Глава 18. Спів з глибин хащі

Ближче до ночі пішов дощ. Зірки зникли за темно-сірим покривом, а єдиним джерелом світла виявилися лише слабкі спалахи блискавки. На грозу це було мало схоже, але з метою обережності підлітки перемістилися в безпечніше місце. Багаття загасло, не витримавши небесного душу. Єдиним порятунком від холоду залишався теплий одяг й дощові плащі. Чергувати залишився Боря, а інші, ховаючись у спальних мішках із головою, незабаром поринули в сон.

Ден лежав під відкритим небом і ловив губами холодні, трохи солонуваті краплі. Його тіло знаходилося під надійним захистом від промокання, а ось обличчя він не сховав навмисно. У душі оселився біль. Разом із сердечним ритмом, він рвався назовні гучними відчайдушними стрибками. Маленький камінчик всередині стрімко збільшився у розмірі, боляче давив у груди і не давав дихати вільно. Довгі роки він був лише тягарем образи, а зараз перетворився на роз'їдаючий біль.

Невже його справжня мати й справді так його ненавиділа? Тоді даремно він плекав надію, що колись вона захоче з ним побачитися. А ще мучило почуття провини — гнітюче, болісне, отруйне, як зміїний укус. Що, якщо його батько справді був убивцею? Що, якщо його народження було помилкою і завдало його матері величезного болю?

Прогнавши непрохані сльози, Ден повернувся набік і заплющив очі. Краще нехай йому сниться ця проклята Енджел, аніж спотворене ненавистю материнське обличчя. Мимовільне бажання відразу поспішило здійснитися.

Як на замовлення, він знову опинився у мертвому лісі. Густа, розбавлена місячним сяйвом темрява важкою пеленою обіймала дерева. Тіні від них жахливими тварюками розповзалися по висушеній землі. Замок на пагорбі манив до себе зі страшенною силою, зловісною аурою проникаючи всередину.

Ден більше не відчував страху — лише неприємний, холодний, докучливий озноб десь уздовж хребта. Його жахіття стали настільки звичайними, що тепер сприймалися ним, як вивчений до дір нудний кінофільм. Ден просто крокував уперед по висушеній глинистій стежині і не очікував нових сюжетних поворотів.

Раптом Денис наткнувся на дорожній покажчик, на якому виднівся напівстертий від часу напис. «Власність Джона Райлі», — подумки прочитав він. Поруч, маленькими літерами, наче вугіллям викресленими, було написано: «Дім втрачених ілюзій». Впізнавши напис, хлопець різко метнувся назад. Нога натрапила на щось тверде та холодне, і Ден зі свистом упав у якусь яму. В очах потемніло, і він думав, що повернеться до реальності. Але похмурий сон не хотів відпускати.

Ден насилу підвівся, і, схопившись за рихлі виступи землі, вибирався нагору. Сумніви не підвели — це виявилася порожня могила. Добре, що хоч не яма з трупами, яку Ден спостерігав у попередньому сні. З чорної, порослої бур'янами землі виступав кам'яний хрест із черговим написом. Далі виднілася ціла смуга подібних, але не розритих могил. Ден наблизив погляд до затертої, старої, як світ, таблички. Іржаві літери складалися в уже знайоме ім'я — Алан Норвел. Далі — дата народження та смерті.

У Дена венами пробіг мороз. Дата народження збігалася з його, а смерть обіцяла наступити через сім днів. Норвел — прізвище Алла, як повідав загадковий сайт. Аланом його назвав учорашній незнайомець. «Маячня! Я не Алан, тим більше не Норвел. Це був не мій батько, чорт забирай!»

— Подобається? Місце для тебе вже готове. — За спиною пролунав божевільний регіт. Проковтнувши колючий ком, Ден обережно повернув голову. Тендітна жіноча постать зникла за деревами. Незабаром її тінь розчинилася у непроглядній темряві.

Ден перевів дух і раптом почув спів. Тоненький дівочий голосок кришталевим дзвоном заповнив ліс. Не встиг Денис зібратися з думками, як повернувся до реальності.

Він очікував, що коли прокинеться, нав'язливий спів зникне. Але, швидше за все, саме він увірвався в сон, а не звучав із нього. Підвівшись, Ден старанно протер очі й озирнувся. Його товариші міцно спали. Навіть Боря, який залишився чергувати, сидячи дрімав, схиливши голову на дерево. Браслет Дена світився жовтим сяйвом, як і у всіх інших. Дощ давно припинився, хмари розчинились, а небо знову було всіяне зірками. В реальності спів звучав дуже тихо. Томною, чарівною луною він долинав з глибин лісової хащі й ніжно пестив слух.

Прислухавшись, Денис зрозумів, що співає не одна дівчина, а декілька. Одна заводила ритм, друга підхоплювала, третя витягувала високі ноти. Чарівні, надзвичайно проникливі голоси, здавалося, належали ангелам. Ось тільки Дена охопив пронизуючий душу жах: 

«Алан, любий Алан...

Приходь опівночі до озерця.

Будемо кружляти в танці, Алан.

І плавати в водичці без кінця».

Дивні, ледь чутні слова ще більше посилювали почуття тривоги, нагадуючи нещодавній сон. Тепер «Алан» стоїть у контексті з його ім'ям, і звучить у зловісній пісні з глибин лісової хащі. Всі навколо змовилися, щоб остаточно звести його з розуму?

Денис не витримав і розбудив Борю:

— Агов, чувак, ти це чуєш? Прокинься!

Той солодко позіхнув та потер сонні очі.

— Ой, я вирубався несподівано, вибач. А хто це співає?

Боря ледве прийшов до тями й почав прислухатися до ледь чутних голосів.

— Я перевірю. Якщо через десять хвилин не повернуся, розбуди когось, і йдіть по тій стежці.

— Ти з глузду з'їхав?! Одному пертися в ліс нерозумно.

— Знаю, але я мушу. Якщо не повернуся, сподіваюся на вашу допомогу.

Ден узяв свою палицю та пішов по залитій місячним сяйвом стежці. Він знав, що вчиняє необачно і безглуздо, прямуючи небезпеці назустріч. Але зараз йому, правда, було начхати на власне життя. Душевні муки досягли тієї критичної позначки, що або він дізнається правду, або зведе самого себе питаннями без відповіді.

Ліс, куди вела стежина, був особливо дрімучим. Не дарма вони з Максимом вирішили не пхати туди носа вдень. У таких нетрях може водитися все, що завгодно. Ден, звичайно, був ще тим відчайдушним сміливцем, але розумів, що зараз поводиться, як останній ідіот. Такі, як він зазвичай першими вмирають у фільмах жахів, і не виключено, що його очікує подібна участь.

— Дене, зачекай! — За спиною почулися швидкі кроки.

— Ти чого прокинулася? Ще не ранок. — Було б дивно, якби Ксюша проґавила той момент, коли Дену не терпиться влипнути в чергові неприємності. Він зітхнув, розуміючи, що позбутися її буде складно.

— Ідіот! Знову шукаєш пригод на свою сраку? У тебе тирса замість мізків чи жити набридло? — Як і очікувалося, Ксюша нагородила його черговим потиличником.

— Спокійно, мала! Я лише за дерево глянути хотів, — безглуздо збрехав Ден.

— Звичайно! Ненавиджу твою самовпевненість. Якого біса туди йти?

— Потрібно пролити світло на деякі питання. Але я не хочу наражати тебе на небезпеку. Краще залишилася б з іншими. Борю я попередив.

— Замовкни, Дене! Або я йду з тобою, або прикінчу тебе раніше. Вибирай.

— Ти, як звичайно, та ще дурепа,— зітхнув Денис. Дивлячись на розлючений вигляд подруги, він навіть не думав сумніватись у її погрозах. Скоріше за все, Ксюша розуміла, що Ден нізащо її не послухає, тому вирішила не гаяти часу на вмовляння повернутися. Ден мовчки розвернувся та вирвався вперед, вже не будучи таким упевненим. Присутність Ксюші робила його вразливим. Дену було начхати на свою безпеку, але не на її.

Стежка вилася уздовж горбатих пагорбів, покритих зеленню та будяками. Дерева тісно перепліталися гілками та закривали видимість зоряного неба. Щільна, зловісна темрява різала очі. Світло ліхтарика насилу вловлювало обриси стежки, що ховалася за буйною рослинністю. Здавалося, вони йдуть у лігво невідомого зла. Пісенька луною віддавалася з глибин хащі, наближаючись з кожною секундою.

— А тобі не спадало на думку, що Алан — це просто наживка для такого ідіота, як ти? — продовжувала злитися Ксюша. Боляче вчепившись у його руку, вона відчутно тремтіла й виглядала не на жарт наляканою. Ден і сам почав сумніватися у правильності своїх дій. Що, якщо ним просто маніпулюють, змушуючи повірити в те, чого насправді не існує?

Невдовзі дерева розступилися, привівши їх до величезного озера. Його розміри вражали та зачаровували. Протилежний берег майже зрівнявся з ламаною межею горизонту. Дзеркальна гладь води досконало відбивала неосяжне небо та яскраві зірки. Місячна доріжка тяглася вздовж гігантського дзеркала, хвилюючись від дотиків вітру.

Вони завмерли, озираючись на всі боки. Голоси стихли. Раптом Ксюша скрикнула, вказуючи пальцем на камінь, що наполовину виступав з води. З-за нього крадькома виглядала дівоча голова. Не встиг Ден відкрити рота, як з озера виринули ще дві красуні й весело зареготали. Їх обличчя були блідими, з ледь помітним синюшним відтінком, а волосся чорне, як пір'я ворона.

— Хто ви такі? Що вам потрібно? — намагався спокійно запитати Денис. Він завмер на місці, як укопаний, намагаючись прогнати сковуюче почуття  переляку.

— Привіт, Алан! Іди до нас купатися! — тоненьким голоском покликала одна з дівчат. Підпливши ближче, вона виринула до пояса, продемонструвавши нічим не прикриті пишні груди. Від побаченого видовища вуха Дена запалали, а щелепа відвисла. Помітивши його збентеження, Ксюша розлютилася і провела рукою у нього перед очима.

— Ми не знаємо ніякого Алана. Годі водити нас за ніс! — випалила вона та потягла Дена назад.

— Ні, він перед нами! Наш Алан! — Дівчата плавали кругами, продовжуючи сміятись і кидати на Дена грайливі погляди. — Іди до нас, красунчику. Зацілуємо.

— Я не знаю жодного Алана. Хто він взагалі такий? Звідки вам про нього відомо? — Денису не давали спокою їхні слова. Швидше за все, цих дівчат послала Енджел, але навіть це усвідомлення не могло змусити його повернутися.

Замість відповіді вони пірнули, і, блиснувши мокрими хвостами, підпливли ближче до берега. Ксюша, схопивши Дена за руку, силою відтягла його подалі від води:

— Це русалки — небезпечні кровожерливі тварюки! Будь ласка, давай повернемося.

Одна з красунь сіла на берег, і її хвіст миттєво перетворився на ноги. Відкинувши за плече пасмо мокрого довгого волосся, вона знову посміхнулася, пильно дивлячись на Дена:

— Ну ж бо, підійди ближче, хлопче. У тебе очі батьківські — кольору ранкового неба напровесні.

— Ти знала мого батька? — Після її репліки Денис забув про збентеження, небезпеку і навіть про Ксюшу, яка вмовляла його повернутися. Русалка, безперечно, знала більше, ніж він, і Ден повинен витягнути з неї правду.

Усміхаючись, красуня тягла йому руку. Чорні бездонні очі пронизували наскрізь. Ден не помітив, як відштовхнув подругу та підійшов ближче до незнайомки.

— Дене, не смій! Вона дурить тебе! — билася в паніці Ксюша.

— Розкажи мені все. Ти знаєш чимало, правда ж? — наполегливо зажадав Денис. Від русалки віяло злом. Він відчував це на інтуїтивному рівні, як і відсутність брехні в її словах.