Дім втрачених ілюзій

Глава 23. Нічні відвідувачки

Напевне, одне з найважчих почуттів — тривога впереміш із невизначеністю. Сьогодні Ксюша відчула це сильніше, ніж будь-коли раніше.

   Увесь день пройшов у болісному очікуванні останніх новин. Ксю розривала телефон, постійно набираючи то Дена, то його маму, щоб дізнатися, чи все з ним гаразд. Він давно повинен був прокинутися, але з невідомих нікому причин все ще перебував під владою наркозу. Очікування ставало тортурами, постійно переплітаючись з іншими, не менш тривожними відчуттями.

   Ксюші важко давалося звичайне життя. Вона, як і раніше, не могла нормально їсти і займатися повсякденними справами. Максим не відходив від неї ні на крок і дратував надмірною турботою. Хвилювання перетворилося на невиправдану злість, яку Ксюша готова була вилити на кожного зустрічного. Максим мужньо терпів, не висуваючи їй претензій та образ. Також він повністю взяв на себе  роль лідера, вирішуючи нові проблеми. Відповідав за пошуки повелителя, роздавав доручення та підтримував командний дух.

  Саме завдяки Максу інші зібралися з силами і нарешті закінчили досліджувати територію. Нових кандидатів на роль повелителя вони так і не знайшли, що тільки зміцнило підозру щодо Еріки. Дена теж з рахунків не списували, особливо після подій у лісі. З якою метою він потрібен був Енджел — залишалося загадкою, але Ксюшу ніяк не залишало якесь тривожне паршиве передчуття. Надто дивно було те, що володарка Горана «приревнувала» Дена до власної підопічної. Навіщо і з якою метою він їй знадобився? Невже почуття власності зіграло роль?

   Максим заспокоював Ксюшу як міг, переконуючи, що з Деном все буде добре, а з іншими проблемами вони розберуться разом. Він захоплював її своєю зрілістю, турботою і терпінням, відразу перекресливши колишню репутацію. Поруч із Максом їй було спокійно і затишно, хоча вона й не відчувала до нього великого кохання. Колись Ксю обов'язково зможе відповісти йому взаємністю. Залишилося лише подолати ці незрозумілі емоції до Дена.

    Після обіду пролунав довгоочікуваний телефонний дзвінок, який повідомив, що їх друг, нарешті, прийшов до тями. Щаслива Ксю хотіла зателефонувати йому особисто, але в останній момент стрималася. Вони ж ще не помирилися, хоча Ден і вибачався перед нею незадовго до того, як втратити свідомість. Через це почуття провини лише посилилося. Якщо хтось і мав просити пробачення — то це тільки вона.

   Ближче до вечора, з дозволу адміністрації табору, Максим із Ксюшею вирушили до лікарні, щоб провідати товариша.

— Ти за ним готова хоч на край світу, — сумно зауважив Макс, коли вони їхали в таксі.

 — Він мій найкращий друг, ти ж знаєш, — відповіла Ксю, проводжаючи поглядом машини за вікном.

 — Мій теж був, — гірко посміхнувся Максим. Ксю кинула на нього спантеличений погляд. Їхня дружба з Деном завжди викликала сумніви. Суперництво та боротьба за першість заважали Максу ставитись до друга щиро.

 — Чому був? Щось змінилося?

 — Тобі цього не зрозуміти. — Він не хотів продовжувати тему.

   Їхня машина зупинилася біля гарної будівлі недалеко від лісу. Велика, відносно нова лікарня знаходилася на межі міста, тому людей тут перебувало не так багато. Навколо був парк, кілька багатоповерхових будинків, супермаркет, спортивний майданчик і все та ж сама безлюдна траса.

  Ксюша не тямила себе від хвилювання перед зустріччю з Деном. Ноги стали ватяними, через що вона ледве змогла піднятися на третій поверх. Максим першим зазирнув у палату, не наважуючись увійти.

 — Довго ще будеш там стовбичити?  — почувся бадьорий голос Дена. Ксюшу вмить обпекло жаром. Що ж з нею зрештою відбувається? Чому стільки хвилювання перед зустріччю із людиною, яку вона знала все своє життя?

   Денис сидів на ліжку і жував яблуко. Його столик так і прогинався від принесених ласощів. Ксюша дістала з сумки коробку печива і теж поклала поряд.

 — От дідько, мої улюблені. — Ден жадібно глянув на ласощі. — Серйозну їжу мені можна буде тільки завтра. Щоправда, я вже порушив наказ і зжер булку з сиром.

 — Було б дивно, якби ти стримався. Але краще прислухатися до порад лікаря, щоб не стало гірше,— з усмішкою порадила Ксю, сідаючи на ліжко.

 — Звичайно, моя пані. Ваше слово для мене — закон. — Ден жартівливо їй підморгнув, ніби й не було недавньої сварки. Він ніколи не відрізнявся злопам'ятністю. Часто просив пробачення першим, навіть коли його провини в скоєному було небагато. Хіба міг цей хлопець бути тим злісним, за словами Еріки, напівкровкою, який не знає, що таке почуття?

 — Ти на мене не ображаєшся? Я... Я так винна перед тобою, Дене,— запнувшись, промовила Ксюша. Дивлячись на його перебинтовану праву частину тіла, серце розривалося на шматки. Він не повинен був цього переживати!

 — За це печиво я можу пробачити все, що завгодно. — Він знову підбадьорливо їй посміхнувся. В подібному стилі вони спілкувалися завжди, але тепер всередині Ксюші стався вселенський переворот. Серце підскочило, долоні спітніли, а по спині побігли мурашки. Від сильного хвилювання запаморочилось в голові. Це було абсолютно нове, незрозуміле почуття, яке в черговий раз її налякало.

— Як почуваєшся? — Ксюша глянула на його губи, побоюючись знову потонути в бездонних синіх очах. Даремно. Пожежа всередині розгорілася ще більше.

 — Якщо чесно — бувало й краще. Не можу нормально ні сидіти, ні лежати, ні ходити. Але, думаю — це тимчасово.

 — Ти вже й ходити пробував? — здивувалась Ксю, з тривогою розглядаючи його подряпини на відкритих ділянках тіла. Вони справді дуже швидко затягувалися, хоча ще вчора, здавалося, залишать глибокі шрами.

— Ну, звичайно! За наших обставин відпочинок — недозволена розкіш. — Ден потягнувся за черговим яблуком і одразу ж скривився від болю. Найімовірніше, його здатність до швидкого відновлення була дещо перебільшена. Напівкровки теж не безсмертні.

 — А якщо шви розійдуться? Краще поберегти себе.

 — Та годі вже! Переживе. На ньому все гоїться, як на собаці, ти ще не зрозуміла? — не витримав Максим і зневажливо пирхнув. Ксюша вмить напружилася.

— Ти маєш рацію. Вже завтра я буду як новенький. — Ден, здавалося, не звернув уваги на підкреслену отруйність у голосі друга. — Як справи у таборі та в інших? Ви ще когось знайшли, крім Еріки?

 — У нас зараз, загалом, не дуже безпечно. Подейкують, що табір можуть закрити з дня на день. — Максим звузив очі і задумливо зиркнув у вікно. — Ти ж знаєш про дивних типів, які чинили напади на відпочивальників? Випадок з тобою на це й списали. Повелитель у таборі — ось вони й бісяться. Ми обійшли всі ділянки, що залишилися, і більше нікого не знайшли. Єдиний кандидат — Еріка. Її проінформованість у ситуації та інші факти лише підтверджують це.

 — Зрозуміло. Мені сказали, що вона виписалась зранку. Охороняйте її, доки не надійдуть нові вказівки. — Голос Дена трохи здригнувся. Ксюші здалося, чи він чимось наляканий або збентежений?

— Само собою. Можеш не перейматися цим. Хоча, думаю, вона й сама не промах,— зауважив товариш, надавши голосу підкреслену впевненість. Ден лише кивнув.

   На кілька хвилин запанувала тиша. Максим змінив кілька поз, і виглядав не на жарт схвильованим. Потім притулився до стіни і зміряв Дениса загадковим поглядом.

 — А ти, виявляється, ще той серцеїд. Мені потрібно багато чому в тебе повчитися.

 — Ти про що? — помітно напружився Ден.

 — Про вчорашню нову знайому. Вона всю битву роздягала тебе поглядом. Та й сцена ревнощів якоїсь невидимої особи, яка розгнівалася на брюнеточку за спробу тебе поцілувати... Може, поділишся секретом, чим ти їх так зачепив? — Права брова Макса піднялася вгору, а в голосі почулися знущальні нотки.

— Горяни, в принципі, похітливі істоти. Можливо, їм незнайоме почуття кохання, але потреби розмножуватися ніхто не скасовував. — Ден проігнорував насмішку друга.

 — Цікаво, а чи знайоме воно тобі?  — Макс і не думав здаватись. — Адже ти один із них, Дене. Еріка розповіла про особливості напівкровок. Їм невідомі людські емоції. Вони з ранніх років мають схильність до зла.

 — Ти маєш рацію, друже! Втім, як і завжди, — дивно посміхнувся Ден. В його очах спалахнули зловісні вогники. — Тепер мені нема чого приховувати. Я  чудовисько, друже, майбутній вбивця. І якщо ти про почуття — так, мені вони невідомі. Я взагалі ніколи нічого не відчуваю.

   Максим був вражений. Він ніяк не сподівався почути від друга подібних слів. Обличчя Дена відображало холод та впевненість.

— Припини, Максе! Це жорстоко! — вигукнула Ксюша, але Ден рвучко схопив її за руку.

 — Тихіше, нехай вискажеться.

 — Знову втікаєш від важливих тем? — посміхнувся Макс, ледве стримуючи лють. — Правда очі коле?

 — Дивлячись, яку правду ти хочеш від мене почути. — Ден прийняв байдужий вигляд, взявшись із ентузіазмом жувати яблуко. Ксюша помітила нервове тремтіння в його руках. — Якщо про брехню, до якої я вдавався все життя, приховуючи справжні здібності, то тепер усе видно і без зайвих виправдань. Я справді стримував себе, щоб не виділятися серед інших.

 — А я вважав тебе за друга! Думав, між нами немає секретів, — холодно зауважив Максим. — Виявляється, ти був до біса талановитий через те, що не зовсім людина? Гарний спосіб прикриття своєї справжньої сутності.

— Угу. — Ден зміряв товариша безпристрасним поглядом. — Зате тепер у тебе немає приводу зі мною змагатися. Адже мої таланти мають пояснення. А найкращий у всьому лише ти, бро. Круто, правда?

 — Що ж, я тебе зрозумів. — Обличчя Макса палало від злості. — Ксю, нам час повертатися.

 — Гарного вечора! І врахуй... Довго перебувати зі мною поряд не дуже безпечно. Можу розлютитися і когось покалічити. Та й взагалі, від мене краще триматися подалі. Арівідерчі, друже! — Ден хитро посміхнувся і відкусив одразу половину яблука. Він ніколи не дозволяв себе провокувати, тому й поводився відповідно.

 — Чекаю на тебе за дверима, — недбало кинув їй Макс і покинув палату. Ксюша підняла на Дена збентежений погляд. Вона сварила себе через те, що вчасно не зупинила конфлікт.

— Я не підтримую його в жодному слові. Не приймай близько до серця. — Ксюша торкнулася його руки. Ден відчуженим поглядом вивчав постільну білизну.

 — Ти мені сама нещодавно говорила те ж саме, — після значної паузи тихо промовив він. Ксю відчула укол провини. Гнітюче почуття вмить змішалося з болем, жалістю та співчуттям. Забувши про сором, Ксюша легенько обняла Дена за шию, шепнувши на вухо якісь безглузді слова підтримки.

 — Ксю, мені якось тривожно, — нерішуче сказав він, коли вона відсторонилася. Ксюша скам'яніла, піднявши на нього збентежений погляд. Ден рідко говорив про свої почуття, воліючи з усім занепокоєнням справлятися поодинці. Те, що він натякнув на свої переживання — вже було підозріло. Значить, все набагато серйозніше, ніж він намагався показати.

 — У будь-якій дивній ситуації — одразу ж дзвони, — суворіше, ніж звичайно, попросила Ксю. Він слухняно кивнув.

  Коли до палати зайшла медсестра з новою порцією уколів, Ксюша змушена була піти. Тривога лише посилилася, як і незрозумілі емоції до Дена. Залишалося сподіватися, що у лікарні він буде під надійним наглядом персоналу, і з ним нічого поганого не станеться.

 ***

   Сутінки вкрадливо просочувалися крізь вікно, кидаючи на підлогу тремтячі тіні. В палаті стояла мертва тиша, що підкреслювала дзижчання настирливої мухи та розмови перехожих десь на вулиці. Лікарня спорожніла. Весь персонал розійшовся по домівках, залишивши в будівлі лише кілька чергових лікарів, які мирно сопіли на своїх робочих місцях.

   Денис нервово гортав журнал про подорожі, який принесла старша сестра, і намагався ні про що не думати. Якесь дивне, хвилююче передчуття насувалося, немов ураган, і не давало йому зосередитися. Ден вдивлявся в темряву за вікном, і з тривогою прислухався до кожного шурхоту за дверима. Здавалося, все живе поринуло в глибокий сон. Він мріяв якнайшвидше побачити світанок, але час нещадно розтягував хвилини в довжину годин.

   Минула ніч і перша половина дня пройшли в якомусь незрозумілому божевіллі. Він старанно намагався вирватися з тенет власної підсвідомості, але, загалом, провів під наркозом майже двадцять годин. Багато лікарів почали бити на сполох, не розуміючи, що відбувається. Денис знав, хто тримав його в недобровільному ув'язненні сну. Це була Енджел. Чергова зустріч з нею тепер носила інший, більш лякаючий характер.

   Перебуваючи без свідомості, він знову тинявся як тінь по захаращених стежках знайомого мертвого лісу. Похмурі пейзажі довкола перестали наводити жах, прийнявши знайоме забарвлення буденності. Якби не Енджел... Вона прийшла до нього в дещо іншому образі, що тільки посилило нервову напругу. Красива, велична жінка з'явилася, ніби з повітря, і неквапливо підійшла до нього ближче звичайного. Цього разу її зовнішній вигляд відрізнявся підкресленою сексуальністю, наче вона намагалася справити на нього враження. На Енджел була довга повітряна сукня з відвертими вирізами, яка оголювала частину грудей, живіт і стрункі ноги, ніби легка тканина була лише для вигляду.

   Вперше за весь час Ден був зачарований її зовнішніми даними, подумавши, що вона, мабуть — найкрасивіша жінка у світі. Її довге волосся відливало сліпучою білизною і було повністю сивим, що, втім, робило її ще прекраснішою. Холодні очі незвичайного сріблястого кольору часом випромінювали фіолетові відтінки і, здавалося, володіли потужною магічною силою.

   Вона наблизилася до Дена майже впритул і торкнулася пальцями його губ. Її посмішка не була зловісною. Навпаки, в ту мить вона здавалася найдобрішою, найкрасивішою, найтеплішою істотою у всьому Всесвіті. Сказавши Дену якісь ніжні слова, Енджел запропонувала йому особливий подарунок: маленький медальйон, який вміщав у собі силу енергії. Він був недієвий проти горян, зате мав величезну руйнівну силу для землян та напівкровок. За її словами, лише горяни можуть дати йому захист, притулок та спокій. Від нього вимагалося лише прийняти подарунок. Використовувати його можна в особистих інтересах або у разі нагальної потреби. Все залежало від бажання його майбутнього власника, тобто Дена. Енджел переконувала, що річ ніколи не нашкодить комусь без його згоди, але зможе забезпечити потужний захист від недоброзичливців.

   «Всі земляни та напівкровки, дізнавшись, хто ти і навіщо живеш — захочуть твоєї смерті. Навіть найкращі друзі та батьки — абсолютно всі, без винятку. Ти ніколи не будеш прийнятий ними, Алан. У їхньому світі для тебе немає місця. Твої цінності будуть зруйновані, ідеали перетворені на порох, а надії та мрії — безжально розтоптані. Ти порадуєш їх в одному випадку — коли будеш мертвий. Але в тебе є можливість самому визначити свою долю. Подивитися на світ з іншого ракурсу. Мати найкраще життя. Вибір тільки за тобою, мій любий: бути моїм, або померти в муках».

    Ден без роздумів відмовився від подарунка, за що був жорстоко покараний. Енджел вмить перетворилася на саме втілення зла, демонструючи свою образу в дії. Вона прив'язала його до дерева та водила лезом ножа по його обличчю, шиї і грудях, утворюючи глибокі подряпини, які нестерпно боліли та кровоточили. Катування завдавали сильного, ні з чим незрівнянного болю, ніби все це відбувалося насправді. Енджел навмисно не давала йому прокинутися, розтягуючи муки в довгі нестерпні години. Вона наполягала на тому, щоб він змінив своє рішення, але марно — Ден не зламався. Зрештою, вона його відпустила, і дала ще трохи часу на роздуми.

   Повернувшись у реальність, Ден не виявив на своєму тілі нічого, крім поранень Сіари. Але спогади про біль уві сні були настільки яскравими, що не давали йому розслабитися та забути про те, що сталося. Ден не був упевнений, що зможе пережити це знову, не показавши слабину. Якщо кошмари набудуть нової форми — рано чи пізно він точно поїде дахом.

    Раптом у нічну тишу ввірвався звук тупотіння маленьких ніжок у кінці коридору. Ден стрепенувся і вимкнув світло. Кроки були дрібними та квапливими, ніби належали дітям. У нього всередині похололо. Звук тупоту наближався і, нарешті, зупинився за його дверима. У вузькій щілині майнули чиїсь тіні. Ден завмер на ліжку, лякаючись зітхнути зайвий раз. За кілька секунд чорні контури зникли, а кроки почулися вже далі. Перемагаючи сильний біль під ребрами, Денис підвівся з ліжка і квапливо одягнув чистий одяг, який принесли батьки.

   На поверсі було підозріло тихо. Лише самотнє хропіння літнього пацієнта на ім'я Василь, з яким Ден познайомився напередодні, нагадував про те, що в сусідніх палатах хтось існує. Чергові лікарі, найімовірніше, пішли на поверх нижче — там було більше пацієнтів. Натискати на виклик Ден теж боявся, щоб не наражати інших на небезпеку. Якщо це горяни — їм нічого не коштуватиме спалити пів лікарні, покалічивши при цьому безліч людей.

   Хай там як, він зрозумів, що втеча буде найкращим рішенням. Щоправда, ходити йому поки що зарано, а про те, щоб бігати — не могло йти й мови. Ден сердився на власний організм, не розуміючи, чому поранення мечем не загоюється так швидко, як подряпини.

   Мигцем виглянувши за двері, Ден машинально набрав Ксюшу. Про те, що зараз вони не такі близькі, як раніше, він згадав, коли пішов перший гудок. Подруга взяла слухавку майже одразу.

 — Дене, ти в нормі? Не можу спати, переживаю.

 — Моя крихітка за мене хвилюється? Чорт, як приємно, — не втримався від звичної відповіді Ден. Від звуку її голосу всередині ставало тепліше. — Здається, за мною слідкують. Я не можу тут залишатися.

 — Хочеш втекти? Ти серйозно поранений! Тобі навіть ходити не можна.  — Ксюша пошепки закричала у слухавку.

— У коридорі хтось є. Якщо залишуся тут, то мене прикінчать до біса. Ходити можу, а біль мене не лякає. Ти тільки не здумай…

   У телефоні пролунали короткі гудки. Подруга поклала слухавку, не давши йому договорити. Швидше за все, вирішила організувати допомогу, що буде навіть дуже доречно. Головне, щоб Ксю не додумалася їхати сама, якщо раптом не вдасться вирватися всім. Жаль, що про це він не встиг попередити.

   Роздумуючи про план втечі, Ден квапливо підійшов до вікна. Його палата знаходилася на третьому поверсі, а значить втекти можна тільки через двері. На сусідньому балконі сиділо кілька чорних воронів, які з цікавістю дивилися у його бік. Дену стало не по собі. Він попрямував до дверей, плекаючи бажання непомітно вислизнути назовні та добігти до ліфту. Раптом кроки пролунали знову, і він почув дзвінкі дитячі голоси.

— Я ж казала, що він у третій палаті! Чур, я перша мучити Алана! — тоненький голосок з уже знайомим горянським акцентом так і віддалявся луною у довгому коридорі.

— Та ні, він у четвертій! Ти головою вдарилася, Шарі? Мучити Алана не можна. Тільки якщо буянитиме. — Другий голос був трохи спокійніший, ніби належав старшій сестрі.

 — Не будь занудою, Карі. Забула, чи що? Не прийме подаруночок — можна гратися. Головне, щоб хлопчик ніжки не відкинув. — У Дена в грудях похололо. Незважаючи на дитячий голосок і задерикувату інтонацію, вона говорила моторошні речі. Скоріше за все, ця Шарі була ще тією садисткою.

 — Він не твоя іграшка, а її величності. Вона не пробачить, якщо ти перестараєшся.

 — Я буду паїнькою цього разу, обіцяю.

   Від маніакальних ноток у тоненьких голосах так і пробирало тремтіння. Ден тихенько ліг та заліз під ліжко. Кроки знову зупинилися за дверима. Він затамував подих. По той бік пролунав сміливий грайливий голосок, який змусив його сильніше втиснутися у підлогу.

 — Тук-тук, відкривай, братику! Ми хочемо погратись.

   У Дена нутрощі заніміли від жаху. Він не міг зрозуміти, як діти пробралися до лікарні та чому їх ще ніхто не зупинив. Правду кажучи, він віддав би перевагу десятку дорослих горян, ніж цим двом дівчаткам. Нічого не лякало сильніше, ніж власна моральна заборона шкодити дітям та жінкам.

   Раптом двері зі свистом відчинилися, ніби їх щосили штовхнули ногою. Ден намагався не дихати, вдивляючись у маленьку щілину між підлогою та простирадлом. У проймі стояли дві дівчинки, як дві краплі води схожі між собою. На вигляд їм було не більше семи-восьми років. Світле кучеряве волосся прикрашали величезні банти, а одягнені вони було в однакові білі сукні з рюшами, на яких виднілися сліди чиєїсь крові. У кожної в руці було по довгому кинджалу. Вони когось покалічили дорогою сюди? Ден закрив долонею рот, намагаючись подолати хвилю сковуючого жаху. Тільки б ніхто через нього не постраждав!

 — Виходь до нас гратися! Ми теж хочемо у хованки.

 — Та нема його тут! Він, швидше за все, у четвертій палаті ховається. Б'ємося об заклад, я перша його знайду?

— Не дочекаєшся!

   Грайливо підстрибуючи, дівчатка повернулися у коридор і, як він зрозумів, вирушили на пошуки до сусідньої палати.

   Ден, як пригорілий, вискочив з-під укриття і вибіг за двері. Усередині щось вибухнуло від болю. Залишалося якнайшвидше дістатися до ліфта. Затиснувши долонею бік, він кинувся тікати. Біль у рані перехопив подих, голова запаморочилась, а тіло почало відносити до стіни. Напевне, він не розрахував власних сил. Ліфт знаходився у протилежному кінці коридору, і до нього залишалося не менше сорока метрів. Ден з тривогою озирнувся. Дівчата як у воду канули. Це трохи заспокоїло, і він зробив зусилля, щоб знову перейти на біг. Взуття ковзало по блискучій плитці, а білі стіни звужувалися, віддаляючи заповітну мету. Здавалося, він потрапив до чергового фільму жахів. Мозок відмовлявся сприймати реальність.

   Навіщо Енджел використовує дітей для своїх цілей? Вбивство у них у крові від народження. Ден бачив ці запальні кровожерливі іскорки в дитячих очах. Для них полювання на нього подібне до захоплюючої гри. Чи зможе Ден підняти руку на дівчаток, щоб захистити себе? Він би і Сіару не вбив, випади така нагода. А про те, щоб поранити дітей, не могло йти й мови. Якщо Енджел шукала способи налякати його до чортиків, то зробила правильний вибір, обравши для цього дітей. Він нікого не боявся більше за тих, кого образити не дозволить совість. Хоча навряд чи він взагалі зможе щось зробити, враховуючи, що вони володіють силою енергії.

   Добігши, нарешті, до ліфта, Ден тремтячим пальцем натиснув на кнопку. Звук тупотіння маленьких ніжок, який переслідував його під час пробіжки, виявився надуманим. У коридорі продовжувала стояти підозріла тиша, що навіювала жах. Тьмяне миготливе світло під стелею лише додавало навколишній атмосфері забарвлення страху. Про присутність життя говорив лише звук ліфта, що наближався, і його власне прискорене дихання. Де ж решта пацієнтів? Невже сусідні палати порожні? Чому ніхто не видає жодного звуку?

   Нарешті, двері ліфта відчинилися, і він ступив усередину. Натиснувши на кнопку, Ден нервово стежив за жовтими цифрами, що миготіли вгорі. Нічні кошмари і манія переслідування продовжували тиснути на психіку, а страх роз'їдаючою іржею отруював нутрощі. Куди поділася його звична сміливість? Якщо так продовжуватиметься і далі, Енджел може сміливо святкувати перемогу. Хоча Ден й розумів, що його страх більше пояснюється хвилюванням за іншим, він все одно ненавидів себе за цю слабкість. «Вгамуйся, ганчірка! Досить пісятись від страху, як маленьке дівчисько! Ти ж мужик, так будь, зрештою, мужиком!» Спираючись на стіну, Ден повторював ці слова, намагаючись зібрати волю в кулак. Коли жовта цифра вказала на перший поверх, він приготувався бігти. Пильно дивлячись на двері, Ден знову відчув запаморочення і слабкість у ногах. Біль під ребрами пекельними цівками розтікався по тілу і не давав змоги нормально дихати.

  Минуло кілька секунд, а двері ліфта не відчинилися. Раптом угорі почувся ріжучий писклявий звук, і кабінку затрясло. Кнопка застигла на позначці цифри «один», а тьмяне світло всередині заблимало. Не встиг Ден щось збагнути, як різкий поштовх відірвав його ноги від твердої поверхні і знову жбурнув на підлогу. Подих перехопило, а у вухах заклало від гучного звуку. Здавалося, він упав з висоти і боляче вдарився. На голову посипалися гарячі іскри, засліпивши очі. Ден на мить знепритомнів, а коли прийшов до тями — не побачив нічого, крім непроглядної чорноти. Він зрозумів, що ліфт обірвався і впав кудись униз. Скоріше за все, дівчатка застосували силу енергії.

   Денис спробував відповзти подалі від дверей, інтуїтивно відчуваючи небезпеку. Навряд чи дівчатка дадуть йому втекти. Він перебував на межі непритомності, але чітко розумів усе, що відбувається. Усередині щось рвалося та кровоточило, а тіло відмовлялося рухатись. Почуття страху зникло, перетворюючись на сліпий інстинкт самозбереження. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше