробила? — майже закричав Ден. Душу пожирала лють. Чому він не помер ще тоді?

— Причина досить банальна — я не наважилася. Хотіла більше всього на світі, щоб тебе не стало, але зрештою злякалася. Я не вбивця, все ж таки... Думала віддати цю можливість Оресту та Офелії, але не встигла. Вранці по тебе прийшли прийомні батьки. Оскільки я підписала відмову від тебе ще у пологовому будинку, всі необхідні документи оформили без моєї участі. Твоє ім'я змінили, мовляв, для твоєї ж безпеки. Навіть адреса твоєї нової сім'ї залишилася для мене таємницею.

— Що? Ти цікавилася моїм місцем проживання? — у вмираючій душі Дена промайнула іскра надії. Але їй судилося миттєво згаснути:

— Орест та Офелія просили дізнатися. Ця інформація дивним чином вислизнула від них. Думаю, тут не обійшлося без твоїх батьків і тієї клятої акушерки, яка вважала тебе маленьким янголятком. Саме вона цілодобово стежила за твоєю безпекою, мабуть, щось підозрюючи. Думаю, вона подбала про те, щоб у пологовому будинку не залишилося даних про твоє місце проживання. Інакше, думаю, тебе вже знайшли б і вбили. — Марія зробила останню затяжку та викинула сигарету у сміттєвий бак. На Дена вона не звертала уваги, спрямувавши погляд кудись повз нього.

Небо затяглося. Між чорними сплетіннями хмар майнула блискавка, а в обличчя вдарив різкий порив вітру. Денис важко притулився до стіни. Картинка перед очима постійно двоїлася, а ноги підкошувалися. Але винна в цьому була аж ніяк не аварія.

— Ти шкодуєш? Що я залишився живим? — видихнув він, ведучи боротьбу із нападами болю.

— Тоді шкодувала, коли дивилася у твої сині очі... Саме такі очі були в Алла. Спочатку я тонула в їхній глибині, а потім вони стали переслідувати мене в найжахливіших кошмарах. Зараз, дивлячись на тебе, у мене знову прокидаються ті страшні почуття, але я намагаюся ні про що не шкодувати. Якщо ти народився, так тому й бути. Це більше не моя турбота. Ось і вся розповідь, хлопче. Якщо в тебе є щось людське, відпусти мене і більше ніколи не з'являйся у моєму житті. Я хочу думати, що тебе немає.

— Я усе зіпсував, скажи? — спитав Ден чужим голосом. — Через мене ти почала вести такий спосіб життя?

— А ти сподівався, що я виросту нормальною? — Вона істерично засміялася і подивилася на нього поглядом, сповненим ненависті. — Моя душа була зламана ще тоді. Зламаних людей, як і зламані речі — не відремонтувати. Вони залишаються такими назавжди.

— Пробач мене, благаю. — Ден спробував її обійняти, але був грубо відштовхнутий.

— Дай мені забути про тебе. Тоді, можливо, я зможу пробачити.

— Я схожий на нього, скажи? — Навіщо він ставить запитання?  Начебто продовжує шукати пігулки від душевної агонії, не розуміючи, що процес знищення вже запущено. Ден хотів ударити сам себе, але вирішив не лякати Марію зайвими рухами.

— Схожий. Але він був старший, тому я одразу тебе не впізнала. Ти вродливий, навіть дуже. Точно вродливіший за Алла. Але, гадаю, це твоя єдина перевага. Боюся уявити, скільком дівчатам ти зробиш боляче, якщо не гірше. Всі будуть втрачати пильність через твоє красиве обличчя, не підозрюючи, який монстр ховається за ним.

— Я. Нікому. Не зроблю. Боляче,— по складах викарбував Ден. Він був злий і розчавлений. Мабуть, він мав шанс переконати її у зворотному. Можливо, Марія потребувала цього переконання не менше, ніж він сам. Ось тільки Денис більше не вірив собі. Якщо постійно переконують у тому, що ти монстр, скоро ти й сам у це повіриш.

— Не кажи того, чого не зможеш виконати. В тебе інша природа. Такі, як ти, не вміють любити. — Вона говорила так, ніби мала стовідсоткову переконаність у кожному слові. — Яблуко від яблуні недалеко падає.

— Я не такий, як батько, і ніколи ним не стану, чуєш?!

— Орест і Офелія казали, що байдуже, який шлях ти обереш. Ти мусив померти ще тоді. Та й повторююсь ще раз: мене не хвилює ні твоя доля, ні твоє існування, ні твої можливі майбутні злочини. Глобальні речі мене більше не хвилюють. Я живу просте тілесне життя без любові, прихильності та якихось прагнень. Зараз мене турбує наявність дози, випивки та клієнтів. Можливо, я нічим не краща за тебе, хлопче, але це вже не має значення. Може, виконаєш нарешті обіцянку і залишиш мене у спокої?

— Іди. Я більше не з'явлюся у твоєму житті.

Не встиг він вимовити останні слова, як почув звук дверей, що зачинялися. Вона пішла, залишивши його віч-на-віч із правдою, яка відмовлялася вкладатися в голові.

Ден сповз по стіні донизу і схопився руками за голову. Його ніби вбили насильницькою смертю, а тіло нещадно спалили. Серце обвугленим залишком видавало останні поштовхи, благаючи небо про якнайшвидшу смерть.

Навіщо він прийшов у цей світ? Хто такі Орест та Офелія? Що означає «Долина смутку»? Хто його батько насправді, і навіщо йому треба було народити нащадка? Сотні питань тонули в морі розпачу, який оточив його душу зі всіх боків. Але чи має це значення, якщо в нього більше немає надії? Якщо маленький промінчик світла в його мріях погас назавжди?

Немов у відповідь на внутрішню бурю, прогримів грім і повіяв пронизливий вологий вітер. З неба хлинув дощ, наче з відра, створюючи приємну тиху мелодію, що мала властивість заспокоювати. Денис із ранніх років любив шум дощу, оскільки він надихав його писати власну музику. Зараз цей звук крижаними краплями осідав на дно серця і душив зсередини, перетворюючись на отруту. Він погрожував, зводив з розуму і сміявся з його безпорадності.

Здавалося, все навколо занурюється у пелену сірості, горя та безнадійності, втрачаючи будь-який сенс. Хотілося перестати жити. Просто піти туди — під холодну сиру землю та заснути вічним сном. Там не буде болю, туги та розчарування. Там ніхто не скаже, що йому не варто було народжуватися на світ.