Глава 11. Історія з фотографії

Тепер сон лякав кожного. Особливо після заяви Максима про загадкову постать у темряві і, звичайно ж, розповіді Дена.

Непроглядна темрява і моторошні тіні від гіллястих дерев створювали атмосферу тривоги і небезпеки, що ховалася десь поруч. Похмурий настрій, що панував у душі кожного, поступово виливався в нервозність та апатію. Марина здригалася від найменшого шуму, з тривогою оглядаючись навсібіч. Боря, не зупиняючись, шукав щось у планшеті. Максим грав у футбол маленькими камінчиками, що валялися під ногами. Полум'я багаття перетворилося на гарячий попіл, який світився помаранчевими іскрами, а відтінки ночі стали ще більш жахливими.

— Треба би підтримувати вогонь якомога довше,— порадив Костя, схвильовано поглядаючи на передавач.

— Згоден, — відповів Максим і почав знову роздмухувати полум'я.

— Я дуже хочу спати, — жалібно протягла Марина і поклала голову на плече Кості. Той мимоволі здригнувся від її дотику.

— Нам треба вирішити, хто залишиться чергувати вночі. Потім, через кілька годин, можна буде помінятися, — сказала Ксюша, ламаючи тонкі гілочки в руках.  — Тягніть. Кому дістанеться коротка, той не спить першим.

Коли черга дійшла до Дена, він довго вивчав поглядом гілочки, сподіваючись витягнути потрібну. Щиро кажучи, він не хотів спати та з радістю залишився б чергувати першим. Ксюша ж вирішила, що сон йому потрібен більше, ніж іншим, і наполягла на випадковому розподілі. Коротка паличка випала їй, і, як здалося Дену, вона цій можливості навіть зраділа.

— Невже не страшно? Всі заснуть, а ти сидітимеш сама і вдивлятимешся у темряву ночі. Не виключено, що побачиш щось страшне, як нещодавно Максим,— спробував налякати її Ден.

— Навіть не намагайся мене відмовити! Я не віддам тобі цю можливість, — як завжди вгадала його думки Ксюша. — У тебе очі вже й так червоні. Скільки можна витріщатися на це фото?

— Мені просто цікаво. — Ден не знав, як виправдатися. Як він не намагався приховати свій інтерес до знахідки та вдати, що його це не хвилює, нічого не виходило. Спочатку він постійно думав про загадкову фотографію, а потім, після вечері, пильно розглядав. Усі спроби відволікти думки та сховати знахідку подалі зазнавали краху. Знімок, подібно магніту, випромінював сильне тяжіння, якому Ден не мав сил чинити опір.

— Нічого не хочу чути. Тобі потрібно відпочити. Скільки днів за останній місяць ти спав загалом? — Ксюша була непохитна.

— Ну, останні три ночі, ти забула? Я ж казав тобі ще у таборі, що мене перестали мучити кошмари.

— Три дні недостатньо, щоб повністю відпочити. Та й тобі треба відволіктися від цієї фотографії. Вона якось дивно на тебе впливає.

— Ще б пак! Побачити на старому знімку свою копію — та ще дрібниця, знаєш… Я не заспокоюся, доки не знайду хоч якесь пояснення тому, що відбувається. — Ден упіймав на собі ревнивий погляд Максима, який сидів із протилежного боку. Він знову робив записи у своєму старенькому блокноті та свердлив Дена довгим загрозливим поглядом. Ксюша, помітивши це, почала нервово смикати застібку на кофті.

— Що казав тобі Макс? — Денис не зміг подолати цікавість. Чомусь це питання його хвилювало не менше за фотографію.

— Та ну його! — відмахнулася Ксюша і вмить покрилася червоними плямами. Ден насупився, не зрозумівши її дивної реакції. — Переконував мене, що хтось за нами стежить. Ви з ним помінялися ролями, чи що?

— Чесно кажучи, подібна поведінка далеко не в дусі Макса. Значить, йому не здалося, і небезпека справді існує. Це ще одна причина, чому я не хочу, щоб ти залишалася чергувати сама. Я міг би скласти тобі компанію.

— Досить мені зуби заговорювати, Дене! Зараз же лягай спати! Якщо раптом станеться щось дивне, я розбуджу тебе першим. — Ксюша вказала йому на спальний мішок і суворо зсунула брови.

Сперечатись із подругою — погана ідея. Якщо вона щось вирішила, то ніякі докази, навіть найрозумніші, не змусять її змінити свою думку. Значить, краще прислухатися та спробувати заснути. Можливо, Ксюша має рацію і йому справді потрібен відпочинок? Адже чим більше він вдивлявся в обличчя хлопця на фотографії, тим суперечливішими ставали емоції. Щось у ньому його лякало, насторожувало і вводило до гіпнотичного стану. Наче цей проклятий знімок мав над ним владу. А якщо хтось спеціально грається з ним, підкидаючи такі речі?

Через годину майже всі друзі вже дружно сопіли у своїх спальних мішках. Ксюша сиділа біля вогнища та перебирала палицею мерехтливе вугілля. Кілька разів вона кидала на Дена засуджуючий погляд, жестами наказуючи заплющити очі. Ось тільки заснути після всього, що сталося, було справді складно.

Хвилювання підкрадалося все ближче, здолавши в поєдинку спокій. Дивне передчуття, як буря, що повільно насувалася, затьмарювало настрій і не давало йому розслабитися. Денис лежав у своєму теплому спальному мішку і довго вдивлявся у вугільну темряву. Метушливі тіні дерев на пильній дорозі нагадували монстрів із дитячих кошмарів. Вони рухалися хаотично і дивно, вводячи в оману та навіюючи погані думки. Небо хмурилося, довго утримуючи зірки у своєму похмурому полоні. Чарівний круглий шар у небі перетворився на загрозливий півмісяць і не хотів виглядати з-за хмари.

На траві за кілька кроків від Дена раптово виросла незрозуміла чорна тінь. Височенна, лякаюча, з досить суперечливим походженням, вона ніби спостерігала за ним та очікувала зручного моменту, щоб напасти. Швидше за все, це просто ілюзія.

Ден не наважився підняти очі. Втома, що спонтанно підступила, здобула перемогу над розумом і нещадно штовхнула його у бездонний вир сну.

Його інтуїція, напевне, усе знала наперед.

Ніч раптово змінилася на щось середнє між світлом та темрявою. Навколо росли потворні криві дерева з сухими гілками-щупальцями, які він вивчив майже напам'ять. Вони закривали видимість величного замку вдалині, відкриваючи погляду лише гострі чорні куполи, що протикали хмари.

Ні! Тільки не цей клятий ліс! Ден намагався вщипнути себе, вдарити у груди, прикусити язик, щоб прокинутися, але все було марно.

Він не став слухняною маріонеткою, як у минулих кошмарах, виявивши, що може рухатися. Однак свого тіла він не бачив, ніби був повністю прозорим. Він міг торкатися волосся, обличчя, відчувати прохолоду вітру на шкірі та смак дощових крапель на губах. Ось тільки себе він не бачив. Ні у відображенні калюжі біля ніг, ні власних рук, якими відчайдушно махав перед очима. Абсолютно нічого. Це був зовсім новий несподіваний поворот, який, втім, сподобався Дену трохи більше за попередні стани.

Ліс цього разу ще зберігав окремі фрагменти життя і не виглядав місцем з пекла. Листя не опало до кінця, чорними самотніми клаптиками кружляючи на гілках. У калюжах під ногами лежали зів'ялі осінні квіти. Де-не-де ще збереглися частково засохлі кущі з ягодами, гнилі фрукти в грязюці болота і червоно-жовте листя під ногами. Ніби ліс лише переживає сезонну втрату життя, але навесні неодмінно поверне колишні фарби.

Ось тільки дещо лякало його більше. Не похмура атмосфера навколо і не колишній знайомий моторошний пейзаж. Його лякала історія, яку зберігав цей ліс. Невідома загадка, яка завжди снилася йому вкінці, але тепер привиділася на самому початку. Він не хотів в неї занурюватись, кожною своєю клітиною відчуваючи загрозу.

У повітрі стояв запах крові та напіврозкладених трупів. На місці старого цвинтаря не було звичних надгробків, а лише чорні горби, що височіли над землею. То були свіжі могили. Трохи далі виднівся широченний стовп із написом на англійській мові. Скоріше за все, вона була виведена кров'ю: «Вибачте нас. Спочивайте з миром».

Потім дорога спускалась до яру, але з цієї відстані його було важко розгледіти. Недовго думаючи, Ден підійшов до ями. Інтуїція грізно прошепотіла на вухо страшну здогадку, але йому треба було переконатися особисто.

Від побаченої картини світ перед очима тріснув. Серце боляче стрепенулося і стислося в тугий нерухомий вузол. Такого мертвого і болючого холоду в кожній своїй клітині він давно не відчував. До горла підступила нудота, і Ден упав навколішки, не в змозі її стримувати.

На дні ями лежали десятки померлих людей різного віку. Усі вони були жорстоко вбиті. Це Ден легко зрозумів по кількості та різноманітті ран на тілах. У когось були зламані кінцівки, у деяких пробиті голова, груди чи живіт. У когось із нутрощів стирчали гострі предмети. Хтось лежав зі звернутою шиєю. Були й такі, які взагалі втратили частини тіла і були схожі на жертв нападу хижаків.

Раптом до Дена долинули чиїсь тихі, перелякані голоси. Вони говорили англійською мовою, яку він добре розумів з дитинства:

— Мамо, матінко, пробач мені...

— Ходімо, нам не можна тут довго залишатися.

— Я не змогла її врятувати, Алле. Мені так боляче!

— Знаю. Але я не дам тобі стати наступною жертвою, обіцяю. Ти повинна втекти зі мною.

— Звичайно. За тобою я піду хоч на край світу, коханий...

Денис завмер від шоку, побачивши недалеко від краю яру вже знайому йому парочку. Це була та сама дівчина з фото у знайомій сукні в клітинку. Обіймав її юнак, який був дуже схожим на Дена. Той самий двійник із очима кольору сапфіра, яких він не зустрічав у жодної людини, окрім себе. Денис, боячись зітхнути зайвий раз, тихо підійшов до парочки ближче, щоб вивчити зовнішність хлопця і порівняти його з собою. Може, схожість не така вже й явна?

Так, колір очей у них обох був ідентичним, але риси обличчя, міміка, усмішка, голос... Це явно була інша людина, хоч і дуже схожа. Шкіра у хлопця була набагато світлішою, ніж у досить смаглявого Дена: мертвенно бліда, майже прозора, з маленькою родимкою над губою. Зростом він був трохи вищим, з більш худорлявою статурою, навіть виснаженою, ніби після якоїсь хвороби. Та й виглядав він не як впевнений у собі пацан, а як типовий добряк з відсутністю волі, який відчайдушно намагався кожному догодити.

Ден зневажливо зморщив ніс, усією своєю сутністю відчуваючи ворожість. Варіантів було небагато. Це міг бути його батько, або якийсь інший родич по крові. І цей хтось йому вже не сподобався, викликавши незрозуміле сильне відторгнення.