Глава 17. Еріка

   Минула година, а Дена все не було. Ксюша хвилювалася, здогадуючись, що щось пішло не так. Звичайно, сподіватися на те, що все пройде як по маслу, було вкрай необачно. Ден увесь день був сам не свій. Вона боялася, що якщо мати відштовхне його, то він або натворить дурниць, або ще більше замкнеться у собі. Важко зітхаючи і перебираючи ногами, Ксюша пильно вдивлялася вдалечінь, очікуючи побачити знайому постать. Дощ стукотів по дахах і падав на обличчя, незважаючи на те, що їм пощастило знайти невелике укриття.

 — Присядь. Він, швидше за все, чекає, коли злива вщухне. — Макс виглядав схвильованим.

— У мене якесь погане передчуття, — спантеличено відповіла Ксюша, не зводячи очей із довгої вулиці, прихованої під пеленою дощу.

   Максим сів на бордюр і вперся ліктями в коліна.

 — Ден наче розумний хлопець із тверезомислячою головою та адекватним поглядом на речі, але в цій ситуації він повівся, як п'ятирічний хлопчик, який плаче за мамою. Вночі рушити до міста на скейті, нікого не попередивши — це нонсенс! Тим більше, коли небезпека ходить по п'ятах.

 — Є таке, — погодилася Ксюша, крадькома поглянувши на товариша. Сьогодні Максим повівся не тільки як хороший друг, а й як справжній чоловік. Це не могло не зворушити її. Звичайно, часом він несправедливий у своїх висновках, коли говорить образливі речі про Дениса, але сьогодні Ксюша не хотіла заступатися за друга. Надто вже він розлютив її своєю поведінкою.

— Хоча чого ще можна від нього очікувати, — недбало продовжив Максим. — Нерозсудливість та егоїзм — його найкращі друзі. Нам із тобою треба премію вручити, що ми продовжуємо його терпіти.

 — Я піду, подивлюсь, де він,— перебила Ксюша, не вважаючи за потрібне слухати далі. Занепокоєння почало перемагати злість, і їй хотілося якнайшвидше переконатися, що з Деном усе гаразд.

 — Може, всі разом? — миттю насупився Максим.

 — Ні. Якщо розмова з мамою пройшла невдало, йому важко буде бачити інших.

  Максимові не сподобалася її відповідь, але суперечити він не став, і сів поряд із хлопцями. Ксюша з полегшенням помітила, що злива почала вщухати, перетворюючись на спокійний дощ.

  Вона зібралася з духом, накинула на голову капюшон, і, кивнувши іншим, пішла в напрямку до клубу. Прохолодні краплі затікали під одяг, патьоки брудної води промочили її взуття наскрізь, а нервове тремтіння почало тільки посилюватися. Підійшовши до дверей клубу, Ксюша спитала охоронця, чи не бачив він тут хлопця її віку. Той байдуже вказав за ріг будівлі. Стримуючи хвилювання, вона одразу ж звернула туди.

   Від побаченого видовища в неї обірвалося серце. Денис, мокрий вщент, сидів біля стіни, схиливши голову на коліна. Він не звертав уваги на дощ і холод, наче перебував у прострації.

— Ден! — кинулася до нього Ксюша, але друг не відреагував. Він навіть не здригнувся від її несподіваної появи. Вона обережно торкнулася його волосся.

 — Будь ласка, подивися на мене. Що сталося?

   Ден мовчав, ніби нічого не відчував і не чув. Ксюша присіла поряд і притулилася лобом до його мокрої футболки. Звичайно, вона чекатиме, скільки завгодно, поки до нього не повернеться здатність говорити. Поспішно діставши мобільний телефон, Ксюша написала Максиму смс, щоб вони не чекали та поверталися до табору без них.

  Ден нарешті ворухнувся. Витягнувши ноги і відкинувшись до стіни, він глянув на Ксюшу незосередженим пустим поглядом.

 — Я хвилювалася за тебе. Скажи хоч щось, благаю.

— А що тут казати, — нарешті промовив він чужим голосом. — Життя — це ще те лайно.

 — Послухай! Якщо вона відштовхнула тебе — це її вибір. Ти ні в чому не винен. — Ксюша не могла знайти правильних слів. Вона ніколи не бачила Дена таким розчавленим та вбитим.

 — Як ти можеш знати? Я винен уже в тому, що народився. — Він прикусив губу і стиснувся, наче від холоду. — Знаєш, тепер я зрозумів свою матір до кінця. Зрозумів, і ні в чому не звинувачую. Вона не заслуговувала на те, що трапилося. Її ненависть до мене абсолютно виправдана. Чорт забирай, який я живучий! Вона робила багато спроб, щоб перервати вагітність, а я все одно з'явився на світ. Напевно, було б краще, якби я взагалі не народжувався.

 — Перестань нести маячню! — розлютилася Ксюша. З кожною секундою дивитися на нього ставало болючіше.

— На жаль, це не маячня. Все було правдою, Ксю. Мій батько, справді — саме зло у плоті, а я його вилупок. — Вії Дена здригнулися. — Тепер я, принаймні, розумію, звідки в мене такі здібності, не кажучи вже про деякі моменти минулого. Зараз усе стало на свої місця.

   У Ксюші по спині пробігли мурашки. Здається, вона здогадувалася, про що йтиметься далі.

 — Ти можеш розповісти все з самого початку? Тобі щось розповіла мати?

  Ден зробив глибокий вдих і підняв очі до неба. Дощ стікав по його обличчю, але він жодного разу навіть не моргнув. За хвилину, зібравшись із силами, друг почав свою розповідь. Він проковтував слова, запинявся, нервово тер долонями повіки, намагаючись зупинити сльози, що виступали без його дозволу. Ксюша слухала, затамувавши подих, і відчувала, як усередині все повільно опускається на дно. Здавалося, її звичний світ тріснув і розсипався на уламки. Ден не заслуговував на таку жорстоку правду. Так, він був сильний, ніколи не плакав і не переживав по дрібницям, але до кревної спорідненості завжди ставився надто серйозно. Напевно, це була єдина тема, яка робила його вразливим. Не в силах дивитися, як він бореться зі сльозами, Ксюша міцно його обійняла.

 — Не варто, Ксю, — спробував відсторонити її Ден. — Може, я й справді якийсь проклятий.

— Мені все одно, хай навіть ти хворий на смертельний вірус. Ти для мене занадто дорогий, щоб я прислухалася до такої дурниці.

 — Ти ще багато чого не знаєш. — Він боявся подивитись їй в очі. — Але, гадаю, настав час розповісти тобі правду. Я й так надто довго приховував.

 — Я слухаю, Дене. — Ксюша внутрішньо напружилася. Вона не знала, наскільки готова до цього зізнання. Щось їй підказувало, що після цієї розмови ніщо більше не буде колишнім.

 — Я не такий як усі, Ксю, — почав Ден і відвів очі убік. — Деякі мої здібності ненормальні. Про це ніхто не знав, окрім батьків.

 — Що ти маєш на увазі? — напружилася вона. По спині знову пробіг холодок.

— Вірус самознищення пам'ятаєш? Створити його не так просто. Так само, як і спіймати палицю, що летить зі швидкістю стріли. Це не єдине… Мої рани та забиття гояться швидше, ніж у інших. Окрім того — я до біса талановитий. У мене IQ вище, ніж у всіх нормальних людей. Я можу в думці вирішити будь-яке завдання всього за кілька секунд, так само, як і помножити будь-яке число. Я жодного разу не відкрив підручник, бо схоплюю усе на льоту. Я постійно стримуюсь на всіх тренуваннях і змаганнях, щоб не лякати і не спантеличувати інших людей своєю феноменальною спритністю та вміннями. Все життя я вперто намагаюся приховати свої здібності, щоби бути, як усі. Минув час, коли я пишався цим, думаючи, що це круто. Насправді, відрізнятися — це тягар. Ти ніби живеш зі зв'язаними руками і не можеш дозволити себе розслабитись.

  Ксюша слухала його з відкритим ротом. У голові збиралися пазли зі спогадів, які вона залишила без відповіді, не знайшовши їм пояснення. Ден багато разів отримував травми на тренуваннях, але відходив від них досить швидко. Звичайні синці та подряпини сходили в нього протягом дня, а глибокі порізи ніколи не залишали шрамів. Ксюшу завжди захоплювали і лякали його трюки на скейті, велосипеді та роликах, а здібності у спортивних іграх виходили за рамки можливого, як би він не стримувався і не піддавався іншим. Тепер багато моментів вона зрозуміла до кінця. Ден ніколи не любив похвалу. Вона чомусь його бентежила і викликала негатив. Він дійсно вирізнявся феноменальними талантами та здібностями, а вона згодом до цього звикла.

   Ксюша не знала, як ставитися до правди. У голові утворилася плутанина з минулого та сьогодення. Хотілося засміятися вголос і списати все на дурну помилку, але не тут то було.

— Думаєш, ти успадкував здібності свого батька? По цій причині ці Орест і Офелія хотіли тебе вбити?

 — Вони пов'язані із цим сайтом — «Долина смутку». Я повинен зламати його і зрозуміти, що це все означає, і хто вони взагалі такі, — відповів Ден охриплим голосом. — Зараз розумію, що, можливо, зміна імені при усиновленні і мій особистий охоронець, який не давав мені вільно дихати до підліткового віку — це не просто параноя моїх батьків. Вони переживали небезпідставно. Недаремно батько з ранніх років віддав мене на карате, фехтування та східні єдиноборства. Він казав, що я маю вчитися за себе постояти, бо навколо мене можуть бути погані люди. Зараз згадую надто багато підозрілих моментів. Але через вік та незнання усіх деталей, я не розумів усього до кінця.

— Думаєш, після всиновлення тебе теж намагалися вбити? — Ксюша повернулася спогадами в період, коли Ден дуже багато хуліганив і тікав із дому через надмірну опіку батьків. Йому зайвого кроку не давали зробити, а Ксюша все списувала на його характер.

 — Були дивні моменти, але я швидко забував і не надавав їм значення. Але те, що помічав стеження ще задовго до всього цього — незаперечний факт. Просто через вік і надмірну опіку я ніколи не думав про це в такому сенсі. Коли мені було чотирнадцять років, я почав отримувати дивні повідомлення на пошту від невідомого адресата. Там завжди говорилося, що я маю померти, і що в мене залишилось мало часу. Тоді я почав вчитися зламувати сайти, щоб знайти загадкового відправника. Щоправда, навіть мої вдосконалені навички мені ні в чому не допомогли — я не знайшов його.

  Ден дивився сліпим поглядом у порожнечу. Його очі якось дивно блищали, а руки були стиснуті в кулаки. Він ніби не з нею розмовляв.

 — Чому ти ніколи мені нічого не розповідав? Ні про здібності, ні про ці моменти. Будь-який тягар легше нести, коли є той, хто може допомогти. — Ксюша чомусь згадала нещодавні слова Максима про те, що Ден одинак по життю і йому ніхто ніколи не був потрібен. Що, якщо він правий?

 — Я завжди знав, що відрізняюся. Були побоювання, що можу налякати інших своїми вміннями. Чому, гадаєш, я пропускав тренування? Мені все це не потрібно, Ксю. Піддаватися та спеціально створювати помилки — це складно, на відміну від повної свободи у діях. І так, я боявся, що мене ненавидітимуть через мої вміння. Макс он ненавидить усім серцем, незважаючи на те, що найкращий друг. — Ден нервово посміхнувся і кинув на неї не зовсім здоровий погляд.

— Я б ніколи не стала б тебе ненавидіти! — заперечила Ксюша. — Ким би ти не був по крові — твоєї провини в цьому немає. Люди не обирають ким, коли і за яких обставин народжуватися. І здібності твої тут ні до чого. Те, що твій батько був убивцею, зовсім не говорить про те, що ти станеш таким самим, як він. Кожна людина має вибір. Я знаю, що ти досить сильний і добрий, щоб чинити інакше. І я хочу, щоб ти знав, що завжди будеш для мене найкращим другом. Як ти взагалі міг засумніватися у мені, бісів кретин?! Тільки за це я можу тебе зараз ненавидіти!

   Після її слів Ден не витримав. Його губи затремтіли, а в очах з'явився вологий блиск. Він миттю відвернувся, затуляючи обличчя долонями. Ксюша знову вилаялася, назвавши його дурнем, балдою і тим ще ідіотом, але, проте, не змогла втриматися від обіймів. На цей раз Ден відповів взаємністю, притискаючи її до себе. Його тіло тремтіло, а дотики були грубими та нервовими. Коли він відсторонився, Ксюша встигла помітити, як по його щоках котяться сльози. Від цієї картини всередині щось обірвалося. Вона ніколи не бачила, як Ден плаче.

 — Спасибі тобі. Ти справжній друг. Думаю, настав час повертатися. — Він швидко витер очі і встав на ноги. Швидше за все, злякався власної слабкості у її очах. Ну, хіба не дурень?