Глава 24. Бар'єр

   Менш за все Ден очікував побачити там Ксю. Звичайно, після того як вона кинула слухавку, не давши йому змоги договорити до кінця, погане передчуття все-таки закралося в душу. Хоча подруга завжди відрізнялася сміливістю і бойовим духом, розсудливість, все ж таки, була її головною перевагою. Ден же спочатку діяв, потім думав, а Ксюша завжди ладнала з головою: ніколи нічого не робила на емоціях, намагалася не порушувати правила і відрізнялася недитячою мудрістю, яка була їй властива ще з раннього дитинства. Так, практично у всіх пригодах Дена вона брала безпосередню участь, часто витягаючи його з проблем і намагаючись все вирішити мирним та мудрим шляхом. Але на відміну від нього самого, Ксюша ніколи не вчиняла необачно, чудово розуміючи, чим це може зрештою обернутися. Зважаючи на все це, Денис ще більше дивувався, що вона робить тут самотужки, ще й без наявності сили?

   Він навшпиньки підійшов до головного коридору й обережно визирнув за ріг. Усередині ще теплилася надія, що подруга прийшла не сама, і десь поруч з нею знаходяться інші. Але, на жаль, він побачив тільки Ксюшу — злякану, спантеличену, розгублену... Ден зчепив зуби, намагаючись стримати хвилю нестримної люті. Якого біса? Де її розсудливість? Чи у стосунках з Максимом вона взагалі думати перестала? Ден присягнув собі, що вичитає подрузі так суворо, як ще ніколи у своєму житті.

   І взагалі, куди поділися сестри? Вони повинні були виявити Ксюшу першими, адже саме він пішов слідом за ними, а не навпаки. Остання думка миттю протверезила Дена, розкривши підступний план дівчаток. Він спрожогу кинувся до подруги, щоб перетягнути увагу на себе та у випадку несподіваної атаки — мати змогу її прикрити.

   Вловивши його швидкі кроки, Ксю поривно зупинилася і виставила вперед бейсбольну биту. На ходу підлетівши до неї, Ден відразу ж перехопив її руку, маючи намір по можливості бігти до головних дверей. Ксюша спробували його вдарити, але, побачивши знайомі контури, відразу ж піддалася. Ден приготувався до погоні та можливої атаки ззаду. І тут виявилася ще одна грань його прихованих здібностей.

   Якимось внутрішнім чуттям він вловив не тільки звук свисту, немов розсікається повітря, але й в точності визначив його джерело. Денис миттєво штовхнув Ксюшу на підлогу і відразу ж відбив кинджалом маленький ножик, який, найімовірніше, летів їй прямо в голову. Секундне зволікання — і страшної трагедії було б не уникнути.

   Ксюша голосно скрикнула не зрозумівши, що сталося. В ту ж мить послідувало ще кілька стрімких атак. Маленькі ножики розрізали повітря, ніби їх не кидали, а створювали силою думки. Густу темряву сестри використали, як свій головний козир. Вона не давала Дену бачити загрозу, але внутрішнє чуття та гострий слух дозволяли з точністю відбивати ножі наосліп. Він діяв машинально, покладаючись на інтуїцію та власні виняткові здібності.

   Денис зміг точно визначити траєкторію польоту всіх ножиків та навіть відстежити десяту частину секунди, коли вони досягнуть цілі. Це означало, що в одну мить він повинен відбити декілька погроз одразу, інакше якась із них точно потрапить у ціль. А оскільки кількість атак перевищувала його і без того феноменальну швидкість у рухах, кілька ножів він все ж таки впустив. Два з них вдарилися в якусь тверду поверхню за спиною, один подряпав його руку, а останній лезом ввіткнувся у ногу. Після поєдинку з Сіарою і тортур Енджел уві сні, подібне здалося Дену справжньою дурницею, на яку він і не думав звертати уваги.

  Коли атака припинилася, він, нарешті, помітив сестер за кілька метрів від себе. Вони знову сварилися та звинувачували одне одну в промахах. Ксюша перебувала в стані шоку й навіть не намагалася нічого вдіяти. Він і сам був під враженням від власних можливостей, про існування яких, як виявилося, навіть не здогадувався. Відкинувши секундне замішання, Ден схопив Ксю за руку і потягнув за собою до ліфта. Саме в тій стороні, за його припущеннями, мали знаходитися сходи, що вели на перший поверх.

   Він не помилився — під мерехтливою лампочкою на стіні розташовувалися широкі двері, за якими виднілися сходи. Перестрибуючи їх через одну, Ден і Ксю мчали вгору, що було сили. Кроки дівчаток дріботіли десь позаду, луною віддаляючись у порожньому підземному коридорі.  Перестрибнувши останню сходинку, вони вибігли назовні і квапливо зачинили двері на ключ.

— Треба бігти до виходу! — скомандував Ден, з тривогою озираючись на всі боки. У вестибюлі стояла незвична тиша, ніби всі працівники в одну мить зникли. Ден зрозумів, чиїх це рук справа, але не став розбиратися у ситуації. Зараз головне самим уникнути небезпеки.

   Потрапивши на вулицю, вони швидко пробігли головні ворота і опинилися на волі. За припущеннями Дена, дівчатам нічого не варто було вибити двері силою енергії, але, на щастя, погоня припинилася. Мертва тиша діяла на нерви, роблячи кожен рух чутним за версту. Залишивши територію лікарні, вони швидко проминули маленьку автостоянку і вийшли на роздоріжжя. Очевидно, одна дорога вела до найближчого житлового району, а друга — до траси. Оскільки їм потрібно було повернутися до табору, вони попрямували до головної дороги.

  Навкруги було безлюдно і тихо. Самотні ліхтарі ліниво освітлювали кілька лавочок, що усамітнилися між молодими березами, і засіяні жоржинами акуратні клумби. Добігши до кінця вулиці, вони опинилися на узбіччі пустельної траси. Територія здалася Дену знайомою, адже зовсім недавно він проїжджав повз лікарню на скейті, коли їхав на зустріч із кровною матір'ю. Ще тоді його вразила наявність невеликого житлового району між лісами та полями, які оточували трасу з усіх боків. Ніби окремий маленький світ. Лікарня знаходилася за два кілометри від міста, а їхній табір трохи далі — за п'ять. Вони побігли вздовж дороги, і, виявивши високі зарослі, сховалися туди, щоб перевести дух. На біль, який пульсував у кожній клітині, Ден вирішив просто начхати. Але лють, яка душила зсередини, він більше не стримував.

— Ксю, ти зовсім глузд втратила? Нещодавно читала нотації, що я дію бездумно, а сама вчинила ще гірше! Ти знаєш, що тебе могли легко вбити? — Він щиро не розумів, що спонукало Ксюшу забути про власну безпеку. Подруга дивилася на нього скляним поглядом і не могла вимовити жодного слова. Нарешті вона протяжно зітхнула.

 — Не кричи на мене, Дене. Я вчинила так, як вчинила.

 — Чому ти приїхала сама?

 — Тому, що все змінилося, придурок! — раптом зірвалася Ксю. Зараз вона перебувала в не меншому потрясінні, ніж він сам. — Після твого поранення увесь табір стоїть на вухах! З будиночка неможливо вийти — скрізь охоронці. Я дзвонила всім, але в результаті, коли дивом вилізла з вікна, мене все одно впіймали. Я змогла втекти тільки тому, що вкусила охоронця за руку. Інших, звичайно, чекати не стала, бо мене б упіймали і повернули назад. Тому я просто написала в чат, що чекатиму їх біля воріт лікарні. Але, як пам'ятаєш, там нікого не було. Навряд чи їм вдалося втекти...

— Дідька лисого! — Ден був шокований. Він, звичайно, здогадувався, що після випадку з ним контроль посилиться, але не думав, що настільки. — Тоді не треба було взагалі їхати! Сам би якось впорався.

 — Досить мені моралі читати! Собі прочитай, ідіот! — Очі Ксю метали блискавки.

 — Навіщо ти пішла на нульовий поверх сама? Як здогадалася, що я там? — Ден трохи грубо взяв її за плечі. Навіть з наявністю розумних пояснень він не міг пробачити Ксю її нерозсудливість. Вона роздратовано відштовхнула його і підняла на нього очі, що палали люттю:

— Чого ти до мене докопався? Я приїхала і побачила, що весь персонал спить! Здогадалася, що це діло рук горян і їхньої сили. Один лікар був тяжко поранений, і перебував у напівнепритомному стані. Він щось бурмотів про дітей убивць і ліфт, що обірвався. Я прямо нутром відчула, що без тебе там не обійшлося. Мені нічого не залишалося, як піти вниз і переконатись, що ти ще не відкинув ласти!

 — І тобі не спало на думку, що ці дві маніячки теж забажають це перевірити?

 — А що мені, по-твоєму, залишалося робити? Ти на моєму місці не вчинив би так само?

 — Між нами двома величезна різниця в силі!

— Я теж сподівалася на силу, бо думала, що ти повелитель, і якщо тобі загрожуватиме небезпека — я зможу нею скористатися.

 — Ось тут ти прогадала, мала,— глузливо зауважив Ден. — Якщо я не повелитель — сила до тебе не прийшла б — це раз. Ну і з'явившись туди, ти могла відразу перетягнути небезпеку на себе, і навіть якби я був повелителем — твої здібності б через це не прокинулися. Це два. Достатньо причин, щоб до тебе, нарешті, дійшло, як безглуздо ти вчинила?

— Чи не міг би ти просто стулити пельку? — Йому почулося, чи в її злому голосі почулися нотки плачу? — Подивися на свою ногу. Тебе знову поранили!

 — Що? — Ден перевів дух, не відразу зрозумівши, про що йде мова. Прислухавшись до відчуттів, він виявив поколювання у минулій рані і часткове оніміння в лівій нозі. Опустивши очі вниз, Денис, нарешті, побачив, як трохи вище коліна стирчить рукоятка ножа, вістря якого повністю увійшло в його ногу. Кров встигла просочити джинси майже наскрізь.

 — Прокляття!

   Недовго думаючи, Ден різко схопив зброю за рукоятку і витягнув її одним швидким спритним рухом. З рани хлинула нова порція крові, і він ледве не прокусив нижню губу від сильного пекучого болю. Ксюша ахнула.

— Божевільний! Ти що твориш?

 — А що, пропонуєш залишити його там в якості сувеніру?

 — Я не про це! Можна ж було зробити це менш травматично. — Вона тремтячими руками зняла рюкзак і дістала звідти бинт та антисептик. Завбачлива, однак...

   Ден відразу почав знімати джинси, але помітивши, як Ксюша здригнулася і відвернулася, мовчки вирвав у неї з рук медичне приладдя і сховався за найближчу гілку.

 — З якого часу ти стала такою сором'язливою?

 — Тобі здалося. — Повертатися,втім, вона не поспішала. Ден хмикнув і почав обробляти рану.

— Може, потрібна допомога? — нерішуче запитала Ксюша, кинувши в його бік вкрадливий погляд. Її щоки вкрилися червоними плямами. Спостерігаючи за її збентеженням, Дену так і хотілося сказати «так» і подивитися, яким чином вона це робитиме.

 — Дякую. Якось сам впораюся.

 — Дуже боляче? — Вона співчутливо зітхнула.

 — Не болючіше, ніж поранення Сіари. Але твій Максимка має рацію — на мені все гоїться, як на собаці.

   Подруга голосно пирхнула, але не встигла нічого заперечити. У її кишені голосно завібрував мобільний, і Ксюша швидко підняла слухавку:

— Алло. Що? Боже... Так, він зі мною... Я в нормі... Коли? Чорт забирай...
 Зрозуміло... Вже за годину? Звичайно... До зустрічі... Цілую.

   Дена трохи пересмикнуло від її останнього слова. Сказано це було неохоче і тихо, але він насилу придушив блювотний рефлекс. Раніше його ніяк не зачіпали її розмови з колишніми. Якого біса він взагалі так реагує? Ден подумки себе вилаяв. Ксюша підняла на нього спантеличений погляд:

 — Не повіриш, але за годину ми відправимося назад.

— Що? Так швидко? — В голові у Дена миттю промайнуло з десяток думок. Добре, що вони домовилися не розкладати рюкзаки, а по можливості поповнити їх свіжими, потрібними речами. Багато часу на збори йому не знадобиться.

 — Коли я поїхала, Борі на планшет надійшло чергове повідомлення, де давалися вказівки зібратися на галявині біля лісового озера. Ми повернемося назад до Комп'ютерної мережі Землі — вже з Ерікою. Наші рюкзаки вони захоплять, тож можеш не хвилюватися. У повідомленні говорилося, що ім'я повелителя вже відоме, а значить, ми не можемо більше залишатися на Землі.

 — Стривай. Ти ж казала, що зараз контроль посилився. Як вони зможуть вийти?

— Макс сказав, що їм допоможуть. Я так зрозуміла, Еріка попросила допомоги якихось своїх дорослих друзів, тому їх прикриють.

 — Тобто вона так просто погодилася піти з ними, ще й попросила когось про допомогу? І ці дорослі без нарікань взяли та погодилися? У них там мізки на місці? — напружився Денис.

 — Максим сказав, що все дуже дивно та незрозуміло до кінця, але вибору у них просто немає. Тут або ризикнути і довіритися, або не відгукнутися на повідомлення, але результат взагалі може бути непередбачуваним. — Ксюша помітно нервувала. — Ти так їй не довіряєш? Після всього, що між вами було?

— Ти багато чого не знаєш. — Ден згадав подробиці загадкового сайту. Стало ще більше не по собі, коли він зрозумів, що таємницю його народження знала тільки Ксю. Решті він не тільки не встиг повідомити, але й чомусь не хотів цього робити. Тепер через його скритність вони можуть мати проблеми.

 — Ну, звичайно! Ти ж не спромігся покликати мене з собою, коли сайт поїхав зламувати! Про всі подробиці ми дізналися тільки від Кості та Борі.  — Ксюша, як завжди, легко прочитала його думки і кинула на нього засуджуючий погляд.

    «Тільки їм я теж не встиг розповісти головного». Дена знову охопила тривога. Найбільше він ненавидів ситуації, коли важливі рішення ухвалювалися без його участі.

— Ну, вибач... Я не навчився ще розмовляти, будучи в наркозі. Та й гріх було відволікати голубків від побачення. І без вас чудово впоралися.

 — Досить. Ми не маємо часу на розбір польотів. — Ксюшу помітно пересмикнуло, коли він натякнув на Максима. Це була явно не та тема, яку вона хотіла з ним обговорювати. — Часу лишилося не так багато. І ще… У посланні уточнювалося, що ми не повинні контактувати з іншими людьми, щоб не наражати їх на небезпеку. Швидше за все це до того, що нам не можна викликати таксі.

 — Ну і нехай. Тут лише три кілометри пішки. Будемо на місці за хвилин сорок.

   Обличчя Ксюші пом'якшало, а в карих очах знову промайнуло безліч емоцій. Вона зітхнула і окинула його чуйним поглядом.

— Ще вдень ти казав, що тобі боляче лежати, сидіти і, тим більше, ходити. Ми не можемо йти пішки таку відстань!

 — Жартуєш? Не бачила, як я щойно драпака давав? У мене чудова здатність до регенерації. Можеш за це не хвилюватися, — відмахнувся Ден, намагаючись здаватися бадьорим. Правду кажучи, він трохи лукавив. Біль ставав нестерпним, а самопочуття відчутно погіршилося. Перед очима пропливали різнокольорові плями, м'язи долала ниюча слабкість, а кожен вдих давався важко. Він сердився на те, що йде на поправку повільніше, ніж хотілося б. Так, сил на втечу йому вистачило, але це було під дією адреналіну, який, до того ж, послужив чудовим знеболюючим. Зараз він відчував кожен відтінок недугу. Ден розумів, що повинен якнайшвидше вилікуватися і вирішити цю проблему. Думка про те, що він може для когось стати тягарем, лякала не на жарт.

  Виглянувши з-за чагарників, вони зрозуміли, що довкола, як і раніше, тихо. Ймовірно, сестри не вважали за потрібне переслідувати їх по п'ятах і вирішили облишити в спокої. Кивнувши одне одному, вони вийшли на узбіччя і вирушили в дорогу.

  Ксюша йшла мовчки, кидаючи на нього довгі двозначні погляди, в яких читався незрозумілий сум. Дену ж було фізично важко розмовляти. Він вирвався трохи вперед, намагаючись приховати свій справжній стан. Крокуючи вздовж пустельної траси, він думав про майбутню подорож і подальші події. Шум вітру, спів нічних птахів і звук одиноких машин, що зрідка проїжджали повз, тільки посилювали тишу між ними.

  Минуло десять хвилин, але ніхто з них не промовив жодного слова. Довге, тривале мовчання, не властиве їхній дружбі, почало турбувати Дена, але він чомусь не міг зважитися на розмову. В останні дні сталося дуже багато подій, які вибудували між ним та Ксю незрозумілий бар'єр. Його мучила образа, нерозуміння і безліч інших неприємних емоцій, які він не міг до кінця подолати. У пам'яті нав'язливою луною все ще звучали слова подруги, де вона назвала його чудовиськом із каменем замість серця. А ще він не міг прийняти їхнє кохання з Максимом, хоча раніше був би цьому тільки радий. Ставши випадковим свідком їхнього пристрасного поцілунку, всередині у Дена прокинулася пекельна суміш різноманітних почуттів, які він не розумів до кінця. Біль переплівся зі злістю і неприязню, образа — з ревнощами та нерозумінням. Зрештою, Ден не витримав і вирішив заговорити з Ксю першим.

 — Радий за вас із Максом. Сподіваюся, хоч на весілля запросиш? — Звичайно, він не знайшов більш вдалої теми для початку розмови. Проте відступати було вже пізно.

— А я за вас із Ерікою. У вас багато спільного. — У голосі Ксю почулися дратівливі нотки. Ден здригнувся і рвучко повернувся до неї.

 — У нас з нею нічого немає, і не буде, чула? — Він не чекав від себе такої відповіді. Усередині закипало обурення, яке не піддавалося контролю.

 — Невже? — Ксюша кинула на нього збентежений погляд.  — І в чому ж причина? Ти нічого до неї не відчуваєш?

 — Ні. Я її ледве знаю.

 — Але…

 — Ніяких «але»! Все, що було тієї ночі — помилка. Я був не в собі після зустрічі з мамою. Припхався на ту вечірку, щоб трохи відволіктися. Вона мені здалася схожою на повелителя. А все, що було після — тимчасове божевілля, яке для мене нічого не означає.

— Ясно, — коротко відповіла Ксюша і стиснула губи в тонку лінію. Дену здалося, що вона бореться з бажанням покусати їх до крові. Її вії тремтіли, вивчаючи поглядом асфальт під ногами. Чому вона так уперто уникає зустрічі очима?

 — Та що тобі ясно, чорт забирай? — несподівано для себе розлютився Ден. — Ти темниш, Ксю. Останнім часом я тебе взагалі не розумію. Ти постійно щось недоговорюєш.

— Та невже? — Подруга різко зупинилася, блиснувши на нього дивним поглядом. Він завмер на місці, намагаючись зрозуміти, що відбувається. — Тоді я хочу відповісти тобі взаємністю, Дене. Тому що я теж нічого не розумію! Ти постійно одягаєш маску, закриваєшся і намагаєшся виглядати холоднокровним мерзотником, якого нічого не хвилює. Цілуєшся з зовсім незнайомою дівчиною, від якої відмовляєшся на другий день. Займаєшся самовіллям, не удостоївши повідомити, що їдеш зламувати сайт. Демонструєш унікальну спритність, уміння, швидкість, які не властиві звичайним людям. Я постійно відкриваю в тобі сторони, яких досі не знала, хоча була абсолютно впевнена, що знаю тебе досконало. Ти став для мене таким чужим, Ден! Я не бачу твою душу, думки, справжні почуття, тому що постійно натикаюся на бар'єр, який ти довкола себе збудував. А ще я збентежена. Раптом це не маска? Раптом ти справді... нічого не відчуваєш?

— Цілком можу таким бути. Адже я напівкровка. Може, мені не властиво відчувати так само, як і вам, людям? — Ден отруйно посміхнувся, відчуваючи огиду до самого себе.

 — Навіщо ти знову граєш цю роль? Вона тобі така близька? — відрізала Ксюша, надавши голосу більше холодності. Дену здалося, що ще одне необережне слово, і вона вдарить його по обличчю.

 — А навіщо ти питаєш, знаючи відповідь? Якщо після стількох років дружби в тебе з'явилися сумніви, я не збираюся їх розвіювати. Хочеш вважати мене кровожерним вбивцею, чудовиськом і майбутнім маніяком, вважай на здоров'я! Твоє право.

 — Дене, я ніколи тебе таким не вважала, і не вважатиму. Але я не можу додумувати сама, коли ти постійно від мене закриваєшся! Ти мій друг, і це нічого не змінить. Я прийму тебе будь-яким, чуєш? — Її губи на мить затремтіли, а в голосі почулося благання.

— Не приймеш. — Ден похитав головою. Цілком ймовірно, що після того, як він уб'є свого батька, Ксюша остаточно вирішить триматися від нього подалі. Чи готовий він до цього?

 — Я завжди тебе підтримуватиму, Дене. Як би ти не вчиняв, я буду намагатися тебе зрозуміти, обіцяю. — Її карі очі відбивали бурштиновими відблисками, віддзеркалюючи слабке світло ліхтарів. В них можна було прочитати збентеження і не властиву їй сором'язливість. Дена здолало дивне, незнайоме почуття. Злість миттєво зникла, звільнивши місце незрозумілій тривозі і бажанню згорнути Ксю в обійми. Незважаючи на їхні сварки, взаємні звинувачення та непорозуміння, вона була для нього найріднішою людиною. Та й Ксю, як би не прикривалася шпичками і часом різкими заявами, все одно ним дорожила — Ден не сумнівався у цьому.

— Знаєш, до всіх цих подій я й сам не знав себе до кінця. Зараз мене ламають, змушують ненавидіти себе та весь світ. Примушують відчувати злість, біль, лють, страх, ненависть. І чим більше я це відчуваю, тим сильніше в мене кам'яніє всередині. Байдужість, холод, відстороненість — мій захист, Ксю. Тоді не так болить у грудях.

 — Так не можна, Дене! — Ксюша підійшла так близько, що в нього вмить перехопило подих. Її губи здригнулися, а очі гарячково блиснули. Слова обірвалися, і вона просто завмерла на місці, не в силах відвести від нього погляду. У Дена щось закололо в серці, і він зробив крок назад. Стало важко дихати, а зсередини охопив незрозумілий страх, ніби його оточили хижаки.

— Вибач, — навіщось сказав він. Ксюша лише зітхнула, стиснула долоні в кулаки та опустила очі. Раптом Дена хитнуло вбік, і він зробив зусилля, щоб утриматись на ногах. Біль знову скував нутрощі. Клята рана під ребрами! Коли вона вже почне загоюватись?

 — Що трапилося? Тобі погано, Ден?  — злякалася Ксюша, схопивши його за лікоть.

 — Все нормально. — Він наповнив легені киснем, намагаючись розвіяти туман перед очима. Потрібно дійти до місця зустрічі, а потім Костя щось зробить, щоб допомогти йому швидше прийти до тями.

 — Ти такий блідий, — стурбовано прошепотіла Ксюша. — Не знаю, як ти впораєшся з цим. Рано ще катувати себе фізичними навантаженнями.

— Та все буде в нормі, я одужаю. Іншого виходу все одно немає. Ходімо, Ксю, у нас мало часу.

   Він кивнув на дорогу і вирвався вперед, намагаючись надати ході впевненості. Біль ставав сильнішим, уперто просочуючись у всі клітини тіла. Повітря не вистачало, від чого виникало відчуття, що ось-ось він помре від нестачі кисню. А ще ці думки... Жорстокі, приречені, сповнені незрозумілого розпачу та болю. Ніби ненависть і страх влаштували всередині жорстоку розправу, намагаючись знищити будь-які проблиски чогось хорошого. Він почував себе таким самотнім і розчавленим, ніби весь світ змовився його знищити. Ден не розумів, звідки ці думки. Якась моторошна тінь майбутнього укутала його свідомість у шлейф абсолютної відчуженості. Що це? Звідки? Інтуїція, передчуття чогось поганого чи жорстокі ігри підсвідомості?

   Раптом картинка перевернулася, і він упав. Насилу розплющивши очі, Ден побачив над собою перелякану Ксюшу, яка намагалася привести його до тями.

 — Господи, — видихнула вона і закусила тремтячу губу.

 — Я в порядку, — поспішив запевнити її Ден і трохи підняв голову.

 — Знову брешеш, — похитала головою Ксюша. По її щоці скотилася самотня сльоза і впала йому на чоло. Витерши обличчя рукавом, Ксю намагалася виглядати спокійніше, але це мало в неї виходило. Стиснувши зуби, Денис підвівся і сів, намагаючись не зважати на біль.

 — Наслідки поранення, — прохрипів він. — Хвилинна слабкість. Завтра буду, як новенький.

— Ти завжди намагаєшся мене заспокоїти. Боїшся, щоб я не переживала. Але мене це злить і засмучує, Ден! Я хочу лише абсолютної чесності, а не відчайдушних спроб здаватися сильнішим.

   Ксюша легенько вдарила його в плече, а потім несподівано обійняла за шию. Крижана кірка тріснула, і приплив живлющого тепла торкнувся його серця.

— Ксю, — шепнув Ден їй на вухо. — Я все одно багато чого не можу зрозуміти. Ти завжди поряд, завжди прийдеш на допомогу і виручиш. Але водночас…

   Вона трохи відсторонилася, глянувши йому в очі. Її рука, як і раніше, торкалася його шиї.

 — Що водночас?

 — Водночас цураєшся мене, не дивишся в очі, віддаляєшся… Я відчуваю самотність і нерозуміння того, що  між нами відбувається. Все начебто по-старому, але разом із тим — по-іншому. Я не можу пояснити, але щось у тобі змінилося.

— Я ... я просто ... — Ксюша здригнулася, опустила очі і залилася густою фарбою. Потім встала і, простягнувши руку, допомогла йому встати, ніби хотіла уникнути відповіді.

 — Що ти?

 — Нічого, тобі здалося. Просто навалилося надто багато. Дай мені трохи часу і все буде, як раніше.

 — Обіцяєш? — Ден торкнувся її зап'ястя, але Ксюша різко відсторонилася, ніби обпеклася вогнем. Він здивовано стежив за кожним її рухом.

 — Обіцяю, — повторила вона. — Все буде добре.

   Ден не розумів причину її дивної поведінки, тому поспішив переконати себе, що такої відповіді достатньо. Можливо, він просто нафантазував зайвого.

***

   До місця зустрічі вони дійшли без пригод. Наближався світанок, і небо з кожною хвилиною ставало світлішим. Нічна задуха поступилася місцем освіжаючій прохолоді та осінньому вітерцю. Спекотне літо доживало свої останні дні. У полі зору виднілися дерева з пожовклим листям, а в повітрі стояв запах ранкової вогкості.

   Біля озера вже зібралися інші у повному спорядженні. У деяких рюкзаки стали більшими, порівняно з першою подорожжю. Помітивши Дена та Ксю, вони з радістю побігли до них назустріч.

  Поки друзі обмінювалися рукостисканнями та теплими привітаннями, Еріка комусь подзвонила. Ден стежив за нею бічним зором, і відразу ж зазначив, що, на відміну від решти, вона не поспішала з ним вітатися. Тривожні думки почали долати знову, але він вирішив не робити поспішних висновків.

 — Хто допоміг вам так легко покинути табір? — спитав Ден після того, як коротко розповів про те, що сталося в лікарні, і відповів на питання про самопочуття.

 — Не хвилюйся, чувак! Пам'ятаєш Ореста та Офелію — рятівників напівкровок? Вони владнали все з керівництвом, тому випустили нас без проблем. Еріка сказала, що вони першими хочуть допомогти у нашому завданні. — Боря виглядав настільки впевненим і задоволеним таким результатом, що у Дена навіть не було слів.

— Чому ви вирішили, що вони хороші? — тільки й зміг видавити єдине питання він. Треба ж! Сталося саме те, чого він найбільше боявся. Адже про те, що Орест та Офелія хотіли вбити його в ранньому дитинстві, не знав ніхто, крім Ксюші. Для решти ця подружня пара — помічники та благодійники.

 — Тому що вони справді найкращі напівкровки, яких я знаю,— відповіла Еріка, підійшовши до нього ззаду. — Ти не уявляєш, скільки життів вони врятували та чим пожертвували, щоб побудувати нашу школу і дати нам усім можливість жити і мати краще майбутнє. На світі немає людей, які бажали б сильніше ніж вони загального благополуччя для всіх, хто живе на Землі. Вони замінили мені батьків, Ден. І так, вони знають про все, що зараз відбувається.

— Якщо вони про все проінформовані, чому ж свідомо наразили тебе на небезпеку, відправивши до табору? Адже тут ти була не під їхнім наглядом. Горяни могли з легкістю тебе прикінчити, як і інших напівкровок. — Ден не знав, як вести з нею діалог. Правду кажучи, він уже й сам нічого не розумів. Бридке, нав'язливе почуття тривоги почало обволікати його свідомість, ніби ось-ось станеться щось страшне. Відігнавши хвилювання, Ден знайшов поглядом Ксюшу, яка стояла за кілька метрів від їхньої компанії і про щось говорила з Максимом. Зараз ці двоє обговорювали щось особисте, і зовсім не дивились у їхній бік. Ден відчув себе таким беззахисним, як ще ніколи в житті. Ніби він чужий серед своїх, і бути тут зовсім не повинен.

— Ти нічого не розумієш, Дене. Їхня головна місія — порятунок Землі від вторгнення горянської раси, — відповіла Еріка, без тіні збентеження дивлячись йому в очі. — Вони дбають і про людей, і про напівкровок. Але вони не можуть нести цю ношу самостійно. Я повинна допомогти їм, чим зможу, адже мотиви у мене такі ж чисті, як у принципі, і у всіх учнів нашої школи. Так, нехай я напівкровка і маю неідеальний характер, але я патріотка нашої планети. Я зобов'язана допомогти їм виконати місію, як би.... важко це не було...

  На останніх словах її голос трохи здригнувся, але вона миттєво повернула колишню впевненість. Ден ще більше напружився, стиснувши в руках кинджал.

— Мені шкода, що ним виявився саме ти,— продовжила Еріка після довгої паузи. Вона виглядала трохи спантеличеною, але говорила настільки впевнено, що у твердості її намірів не було жодних сумнівів. — Я, правду кажучи, засмутилася, але вибору у мене немає. Ти не повинен був народитися, Дене. Якою б несправедливістю тобі це не здавалося, але ти — єдиний напівкровка, існування якого — помилка. Мені, чесно, дуже шкода.

 — Чорт забирай, Еріко! Про що ти зараз говориш, можеш пояснити? Ким я виявився, не розумію?

 — Повелителем,— голосно відповів хтось ззаду. Запанувала тиша. Ден на секунду завмер, відчуваючи холод у грудях. Якийсь гнітючий, незрозумілий вакуум стиснув ребра, не даючи можливості дихати. Він повернувся до несподіваних гостей і зустрівся поглядом із уже знайомими по фотографії чоловіком та жінкою. Це були Орест та Офелія Лімберт — захисники напівкровок та особистості, які хотіли відібрати у нього життя шістнадцять років тому.

— Що вам від мене потрібно? — Він виставив уперед кинджал. Еріка одразу ж побігла до своїх покровителів і стала за ними, поглядаючи на Дена ворожими очима.

 — Нічого особистого, хлопче, — холодно відповів Орест і дістав з внутрішньої кишені піджака револьвер. — Але ти маєш померти.