Глава 12. Заборонена зона

   Незважаючи на протест Ксюші йти на північ, саме вона виявилася тією, хто змусив друзів, що розлінилися після сніданку, не витрачати часу даремно та вирушати в дорогу. Ден спостерігав за її серйозним відношенням до справи і вкотре захоплювався її відповідальністю. Якщо вже йти в таку небезпечну подорож — то добре підготовленими, ґрунтовно зібраними й готовими до будь-яких подій.

  Ксюша уважно подбала про те, щоб вони взяли з собою все необхідне, включаючи запас води та знайденої їжі, а також ретельно перевірила саморобну зброю. Ден пообіцяв їй, що не буде відволікатися на непотрібні деталі і йти з головою у власні роздуми. Здавалося, на них справді чекає щось грандіозне і досить небезпечне попереду. Як би там не було, Денис мав рішучий настрій дізнатися правду, тож повністю прислухався до подруги.

  Велике червоне сонце ліниво виповзло з-за обрію, обіймаючи сонний різнокольоровий світ. Після квапливого сніданку та зборів, підлітки з новими силами рушили в дорогу. У повітрі стояла ранкова свіжість, на траві виблискували крапельки роси, а квіти починали розкривати свої чарівні голівки. Першу годину шляху вони крокували майже без розмов і з побоюванням вдивлялись удалечінь. Потім трохи заспокоїлись, розуміючи, що нічого страшного не відбувається.

  На жаль, північний бік Комп'ютерної мережі Землі виявився менш сприятливим, ніж південний. Підліткам довелося спуститися по різкому схилу вниз і по камінню перейти через річку. Попереду розкинулися пагорби, що поросли маленькими гіллястими деревцями. Між ними вились вузькі пильні стежини, в яких можна було легко заплутатися. Квітів тут було небагато, зате величезна кількість співучих струмків повністю задовольнила потребу друзів у чистій прохолодній воді. Сонце піднялося вище. Спекотна задуха значно ускладнювала шлях. Дорога часто скочувалась донизу, а потім різко піднімалася вгору.

  Друзі мужньо крокували за Деном, намагаючись не скаржитися на втому. Ближче до полудня пагорби залишилися позаду, а попереду розкинулися зелені, встелені квітами, долини. Ось тільки виглядали вони не настільки свіжими й прекрасними, як у південній частині. Значна кількість почала в'янути, а ті, які ще цвіли, мали досить неприємний аромат. Дерева тут взагалі не плодоносили, а якщо щось висіло на гілках, то виглядало не надто апетитно. Вгамувати голод довелося горіхами та фруктами, які вони прихопили з собою, бо дорогою нічого їстівного не знайшлося.

  Спочатку позитивного настрою Марини вистачило ненадовго. Вона постійно скаржилася на біль у ногах та обпалену сонцем шкіру. Кості виявилося найважче за всіх. Мало того, що його власний рюкзак був досить немаленьким, так ще й довелося тягти величезну ношу білявки. Боря частенько відставав від інших, намагаючись вгамувати задишку. Потім жартував, що несе у своєму тілі більше ваги, ніж інші, тому йому приходиться важко. Денис не сумнівався, що після досить виснажливої і довгої дороги всі вони непогано схуднуть.

  Ксюша та Максим трималися стійко. Щоправда, кілька разів подруга висловила Дену сумніви щодо обраного напряму. На її думку, чим далі вони йшли на північ, тим більше змінювалася природа, і аж ніяк не в кращий бік. Мало того, що вони не знайшли їжу, так ще й не зустріли жодної тварини. Навіть птахів було підозріло мало, а з комах — лише мухи, шершні, чорні бабки та інші не найприємніші на вигляд жуки. Денис був готовий багато на що заплющити очі, аби продовжити шлях і дізнатися більше.

   Недовгі зупинки з перекусами допомагали маскувати втому. Вони перебували в дорозі вже вісім довгих годин, і незабаром треба буде шукати місце для ночівлі.

  Спершу друзі думали зупинитися біля невеликого озера, але виявили на обраній галявині ціле кладовище із мертвих метеликів. Подумавши, що це поганий знак, вони вирішили продовжити пошуки у черговому лісі.

   Сонце понуро рухалося до обрію, а ліс ставав темнішим і густішим. На відміну від залишених позаду кілометрів, тут було мало рослинності, лише похмурі невідомі дерева зі скривленими гілками, що росли донизу. Піднімаючись черговим схилом, друзі ледь не потерпіли від зграї великих чорних птахів, схожих на воронів. Вони  вилетіли невідомо звідки — і з пронизливим криком налетіли на підлітків. Відбитися від них було досить легко, але пережите потрясіння погано позначилося на загальному настрої. Марина крадькома витирала сльози, Ксюша виглядала розгубленою, а хлопці, хоч і намагалися жартувати над тим, що сталося, але виглядали не надто веселими.

   Ден ішов попереду, майже не озираючись. Він не хотів бачити втомлені незадоволені обличчя друзів, з кимось радитись і відступати від мети. Ксюша кілька разів намагалася з ним зрівнятися, але хлопець навмисно йшов уперед. Він бачив, як Максим намагався наблизитися до дівчини, а вона, соромлячись його присутності, непомітно тікала до Дена. Коли це сталося знову, він не витримав.

 — Ксю, може, досить вже грати у кішки-мишки?

 — Ти про що?

 — Сама знаєш. Макс намагається бути ближче, а ти від нього весь час втікаєш.

 — Та ну, — зніяковіла вона, озирнувшись. — З якого часу ти став таким уважним?

— Я теж не сліпий. Він тобі хоч трохи подобається?

 — Чого ти причепився до мене? Є інші теми для розмови.

 — Подобається чи ні? — Ден сам здивувався своїй наполегливості. Її відповідь здавалася надзвичайно важливою.

 — Не знаю, — знизала плечима Ксюша. — Я ніколи не дивилася на нього в такому розумінні.

 — То подивись! Він у твоєму смаку. Високий красень-блондин, романтик з чуттєвою  душею. Пише вірші, старанно вчиться, хороший у спорті та й взагалі крутий хлопець. Чого тобі ще треба? — роздратовано випалив він. Спрацювало якесь почуття обов'язку перед Максом, яке він уперто ігнорував весь час. Ось тільки всередині чомусь стало похмуро і бридко, ніби там завелися комахи.

 — Вгамуйся, бісів звідник! — Ксюша розлютилася і спеціально наступила йому на ногу. Її темні очі метали блискавки, щоки горіли, й, здавалося, ще одне слово, і він полетить до хмар. Чому вона так розлютилася?