Глава 26. Хвилююча новина

Спостерігаючи за звичним життям у таборі, безтурботністю відпочивальників та хвилюванням друзів щодо змагання з футболу, Дену здавалося, що все йому тільки наснилися. Якби не спільний чат друзів, який Макс створив зранку, він би, мабуть, почав сумніватися у власній адекватності.

Останні події змішалися в один нерозбірливий потік думок та почуттів, у яких можна було легко заплутатися. Свідомість відчайдушно намагалася вхопитися за звичну реальність, але повідомлення друзів зайвий раз доводили, що все, що з ними сталося, було правдою.

До приходу мами Ден не знаходив собі місця від хвилювання. Він настільки боявся почути будь-яку нову інформацію, що навіть не зміг здійснити бажання наїстися до відвалу. За обідом він насилу проковтнув кілька ложок супу, а до другого взагалі не зміг доторкнутися. Такі сильні переживання були не в його дусі, тому Ден постійно лаяв себе за слабкість. Він боявся зізнатися собі, що його хвилює не тільки історія його народження, а й доля справжніх батьків. Особливо багато він думав про матір, яку, як виявилось, любив усе життя. Навіть усвідомлюючи, що вона жодного разу не хотіла з ним побачитися і вважала за краще викинути з життя, Ден продовжував вірити, що вона про нього пам'ятає і любить. І скільки б разів він не говорив Ксюші про свою начебто ненависть до неї і небажання знати правду, все це більше було схоже на самонавіювання, причому абсолютно недієве.

— Ти впевнений, що тобі це дійсно потрібно? — насамперед спитала мама, коли Ден, витримавши невелику паузу після її приходу, таки зважився поставити хвилююче питання.

— Як ніколи впевнений. Настав, мабуть, час. — Звичайно, він трохи лукавив. Правда погрожувала розбити його думки в пух і прах, вивернути душу навиворіт і породити нові занепокоєння.

Мама спрямувала у вікно довгий спантеличений погляд. Ден дивився на неї, як на лікаря, який збирався винести смертельно хворому його вердикт. Коліна тремтіли, холодний озноб дошкуляв зсередини, а губи він покусав до крові. Якого біса він так переживає?

— Не можу сказати, що дізналася щось глобальне, — нарешті промовила вона. — Вагітність у п'ятнадцять років, хиткий психологічний стан, небажання жити і бачити власну дитину. Вона не була готова стати матір'ю.

— Я це все чув, — важко зітхнув Ден, намагаючись вловити блукаючий погляд матері. — Але в чому причина її ненависті до мене? Не вірю, що справа лише у віці. Може, все-таки, у батькові? Ти про нього нічого не дізналася?

— На жаль, ні. Твоя мама нікому нічого не розповідала, лише впадала в істерику за будь-якої згадки про нього. Я говорила з її двоюрідною сестрою, старшою за неї на рік. Вона сказала, що Марія була у довгій депресії і кілька разів намагалася звести рахунки з життям. У неї не було ні хлопця, ні якоїсь прихильності до когось.

— Ясно. — Ден важко перевів дух, згадавши недавній сон. Значить, мама справді заносила над ним ніж, але зрештою не наважилася на цей страшний крок.

«Ймовірно, Ксюша мала рацію. Вона намагалася вбити себе кілька разів, але мене не змогла навіть один. Можливо, вона любила мене. Все-таки, я її син, хай і небажаний». Ден намагався вхопитися за цю думку, як за рятівне коло.

— Можливо, тобі вдалося знайти інформацію про її точне місце проживання?

— Ти впевнений, що хочеш це знати? — Мама злякалася його запитання, а втім, не менше, ніж сам Ден.

— Впевнений, — не слухаючи внутрішній крик, видихнув він. Хто його тягнув за язик і чому постійно розмова про його кровних батьків повертає не туди? Адже він не планував її шукати.

— Її особисту адресу мені не дали, але відкрили іншу інформацію. Вона працює за п'ять кілометрів звідси. У нічному клубі «Спалах».

Ден різко підірвався з місця і схилився на перила балкону, тримаючись за голову. Дивлячись на альтанки, підстрижені кущі й вузькі алейки, він упав у стан ступору. Мама терпляче чекала п'ять хвилин, поки до нього не повернеться здатність говорити.

— І ким вона може працювати у нічному клубі? Повією чи стриптизеркою, як гадаєш?

— Чому ти одразу думаєш про найгірше?

— Звик дивитися правді в очі. — Дену важко давався кожен подих, наче кисень вичерпався. — Ще одне… Ви з батьком дали мені ім'я?

— Так. Одразу ж, як забрали тебе. Вона назвала тебе по-іншому.

У Дена перед очима навис туман. Він забув, як дихати, дивлячись скляним поглядом у порожнечу. «Чорт! Це якийсь дурний жарт. Це не може бути правдою».

— Алан? Так вона мене назвала?

Очі мами округлилися:

— Звідки ти знаєш?

— Неважливо. Дякую, мам.

Здавалося, його опустили на дно, притиснувши важким каменем. Денис не розумів, що його настільки засмутило. Місце роботи матері чи інформація про його перше ім'я? Навряд чи друге. Підсвідомо він відчував, що Алан — його справжнє ім'я. А ось страх розчаруватися в мамі ще більше виріс до такої міри, що перетворився на несамовитий біль. Раніше він бачив її уві сні — красиву, повітряну, усміхнену. Вона бігла до нього назустріч зі сльозами на очах, і ніжно кликала по імені. Ден переконував себе, що зневажає її за малодушність, але десь у глибині душі відчайдушно жадав зустрічі.

— Це тобі Ната передала, — перервав його думки дбайливий голос мами. Швидше за все, вона намагалася відвернути його увагу на щось інше — більш приємне. — Одяг до завтрашньої вечірки. Знаю, ти не любиш подібні речі, але, будь ласка, одягни це хоча б заради неї.

Денис, стомлено зітхнувши, розгорнув пакунок і побачив чорну класичну сорочку, такі ж штани та туфлі — типове вбрання хлопців із вищого суспільства. Його старша сестра любила обновки і дбала про його гардероб не менше, ніж про свій. Вона обожнювала строгий класичний стиль і відчайдушно намагалася нав'язати його Дену, постійно ставлячи в приклад Максима і його бездоганний смак. Сам же Денис віддавав перевагу вуличному спортивному стилю і навіть на важливі світські заходи примудрявся з'являтися в потертих джинсах. Щедрі подарунки сестри були також щедро подаровані найкращому другу без зайвих докорів сумління. Що ж, доведеться завтра стати пай-хлопчиком і все-таки піти на вечірку, хоч він і не планував. Можливо, там він зможе відволіктися від поганих думок і трохи заспокоїтися.

Після того, як мама пішла, Ден уткнувся носом у подушку, і пролежав так близько двох годин. У почуття його привів дзвінок Ксюші. Виявляється, друзі чекають на нього в альтанці вже не менше пів години.

Повністю розчавлений морально і фізично, Ден поплентався на зустріч. Друзі активно складали план пошуків повелителя та обговорювали подальші дії.

— Доброго ранку, — сказала Ксюша, змірявши його засуджуючим поглядом. Ден мовчки сів поруч і потер сонні очі. Стало соромно, що він зовсім забув про зустріч.

Максим, скориставшись його відсутністю, взяв на себе роль головного і вміло роздавав доручення. Ксюша складала список територій, а Костя навіть умудрився дістати важливі документи з іменами відпочивальників. У всіх був відповідальний настрій та бажання вести розслідування. Тільки Ден не брав участі у розмові й уважно розглядав своє взуття. Коли всі розійшлися на пошуки, Ксюша притиснула його до стіни.

— Що відбувається, можеш пояснити?

— Нічого хорошого, — зітхнув Денис.

— Чому? — Ксюша миттєво змінилася в обличчі й спрямувала на нього стривожений погляд. — Ти вже бачився з мамою?

— Так. Вона нещодавно пішла.

— Що? Чому ж ти мовчиш? — Обуренню подруги не було меж.

— Вибач. Я трохи поринув у себе. Потрібно було переварити почуте. — Ден опустив очі і нервово прикусив нижню губу.

— І що ти дізнався?

— Алан — моє справжнє ім'я. Так мене назвала кровна мати. Тож підозри щодо повелителя не знімаються.

— Он як. — Ксюша помітно спохмурніла. — Ну, це ще ні про що не говорить. У таборі багато відпочивальників і, гадаю, невдовзі ми знайдемо когось ще.

— Подивимося.

— Ти через це так засмутився, Дене? — Здається, вона відчула щось недобре. Ксюша завжди бачила його наскрізь.

— Не зовсім. Виявляється, моя мама працює у нічному клубі «Спалах» за п'ять кілометрів звідси. Боюся навіть уявити ким...

— Припини, Дене! У клубах не тільки танцівницями працюють. Вона може прибирати, бути адміністратором чи робити коктейлі. З якого часу ти у всьому бачиш крайнощі? — Подруга торкнулася долонею його щоки, і нарешті зловила його погляд. Ден відвів її руку і ступив убік, щоб приховати той незручний момент, коли губи здригнулися, а очі стали вологими. Хотілося вірити Ксюші, але якесь безглузде передчуття не хотіло відпускати і прислухатися до розумних аргументів.

— Не хвилюйся, я в нормі.

— І що думаєш робити?

— Те саме, що й ви — шукати повелителя.

Він поспішив піти, вирвавши в неї з рук папірець із завданням пошуку. Ксюша ще довго стояла на місці, дивлячись йому вслід сумним поглядом.