Глава 16. Хвилюючі розмови

Іноді трапляються в житті моменти, які кардинально змінюють не тільки події, а й таємні думки, почуття й навіть переконання. Ксюша відчувала, що з нею відбувалося щось схоже. Почуття Максима, як грім серед ясного неба, пролунали тоді, коли вона абсолютно не була до них готова. Зараз Ксю не знала, що думати, що відчувати, і головне — що робити з усією цією інформацією. Розмови не уникнути, готова вона до неї чи ні. Краще вирішити все якомога швидше й позбутися гнітючого почуття провини і розгубленості, які мучили її з кожною секундою сильніше.

Поправивши волосся і струсивши невидимі пилинки з одягу, Ксюша пішла тією ж стежкою, що й Максим. Вона звивалась між квітучими кущами й ховалась за гіллястими вербами. Ксюша була настільки напружена, що навіть не подумала про можливу небезпеку. Всередині вирував смерч із тисячі незрозумілих думок та почуттів. І чому вона так хвилюється?

Максим відійшов недалеко. За метрів сто попереду, в обіймах гнучких вербових гілок, маячіла знайома постать. Наповнивши груди повітрям, Ксюша відкинула сумніви і рішуче попрямувала до нього. Макс стояв біля ущелини і загадково дивився вдалечінь. Попереду справді відкривався чудовий краєвид. Верхівки ялинок сховались у сонячний пил, який мерехтів, наче безліч дрібних діамантів. Вздовж мальовничих галявин пробігали струмки й петляли звивисті стежини. А скільки дивовижних квітів росло в сплетіннях зеленої рослинності, кущів та дерев! Неймовірний пейзаж… Ксюша зупинилася біля Максима і, затамувавши подих, розглядала картину, що відкрилась перед очима.

— Гарно, правда? — тихо спитав він, не повертаючи голови. У його голосі відчувалася гіркота. Ксюша швидко кивнула:

— Дуже.

Максим нічого не відповів. Здавалося, його зовсім не турбує те, що нещодавно сталося. Мовчання тривало кілька довгих хвилин. Ксюша почувала себе, як на голках.

— Слухай, я правда ні про що не здогадувалася.

— Мовчи. — Максим різко повернувся до неї і притиснув палець до губ. В його очах блищали дивні вогники. Ксюша зробила крок назад. По спині пробігли мурашки. Вона не знала, що говорити і як взагалі поводитися. Світ ніби перекинувся з ніг на голову, і вона почала дивитися на Максима зовсім іншими очима.

— Треба ж! За стільки років ми ніколи не опинялися з тобою наодинці, — сказав він і сумно посміхнувся. —  Завжди втрьох. І завжди я почувався зайвим.

— Неправда. — Ксюша опустила очі. — Ти ніколи не був зайвим.

— Але й ніколи не був близьким.

— Я дивилася на все поверхово. Бачила лише вчинки.

— А що ти бачиш зараз? — Його обличчя наблизилось. Ксюша відчула його гаряче дихання на щоці. Усередині все стислося від незрозумілого почуття.

— Не знаю, — відповіла вона. Максим ледь помітно посміхнувся і простягнув руку до її щоки. Ксюша була готова провалитися крізь землю. — Слухай, я піду, мабуть…

Ксю відсторонилася від Макса. Перебувати поряд ставало нестерпно. Дивні емоції накрили з головою, і вона не могла контролювати свої дії. Єдиний вихід, як їй здавалося — просто втекти. Не вийшло. Сильні руки Максима схопили її за талію та притягнули до себе. Ксюша розуміла, що треба вирватися та бігти, але зненацька завмерла. Згадалися ніжні обійми Стаса, в яких вона тонула, відчуваючи комфорт та тепло. Зараз про подібне не могло йти і мови, але їй не було неприємно.

— Я так довго мріяв про цей момент. Ти і я наодинці, без нікого...

Ксюша відчула жар, який бурхливими хвилями пробіг по тілу. Наступної миті вона відчула його губи на своїх.

— Ні! — шпарко відскочивши, Ксюша мало не спіткнулася об камінь. — Я не можу.

— Не можеш забути того бісового Казанову? Він окрім тебе лизався ще з декількома. Це бачили всі, але тільки не ти.

— Мені зараз краще піти, вибач…

Вона зірвалася з місця та побігла. Голова розболілася, а незрозумілий озноб пробирав до кісток. Ксюша не розуміла, що відбувається. Вона бігла вперед без оглядки, натикаючись на бур'яни й боляче збиваючи ноги. Коли сил не лишилося, Ксю опустилася на коліна, стискаючи в руках суху траву. Перед очима все пливло. Тіло пробирало тремтіння.

«Сволота! Яка ж ти сволота, Максиме! Недаремно я тебе стільки часу зневажала». Образа, біль і злість заповнювали всю її сутність, але губи продовжували горіти від поцілунку. Зібравшись із силами, Ксюша важко підвелася на ноги й озирнулася на всі боки. Навколо була непрохідна хаща. І як вона забрела в цю глухомань? Здоровий глузд почав повертатися, а почуття тривоги нагадало про необхідність шукати дорогу назад. Невже вона заблукала?

— Ти що тут забула? — Знайомий голос за спиною змусив її полегшено зітхнути. Денис.

— А ти? Ми ж домовлялися не ходити поодинці. Чому ти постійно ігноруєш небезпеку?

— Щоб відлити, теж треба брати з собою напарника? — посміхнувся Ден. Ксюша насупила ніс:

— Ти завжди знайдеш виправдання! — Помітивши в його руках кошик з горіхами, грибами та яблуками, Ксю трохи пом'якшала. Друг не дарма витратив час.

— Ти чого така червона? Ревіла, чи що? — Денис дивився на неї з занепокоєнням. Ксюша відвернулася:

— Все в порядку.

— Не реви, мала. Життя надто коротке, щоб витрачати його на сльози.

— Все в порядку, я ж сказала!

— Хочеш, покажу тобі цікаве місце? — Він торкнувся її руки й легенько потягнув за собою. Звичайно, Ксюша не стала чинити опір. Після того, що сталося, єдиний, з ким вона могла хоч якось контактувати, був Ден. З ним можна про все забути, заспокоїтися та відволіктися.

Невдовзі вони прийшли в ще одне мальовниче місце. Перед поглядом відкрився черговий схил із неймовірним пейзажем. Внизу росли соняшники, ромашки та дзвіночки. Квіткове поле поступово занурювалось в ущелину і зникало в сонячному туманному серпанку. Такої краси Ксюша ще не бачила. Це місце навіть перевершувало те, яке вони спостерігали з Максимом. Відчуваючи глибоке захоплення, вона дивилася вниз і вдихала солодкий квітковий аромат. Стало трохи спокійніше.

— Мене вражає цей світ. Він такий різноманітний!

— Ага, — згодився Ден. — І я хочу якнайшвидше його обстежити.

— Не боїшся? Вже забув події вчорашнього дня?

— Я втомився боятися. — Денис задумливо звузив очі. — Я повинен розуміти, що відбувається. Інакше не заспокоюся.

— Чого не розумієш? Розповіді Флер, історію фотографії, сюжету снів або того, що сказав вчорашній незнайомець? — Ксюша присіла на повалене дерево, наслідуючи приклад друга. Денис виглядав задумливим, стурбованим і повністю зануреним у роздуми. Вона вже звикла до його вічних пошуків відповідей.

— Усього разом. Не можу припинити згадувати вчорашній сон. Якщо в мені тече кров серійного маніяка, я цього точно не вивезу.

Ксюша здригнулася, згадавши розповідь Дена про черговий жах.

— Хто б не був твоїми предками, тобі-то що до того? Хіба не це ти казав мені всі роки, коли мова заходила про твоїх справжніх батьків? — Ксюша спробувала його підбадьорити, поплескавши по плечу.

— На жаль, зараз я не можу ставитися до цього з тим самим пофігізмом.

— Та ну, Дене! Хіба не Флер припускала, що все це витівки Енджел? Сам подумай: ця стерва місяць тусувалась у тебе в голові, насилаючи кошмари. Думаєш, вона не пронюхала, чим ти живеш, що тебе турбує і що здатне вивести з рівноваги? Не виключено, що битиме вона саме туди — у найуразливіші місця.

— Якби Енджел справді була здатна на таке, вона б увімкнула фантазію. Однаковий сон протягом місяця — навряд чи це те, що може вивести мене з рівноваги. Так, набридло, так дратувало, так, трохи лякало, не буду приховувати. Але, чорт забирай, я звик до цього! — Ден скоса глянув на Ксюшу. — Те, що я бачив учора — щось зовсім інше, дуже схоже на реальність. Я ніби опинився всередині чужого спогаду, розумієш?

— Ден, я б не стала... — Ксюша спинилася. Навряд чи її слова якось змінять думку Дена. Чи є сенс його переконувати?

— Коротше, не хочу знову ялозити цю тему. — Ден протяжно зітхнув і кинув камінчик у глибоку прірву. — Але я маю знайти відповіді. Чому мене тягне до закинутого замку на пагорбі, який я бачив у всіх снах? Де знаходиться цей ліс, і хто похований на тому старому цвинтарі? Що за люди були вбиті та скинуті до ями? І чи справді цей чувак з фотографії якось зі мною пов'язаний? Думаю, ліс, цвинтар та занедбаний будинок існують насправді. Але де їх шукати? На півночі? Тут нічого подібного немає. Ми з Максом сьогодні обійшли чималу частину території. Нічого цікавого не знайшли.

При згадці цього імені Ксюша здригнулася й відчула, як кров ударила в голову. Ден помітив її напругу і з цікавістю підняв брови.

— Я дуже сумніваюся в достовірності всього, що ти собі надумав. Впевнена, все це пастка Енджел, не більше. — Ксюша щосили намагалася приховати свій стан.

— Що з тобою відбувається, Ксю? Ти сама не своя. — Ден уважно ловив її погляд. Розповідати йому про подібні речі немає сенсу, тому вона була налаштована на будь-яку розмову, яка не стосувалась її почуттів.

— Все нормально. Просто переживаю через все, що відбувається. Марина вчора весь день проливала сльози. Я теж дівчина, якщо ти забув, і я не безстрашна.

— Невже? Не вірю жодному слову! Давай колись, що відбувається. — Ден сів ближче й підняв її підборіддя легким рухом руки. Його бездонні сині очі обпекли вогнем. Вони ніби світилися зсередини, обіймаючи її душу болючим тривожним теплом. У грудях кольнуло, і вона вмить забула про існування навколишнього світу. Навіть те, що сталося з Максимом, миттю вилетіло з голови, лишивши тільки шлейф збентеження.

— Чорт, Дене, у тебе очі диявольські! Коли ти так дивишся, мене б'є озноб. — Ксюша відсторонилася від друга і відчула, як щоки запалали. Це сталося не вперше. При близькому контакті поглядів вона часто відчувала подібне. Ден і справді мав магічні очі, силу впливу яких і сам не розумів до кінця.

Друг трохи спохмурнів і відвернувся. Ксюша ненароком торкнула не дуже приємну для нього тему. І як вона могла забути? Відчуваючи, що трохи перегнула, Ксю вирішила бути чесною:

— Розумієш, я дізналася дещо шокуюче. Максим… ну, це… закоханий у мене. — Вона зніяковіло опустила вії. Ден миттю пожвавішав і знову подивився у її бік. Розповідати таке йому як мінімум незвично. Востаннє вони говорили про романтику, коли їй було тринадцять. Тоді друг демонстративно позіхнув і тоненьким голоском заспівав: «Він так на мене подивився! Зараз обпісяюсь від щастя».

— Ого! Значить, він уже зізнався? Чесно, думав, у нього кишка затонка для подібної сміливості. — Спочатку Ден дивно скривився, миттю відвівши очі, а потім зробив спробу посміхнутися.

— Ти знав? — Ксюша була шокована. — Чому не сказав?

— Ти знущаєшся? Ще мого носа у цій історії не було! Я й сам нещодавно дізнався, якщо що. І повір, у цій темі я варитися з вами не буду. Якось вже самі вирішите. — Він зневажливо пирхнув. Його реакція була цілком передбачуваною.

— Ти не міняєшся, Дене, — зітхнула Ксюша.

— Годі тобі, мала! Зізнаюся чесно, я про це не надто думав. Взагалі вважаю, що з вас вийшла б чудова пара! Це тобі не тупий блакитноокий Дон Жуан. У Макса, принаймні, мізки присутні.

— Нам час додому! — Ксюша схопила Дена за рукав і підвелася на ноги. Бажання обговорювати це з ним зникло. А ще у грудях щось болісно стислося.