Глава 21. Заборонена зона

Ден обережно підійшов до пагорба та зірвав кілька квіток. Чорні, майже висохлі стеблинки та сірі пелюстки, які мали різкий трупний запах. Було в них якесь приховане зло. Що за чортівня така? Відкинувши сумніви, Денис заліз на пагорб і, опинившись зверху, з побоюванням підняв очі. Те, що він побачив з іншого боку, змусило волосся стати дибки.

На чорній, вологій землі не росло жодної зеленої стеблинки. Величезні сухі дерева тягнули вгору криві вигнуті ручища. Здавалося, вони готові розламатися від найменшого подиху вітру. Мертве царство огортав неприємний липкий туман незрозумілого походження. Навіть небо тут було іншим — темним, низьким, якогось гидкого неприродного кольору. Ден підняв голову і помітив чітку грань на небесному покривалі, за яку не виходило сонячне світло. Навколо стояла фіолетова напівтемрява, яка виїдала очі й наганяла жах. Наче над лісом повисла аура невидимого зла. А ще тиша — така ж мертва й зловісна, як і оточуюча атмосфера. То справді був зовсім інший світ. Зелений райський сад, що ряснів життя, сонцем і квітами — залишився позаду. За пагорбом усе було просякнуте смертю.

— Йдіть сюди! Швидше! — закричав Ден, не в силах себе  контролювати. Побачений світ шокував його до глибини душі. Серце завмерло і провалилося кудись униз. По шкірі гострими кольками пробіг жах. Мертвий ліс із його кошмарів… Він справді існує.

На інших зловісний пейзаж справив не менше враження. Марина навіть зомліла від переляку. Інші в паніці позадкували.

— Що це? Звідки? — чужим голосом прошепотів Костя, намагаючись привести білявку до тями. — Що тут сталося?

— Таке відчуття, що це місце прокляли, — тихо помітила Ксюша й сховалась за спину Дена.

— Швидше за все, це і є те, що ми шукали — закрита територія,— хриплим голосом відзначив Максим.

— Якось не дуже мені хочеться туди йти, — благаюче озвався Боря.

— Це моторошно. Побачити свої кошмари наяву, — прошепотів Ден на вухо Ксюші. — Я до останнього сподівався, що це місце лише плід моєї уяви. Різниця лише в тому, що уві сні я бачив його вночі.

— Ти певен, що це саме той ліс, який тобі снився?

— Впевнений. Я знайшов те, що шукав.

— Марині погано. Вона зазнала найсильнішого стресу. Ми ж не йтимемо туди, Дене? — Костя вичікувально дивився йому в очі й виглядав не на жарт схвильованим.

— Ні, це зроблю тільки я.

— Ти збожеволів? Тут немає життя. Жодної травинки, комахи, птаха — нічого! Можливо, на лісі лежить якесь прокляття — невидима сила, яка вбила все живе? Може тому нам заборонили пхати сюди носа? — Ксюша благаюче вчепилася йому в рукав. Вона, звичайно, здогадувалася, що зупинити Дена буде важко.

— Вона має рацію. — Макс ступив ближче, намагаючись зберігати спокій. — Я, звичайно, сам хочу дізнатися, що таїть у собі це місце. Але погодься, чувак, йти туди непідготовленим, ще й увечері — це верх абсурду! Я, як і раніше, хочу надерти сраку якійсь тварюці, але в цьому місці не схоже, щоб хоч щось водилося. Воно ніби отруєне. Я б спочатку обійшов навколишню територію, оцінив обстановку і тільки тоді...

— Пробач, — перебив Ден. — Але я не можу більше чекати. Це місце довгий час переслідувало мене у кошмарах. Я повинен у всьому розібратися. Я нікого не змушую йти за мною. Не хочу, щоб хтось постраждав. Але я не піду далеко, обіцяю. Метрів сто чи двісті, що озирнутися, і зрозуміти, що там до чого. Просто зачекайте на мене тут, я швидко...

Він не став чекати, поки друзі накинуться на нього з обуреннями та проханнями зупинитися. Стиснувши в руці загострену палицю, Ден поспішно спустився вниз і пішов уперед, не озираючись.

Мертва тиша порушилася приглушеною луною його власних кроків. Взуття потопало в рихлій землі, ніздрі забивав їдкий запах гниття. Ден ішов уперед, намагаючись відігнати страшні думки. Він хотів відійти якнайдалі, щоб не відчути бажання повернутися до друзів й забути про існування цього місця. Ден повинен подивитися в очі власному страхові. Можливо, тоді він відчуває полегшення і його нічні жахи, нарешті, відступлять?

— Дене, зачекай! — пролунав за спиною голос Ксюші. Звичайно, він був радий, що його не кинули в цій пригоді, але все ж таки бути відповідальними за чужі життя не хотілося. Озирнувшись, він зрозумів, що не тільки Ксюша та Максим вирішили йому скласти компанію, а й усі інші. Навіть Марина, схопившись за руку Кості, хоч і ледве стримувала тремтіння, але більше не плакала й тримала палицю попереду себе.

— Ти, звичайно, ще той самогубець і майстер влипати в неприємності, друже,— без злості сказав Максим, підходячи ближче. — Але яка б муха тебе не вкусила, ми будемо поряд. Друзі, все-таки...

Ксюша кивнула на знак згоди, хоч і виглядала насупленою. Боря поплескав його по плечу. Навіть Костя, який спочатку був налаштований проти, підбадьорливо посміхнувся. Всередині у Дена потеплішало. Він не один. Поруч знаходяться люди, які готові ризикувати власним життям, щоб його підтримати.

— Дякую, ви справжні друзі. Пройдемо недалеко, а коли почне темніти, повернемося. — Ден вдячно посміхнувся. Страх відступив, і він почував себе впевненіше.

Зібравшись із силами, підлітки рушили в дорогу. Здавалося, вони були єдиними живими істотами в цьому похмурому місці. Тиша відчутно тиснула на психіку. Дерева зрідка рипіли під тиском затхлого повітря. Туман був схожим на каламутний сигаретний дим, а час ніби зник зовсім. Над головою подекуди пропливали чорні згустки хмар, які, здавалося, діставали верхівок дерев. Важке повітря з дивними неприродними запахами застрявало в легенях і викликало нудоту. Це був не просто сухий ліс без жодного проблиску життя, а справжнісіньке мертве царство кошмарів з гнітючою енергетикою. Друзі боялися дихати, покірно слідуючи за Деном.

Раптом Ксюша скрикнула, і її голос луною відгукнувся в найвіддаленіших куточках. Відчувши приплив страху, Денис різко обернувся.

— Що трапилося?

— Та-а-м. Кі-і-істки.. — заїкаючись, простягла вона. Максим узяв дівчину за плечі, намагаючись заспокоїти, але вона відштовхнула його. Ден насторожено подивився у вказане місце і завмер. За кілька кроків від них у невеликому яру лежав людський скелет, присипаний землею. Старі кістки і ледь видимі ознаки верхнього одягу говорили про те, що смерть настала давно. Швидше за все, ця людина померла приблизно в той самий час, що й Кайла.

— Колись тут були люди, — майже пошепки сказав Ден. До горла підступила нудота. — Але… щось сталося...

— Що могло статися? Вбивство, напад чудовиська, прокляття? Що? — Максим ніби не до нього звертався. Марина була на межі нервового зриву, а Боря приріс до землі, як укопаний. Навіть стриманий Костя на кілька хвилин забув про білявку, приголомшено схопившись за голову.

Ден не знав, що відповісти. Він боявся зізнатися собі, що здогадувався, що сталося. Імовірність реальної історії снів вселяла в нього жах, але він продовжував наполегливо відганяти ці думки.

Поки друзі намагалися прийти до тями, він обійшов навколо скелета в пошуках хоч якихось підказок. Раптом погляд упав на сірий виступаючий камінь трохи далі. Вгамувавши приступ страху, Денис підійшов до нього ближче й присів. На гладкій, вологій від туману поверхні виднівся ледь помітний напис: «Закрита зона, прохід заборонено». Внизу проглядався текст, наполовину стертий від часу. Ден зробив спробу хоча б щось розібрати: «Геноцид — це кара ... Гидота в очах ... Паразити повинні ... Людина не ...» Останнє, на жаль(або на щастя), було складно розгледіти.

Від тексту віяло загрозою. Ден відступив назад, не знаючи, як реагувати. Піднявши очі, він побачив хрести, що поринали в густий туман. Усередині щось вибухнуло і гарячими уламками пропалило нутрощі. Це був цвинтар з його снів.

— Ден, що там? — луною прозвучав голос Макса.

— Я зараз. Одну хвилинку. — Ден важко підвівся на ватні ноги. Його охопив якийсь дивний ступор. Думки змішалися в один потік й вихром кружляли в голові. Здавалося, він взагалі забув, як думати. Підійшовши до перших могил, Денис швидко пробігся поглядом по написах. Це були люди різних статей та віку, яких об'єднував загальний рік смерті — 1984-й. Місяці та дні відрізнялися. Хтось помер раніше, комусь пощастило прожити довше на тиждень-місяць.

— Кладовище, — пролунав тихий голос за спиною. Ксюша завмерла від жаху, не в силах відвести погляду від могил.

— Я хотів вірити, що це все було неправдою. — Денис протяжно зітхнув. — Але тепер безглуздо заперечувати...

— Благаю, давай повернемося.

— Так. З мене теж вистачить. Потрібно переварити інформацію.  — Він підвівся і дбайливо торкнувся її руки. — Повертаємось.

— Гей, Дене! Я помітив щось дивне, — знову гукнув Макс. — Підійди-но сюди…

Товариш виглядав блідим та спокійним. Лише ледь чутне тремтіння в голосі і кілька крапель холодного поту на лобі видавали його справжні почуття. Денис подумки захопився його самовладанням. Йому цього зараз явно не вистачало. Усередині вирував вулкан емоцій, що ризикував вирватися назовні в будь-яку мить.

— Поглянь туди, — вказав Максим на протилежний бік цвинтаря. Зливаючись із чорними стовбурами дерев, із землі стирчав іржавий стовп із дорожнім покажчиком. Звичайно! Як він міг забути? Ден нервово посміхнувся, згадавши деталі сну. Крізь мутний туман просвічувалась табличка з уже знайомим написом: «Власність Джона Райлі». Викресленого вугіллям «Дому втрачених ілюзій» не було. Що ж, і на тому спасибі.

Ксюша сильніше стиснула його руку і прошепотіла:

— Якщо правильно пам'ятаю, Джон Райлі це…

— Правильно, — не дослухавши, перебив Ден, — засновник Комп'ютерної мережі та Інтернету.

— Господи, врятуй і збережи, — тремтячим від жаху голосом прошепотів Боря. — Подивіться вперед. Ви бачите теж саме?

Усі миттю підвели голови. На кілька секунд запанувала цілковита тиша. Вдалині, повільно виходячи з пливучого туману, з'явилися високі темні постаті. Чорні довгі плащі колихалися від легкого вітру, капюшони приховували обличчя. Ці істоти здавалися вищими за звичайних людей і рухалися синхронно, не видаючи жодного звуку. Вони відрізнялися від загадкового незнайомця в чорному, з яким говорив Ден нещодавно. Той був реальною особистістю, а ці здавалися штучними і були схожі на привидів, що, втім, не робило їх менш лякаючими.

— Біжимо! — закричав Денис.  Обмірковувати подальші дії не було часу. Єдиний вихід — руки в ноги й подалі звідси.

Підлітки кинулися тікати. Вони мчали так, як ніколи у своєму житті. Навіть Марина не зомлівала від шоку і не заливалася сльозами, а бігла попереду всіх. То була дистанція на життя. Один неправильний крок означав лише одне — кінець. Ден свідомо біг останнім. У тому, що друзі потрапили в біду — винен тільки він. Денис був готовий принести себе в жертву, аби нікого іншого не схопили.

Підлітки припустилися серйозної помилки — не зняли рюкзаків, перш ніж вирушити до лісу. Вони обтяжували біг, а скинути їх з плечей зараз означало зволікання, яке могло б коштувати життя. Повернути голову ніхто не наважувався. Ден і так відчував, що в спину дихає незнайоме зло. Коли раптово ноги відірвалися від землі, а тіло рвонуло назад, він навіть не закричав. Страх змінився холодним усвідомленням, що його, мабуть, скоро вб'ють. Коли навколо шиї обвилося щось холодне і тверде, а можливість дихати була відібрана, він відчув ні з чим незрівнянний жаль. Він заплатить за правду власним життям, але не дізнається, яке має до всього відношення.