Глава 28. Довгоочікувана зустріч

 Денис прийшов до тями від сильного удару по щоці.

— Полегше, Максе!

— Зате дієво.

Ден розплющив очі та відкашлявся. У горлі неприємно дерло, ніби він наковтався попелу. Легке запаморочення віддавало болем у скронях і не давало підвести голову. Врешті-решт, картинка перед очима прояснилася, і Ден повністю прийшов до тями.

— Що… що на місці аварії? Де я?

— Ми віднесли тебе за найближчий будинок. Там поліція, але ми встигли непомітно втекти. Красуня твоя кудись зникла. Я вже починаю звикати, що всі вороги дають драпака одразу, як ми з'являємось на горизонті, — відповів Макс і допоміг Дену сісти.

— Як ви мене взагалі знайшли?

— Ксю скажи спасибі. Вона написала у спільний чат і викликала таксі. Добре, що нам вдалося залишити територію табору без пригод, але Борю, наприклад, ледь не помітили дорослі, коли він намагався вилізти у вікно. Таксист нормальний попався. Не ставив зайвих питань і за подвійну плату відвіз нас до клубу. Ми були майже на місці, коли почули вибух неподалік. Одразу ж здогадались, що без тебе там не обійшлося. — Максим виглядав роздратованим. Поруч із ним стояли Костя, Боря та схвильована Ксюша. Марину, швидше за все, вирішили не турбувати.

— Ви, як справжні супергерої — завжди приходите вчасно,— криво посміхнувся Ден і спробував стати на ноги. Йому ніби кістки роздробили — настільки боліла кожна клітинка. — Ось тільки це трохи зайве. Я не просив мене рятувати.

— Ми — одна команда. Один за всіх, і всі за одного,— відповів Боря, по-дружньому поплескавши його по плечу. — Не кинемо товариша в біді.

— Думаю, один за всіх — це точно не про нього. Навряд чи він би ризикував своєю дупою, щоб нас рятувати серед ночі. — Максим кинув на Дена зневажливий погляд. — Він одинак по життю. Йому ніхто ніколи не був потрібен.

— Помиляєшся, ми всі потрібні одне одному, — не погодився з ним Костя. Він завжди намагався приймати найсправедливіший бік, щоб уникнути непорозумінь. — Особливо, якщо на нас покладено таку велику відповідальність. Ми не повинні сумніватися одне в одному.

— Хто дав тобі право за мене відповідати? — звернувся Ден до Максима. Він не хотів провокувати конфлікт, тому намагався не підвищувати голос. — Повторю ще раз: свої проблеми я звик вирішувати самостійно, навіть якщо вони не найлегші. Якщо мені буде потрібна допомога, я попрошу сам.

— Звичайно! Попросиш, коли вже відкинеш ноги,— похитала головою Ксюша, а потім боляче вдарила його в плече. — Щоб ти згорів, бісів кретин! Я скоро з тобою сама звихнуся!

Вона відвернулася, намагаючись приховати нервове тремтіння. Максим підійшов до неї ззаду і погладив по спині.

— Не хвилюйся, найстрашніше вже позаду. — Він повернув її обличчям до себе і міцно обійняв. Ксюша, як не дивно, відповіла взаємністю, притиснувшись до нього сильніше.

Ден скрипнув зубами. Від вигляду їхніх обіймів усередині почала підніматися така хвиля люті, що він ледве стримався, щоб не послати обох до біса. Зупинив лише здоровий глузд, який підказав, що це не зовсім нормально.

— Дякую вам, звичайно... Знаю, що я егоїст, моральний виродок, і взагалі, найбезглуздіша людина на Землі. Але в мене є невирішені проблеми, з якими я мушу розібратися самостійно. Мене ніхто не зупинить. Ні небезпека, ні горяни, ні ви. Мені треба побачитися з матір'ю, чого б мені це не коштувало.

— Ти повинен був повідомити нас, що зібрався з нею зустрітись,— повчально зауважив Костя. — Відтепер ми не повинні самостійно приймати рішення. Це небезпечно — не тільки для тебе, але й для всієї команди.

— Моє рішення не стосується команди. Це особисте життя та особистий вибір, — холодно відповів йому Ден і подивився у бік нічного клубу. — Минулого разу я прийняв вашу допомогу, коли дозволив піти зі мною у заборонену зону. Чим це зрештою обернулося? Правильно – небезпекою для всіх. Цього разу я не хотів більше ніким ризикувати. Так, ви мене врятували, і я вам вдячний. Але відповідати за ваші життя й надалі я не хочу, зрозумійте! Зараз я не можу ще й про це турбуватись. Я повинен поговорити з мамою.

Ксюша відсторонилася від Максима і подивилася на Дена поглядом, сповненим безсилля та злості одночасно:

— Ти ледве на ногах стоїш. Тобі до лікарні потрібно, а не до мами.

— Я в порядку. Це лише удар у бік. Переломів та відкритих ран у мене немає. За день-два буду, як новенький.

— Що ж, тоді йди. Цей клуб знаходиться за рогом, — несподівано швидко погодилася Ксюша, і, підійшовши до Максима, знову дозволила себе обійняти. — Ми чекатимемо на тебе тут.

Ден хотів було відмахнутися, але натомість покірно кивнув. Його ревнощі зараз ні до чого. Є те, що набагато важливіше за будь-які інші відчуття.

Він зрозумів, що настав час розставити всі крапки над «і» та зустрітися нарешті з матір'ю. Кульгаючи на праву ногу і пригнічуючи біль від кожного руху, він пішов у напрямку до місця, де дізнається про все.

***

З кожним кроком Ден відчував болісні припливи страху. Незабаром вони заволоділи ним настільки, що дихати було практично неможливо. Серце вистрибувало з грудей, як божевільне, а на лобі виступили крапельки холодного поту. Ден раптом усвідомив, що всі роки жив із маленькою іскрою надії, лише прикриваючись злістю та обуренням.

Він підійшов до високої, досить пристойної, будівлі, з вікон якої долинали гучна музика та веселі голоси. Зупинився біля дверей, розмірковуючи про подальші дії. Ден зовсім не знав, як виглядала його мати, лише невиразний образ зі сну малював у його уяві приблизні риси. А ще він знав її ім'я та вік — Марія Ніконова, тридцять один рік.

— Вхід до клубу лише особам, які досягли двадцяти одного року, — пролунав суворий чоловічий бас. Ден побачив високого кремезного чоловіка, який, мабуть, був охоронцем закладу.

— Тут працює Марія Ніконова? — тремтячим голосом запитав Ден, навіть не намагаючись приховати хвилювання. Внутрішні сили вичерпалися.

— А ти їй хто? — Чоловік із занепокоєнням оглянув його з ніг до голови та звів брови до перенісся. Ден кинув погляд на скляні двері, і, побачивши своє відображення, зніяковів: брудний одяг, подряпані руки, скуйовджене волосся... Добре виглядає, нічого не скажеш.

— Вибачте, мене збила машина по дорозі сюди, — щиро зізнався Ден і опустив очі. Нічого більш розумнішого він придумати не міг.

— Що робить підліток уночі на вулиці у такому вигляді, ще й після аварії? Ти випадково не п'яний?

— Ні, що ви! Просто безглузда випадковість. Мені дуже потрібно поговорити з Ніконовою. Усього на кілька хвилин, будь ласка…

— М-да, вона зовсім із розуму вижила, — задумливо простяг охоронець, сумно дивлячись на Дена. — Зараз покличу, так і бути.

Чоловік зник за дверима. Ден почав обтрушувати одяг від пилу і пригладжувати неслухняне волосся. У нього зуб на зуб не потрапляв від напруги та страху.

Двері рипнули, і всередині все похололо. Серце завмерло і провалилось кудись до шлунку. Він не наважувався глянути в її бік.

— Ти мене шукав? — Байдужий, трохи хрипкий, але приємний голос змусив Дена повернутися. Поруч стояла гарна тендітна жінка з кучерявим світло-русявим волоссям трохи нижче плечей. Її великі очі кольору вологого асфальту дивилися на нього байдуже та холодно. Здавалося, перед ним стоїть красива доглянута лялька з неживим поглядом. Вона була одягнена у відвертий костюм для стриптизу, що оголював стрункі ноги та підкреслював великі груди. Денис обвів її очима і розчаровано пирхнув. Ось, значить, яке порожнє і низьке життя веде його справжня мати. І як він міг сподіватися на щось інше?

— Я, — відповів Ден, відвернувшись від жінки. Усередині все повільно згасало.

— Що тобі потрібно? Я не маю справ із недолітками.

— Значить, ти маєш справи лише з дорослими чоловіками? І скільки вони тобі платять? — Він відчував, як втрачає самоконтроль. Його почало ще більше трясти.

— Достатньо, повір, — так само холодно відповіла жінка і оглянула його з ніг до голови. — Ти, безперечно, красивий хлопчик, але до моїх послуг ще не доріс. Я не настільки низько впала, щоб надавати послуги неповнолітнім.

— Не настільки низько впала? Ти в цьому впевнена? — Ден підійшов до неї ближче і уважно подивився в очі. Марія миттєво змінилася в обличчі. Її зіниці розширилися від жаху, наче вона побачила Диявола.

— Очі… ці очі… — прошепотіла вона, відступаючи назад. Дена пересмикнуло, але він не зупинився.

— Шістнадцять років тому, коли ти викинула на смітник свою дитину, ти впала ще нижче. Бачу, пам'ять повертається до тебе?

Жінка відскочила вбік і мало не впала, вдарившись ногою об сходи. Вона дивилася на нього так, ніби зустрілася віч-на-віч зі вселенським злом. Раптом Ден згадав сон у всіх подробицях. Невиразні риси матері відобразились у цій жінці, а її тваринний страх, змішаний з презирством, відродив той нічний жах до останніх деталей.

— Хто ти? Хто…

— Син твій, чорт забирай! Впізнала?

— Іди геть, Сатана! — Вона відходила все далі, тремтячи всім тілом і не відриваючи від нього божевільних очей.

— Я лише хочу знати, за що…

Марія схопилася за поручні й хотіла було втекти за двері, але Ден кинувся до неї, і потягнув за ріг будинку. Притиснувши жінку до стіни й затиснувши долонею її рота, він прошипів чужим, невластивим йому голосом:

— Ти не маєш права приховувати від мене правду! Ти дала мені життя! Я не завдавав тобі ніякого зла. Жив надією, що в твоєму серці залишилася хоч крихта любові до мене.

— Неможливо любити сина самого Диявола, — здавлено прохрипіла жінка, коли він прибрав долоню від її рота.

— Я хочу знати все про моє народження, батька та минуле. Якщо ти не розповіси мені, то пошкодуєш, що не вбила ще тоді, коли в тебе була така можливість.

Звичайно, він ніколи не завдав би шкоди своїй мамі, але в ту хвилину у нього всередині все вирувало від образи та злості. Кожне її слово луною віддавалося в грудях і пробуджувало бажання помститися за завданий біль. Він навіть повірив, що справді є абсолютним злом.

— Ні, ні, ні! Будь ти проклятий, Диявол! — Марія билася в істериці, намагаючись звільнитися, але Ден був досить сильним, щоб не дати їй піти.

— Досить, я трохи погарячкував. Заспокойся, будь ласка, — нарешті відповів він, відчуваючи зневагу до самого себе. — Я не завдам тобі болю. Пробач мені, будь  ласка.

Жінка перестала вириватися, і, важко дихаючи, промовила глухим голосом:

— Добре, я все розповім. Тільки ти відпустиш мене і більше ніколи не з'явишся в моєму житті. Домовились?

Денис кивнув і послабив руки. Останні слова жінки боляче різнули по серцю. Він відчув себе маленькою беззахисною дитиною, яку покинула мати, і насилу подолав бажання розплакатися.