Глава 10. Емоції Ксюші

    Іноді трапляються в житті моменти, які кардинально змінюють не тільки події, а й таємні думки, почуття й навіть переконання. Ксюша відчувала, що з нею відбувалося щось схоже. Почуття Максима, як грім серед ясного неба, пролунали тоді, коли вона абсолютно не була до них готова. Зараз Ксю не знала, що думати, що відчувати, і головне — що робити з усією цією інформацією. Розмови не уникнути, готова вона до неї чи ні. Краще вирішити все якомога швидше й позбутися гнітючого почуття провини і розгубленості, які мучили її з кожною секундою сильніше.

   Поправивши волосся і струсивши невидимі пилинки з одягу, Ксюша пішла тією ж стежкою, що й Максим. Вона звивалась між квітучими кущами й ховалась за гіллястими вербами. Ксюша була настільки напружена, що навіть не подумала про можливу небезпеку. Всередині вирував смерч із тисячі незрозумілих думок та почуттів. І чому вона так хвилюється?

   Максим відійшов недалеко. За метрів сто попереду, в обіймах гнучких вербових гілок, маячіла знайома постать. Наповнивши груди повітрям, Ксюша відкинула сумніви і рішуче попрямувала до нього. Макс стояв біля ущелини і загадково дивився вдалечінь. Попереду справді відкривався чудовий краєвид. Верхівки ялинок сховались у сонячний пил, який мерехтів, наче безліч дрібних діамантів. Вздовж мальовничих галявин пробігали струмки й петляли звивисті стежини. А скільки дивовижних квітів росло в сплетіннях зеленої рослинності, кущів та дерев! Неймовірний пейзаж… Ксюша зупинилася біля Максима і, затамувавши подих, розглядала картину, що відкрилась перед очима.

— Гарно, правда?  — тихо спитав він, не повертаючи голови. У його голосі відчувалася гіркота. Ксюша швидко кивнула:

 — Дуже.

 Максим нічого не відповів. Здавалося, його зовсім не турбує те, що нещодавно сталося. Мовчання тривало кілька довгих хвилин. Ксюша почувала себе, як на голках.

 — Слухай, я правда ні про що не здогадувалася.

— Мовчи. — Максим різко повернувся до неї і притиснув палець до губ. В його очах блищали дивні вогники. Ксюша зробила крок назад. По спині пробігли мурашки. Вона не знала, що говорити і як взагалі поводитися. Світ ніби перекинувся з ніг на голову, і вона почала дивитися на Максима зовсім іншими очима.

 — Треба ж! За стільки років ми ніколи не опинялися з тобою  наодинці, — сказав він і сумно посміхнувся. —  Завжди втрьох. І завжди я почувався зайвим.

 — Неправда. — Ксюша опустила очі. — Ти ніколи не був зайвим.

 — Але й ніколи не був близьким.

— Я дивилася на все поверхово. Бачила лише вчинки.

 — А що ти бачиш зараз? — Його обличчя наблизилось. Ксюша відчула його гаряче дихання на щоці. Усередині все стислося від незрозумілого почуття.

 — Не знаю, — відповіла вона. Максим ледь помітно посміхнувся і простягнув руку до її щоки. Ксюша була готова провалитися крізь землю. — Слухай, я піду, мабуть…

 Ксю відсторонилася від Макса. Перебувати поряд ставало нестерпно. Дивні емоції накрили з головою, і вона не могла контролювати свої дії. Єдиний вихід, як їй здавалося — просто втекти. Не вийшло. Сильні руки Максима схопили її за талію та притягнули до себе. Ксюша розуміла, що треба вирватися та бігти, але зненацька завмерла. Згадалися ніжні обійми Стаса, в яких вона тонула, відчуваючи комфорт та тепло. Зараз про подібне не могло йти і мови, але їй не було неприємно.

 — Я так довго мріяв про цей момент. Ти і я наодинці, без нікого...

   Ксюша відчула жар, який бурхливими хвилями пробіг по тілу. Наступної миті вона відчула його губи на своїх.

 — Ні!  — різко відскочивши, Ксюша мало не спіткнулася об камінь. — Я не можу.

 — Не можеш забути того бісового Казанову? Він окрім тебе лизався ще з декількома. Це бачили всі, але тільки не ти.

— Мені зараз краще піти, вибач…

   Вона зірвалася з місця та побігла. Голова розболілася, а незрозумілий озноб пробирав до кісток. Ксюша не розуміла, що відбувається. Вона бігла вперед без оглядки, натикаючись на бур'яни й боляче збиваючи ноги. Коли сил не лишилося, Ксю опустилася на коліна, стискаючи в руках суху траву. Перед очима все пливло. Тіло пробирало тремтіння.

 «Сволота! Яка ж ти сволота, Максиме! Недаремно я тебе стільки часу зневажала». Образа, біль і злість заповнювали всю її сутність, але губи продовжували горіти від поцілунку. Зібравшись із силами, Ксюша важко підвелася на ноги й озирнулася на всі боки. Навколо була непрохідна хаща. І як вона забрела в цю глухомань? Здоровий глузд почав повертатися, а почуття тривоги нагадало про необхідність шукати дорогу назад. Невже вона заблукала?

 — Ти що тут забула? — Знайомий голос за спиною змусив її полегшено зітхнути. Денис.

— А ти? Ми ж домовлялися не ходити поодинці. Чому ти постійно ігноруєш небезпеку?

 — Щоб відлити, теж треба брати з собою напарника? — посміхнувся Ден. Ксюша насупила ніс:

 — Ти завжди знайдеш виправдання! — Помітивши в його руках кошик з горіхами, грибами та яблуками, Ксю трохи пом'якшала. Друг не дарма витратив час.

 — Ти чого така червона? Ревіла, чи що? — Денис дивився на неї з занепокоєнням. Ксюша відвернулася:

 — Все в порядку.

 — Не реви, мала. Життя надто коротке, щоб витрачати його на сльози.

 — Все в порядку, я ж сказала!

— Хочеш, покажу тобі цікаве місце? — Він торкнувся її руки й легенько потягнув за собою. Звичайно, Ксюша не стала чинити опір. Після того, що сталося, єдиний, з ким вона могла хоч якось контактувати, був Ден. З ним можна про все забути, заспокоїтися та відволіктися.

   Невдовзі вони прийшли в ще одне мальовниче місце. Перед поглядом відкрився черговий схил із неймовірним пейзажем. Внизу росли соняшники, ромашки та дзвіночки. Квіткове поле поступово занурювалось в ущелину і зникало в сонячному туманному серпанку. Такої краси Ксюша ще не бачила. Це місце навіть перевершувало те, яке вони спостерігали з Максимом. Відчуваючи глибоке захоплення, вона дивилася вниз і вдихала солодкий квітковий аромат. Стало трохи спокійніше.

 — Мене вражає цей світ. Він такий різноманітний!

 — Ага, — згодився Ден. — І я хочу якнайшвидше його обстежити.

 — Не боїшся? Вже забув події вчорашнього дня?

— Я втомився боятися. — Денис задумливо звузив очі. — Я повинен розуміти, що відбувається. Інакше не заспокоюся.

 — Чого не розумієш? Розповіді Флер, історію фотографії, сюжету снів або того, що сказав вчорашній незнайомець? — Ксюша присіла на повалене дерево, наслідуючи приклад друга. Денис виглядав задумливим, стурбованим і повністю зануреним у роздуми. Вона вже звикла до його вічних пошуків відповідей.

 — Усього разом. Не можу припинити згадувати вчорашній сон. Якщо в мені тече кров серійного маніяка, я цього точно не вивезу.

  Ксюша здригнулася, згадавши розповідь Дена про черговий жах.

— Хто б не був твоїми предками, тобі-то що до того? Хіба не це ти казав мені всі роки, коли мова заходила про твоїх справжніх батьків? — Ксюша спробувала його підбадьорити, поплескавши по плечу.

 — На жаль, зараз я не можу ставитися до цього з тим самим пофігізмом.

 — Та ну, Дене! Хіба не Флер припускала, що все це витівки Енджел? Сам подумай: ця стерва місяць тусувалась у тебе в голові, насилаючи кошмари. Думаєш, вона не пронюхала, чим ти живеш, що тебе турбує і що здатне вивести з рівноваги? Не виключено, що битиме вона саме туди — у найуразливіші місця.

— Якби Енджел справді була здатна на таке, вона б увімкнула фантазію. Однаковий сон протягом місяця — навряд чи це те, що може вивести мене з рівноваги. Так, набридло, так дратувало, так, трохи лякало, не буду приховувати. Але, чорт забирай, я звик до цього! — Ден скоса глянув на Ксюшу. — Те, що я бачив учора — щось зовсім інше, дуже схоже на реальність. Я ніби опинився всередині чужого спогаду, розумієш?

 — Ден, я б не стала... — Ксюша спинилася. Навряд чи її слова якось змінять думку Дена. Чи є сенс його переконувати?

— Коротше, не хочу знову ялозити цю тему. — Ден протяжно зітхнув і кинув камінчик у глибоку прірву. — Але я маю знайти відповіді. Чому мене тягне до закинутого замку на пагорбі, який я бачив у всіх снах? Де знаходиться цей ліс, і хто похований на тому старому цвинтарі? Що за люди були вбиті та скинуті до ями? І чи справді цей чувак з фотографії якось зі мною пов'язаний? Думаю, ліс, цвинтар та занедбаний будинок існують насправді. Але де їх шукати? На півночі? Тут нічого подібного немає. Ми з Максом сьогодні обійшли чималу частину території. Нічого цікавого не знайшли.

  При згадці цього імені Ксюша здригнулася й відчула, як кров ударила в голову. Ден помітив її напругу і з цікавістю підняв брови.

— Я дуже сумніваюся в достовірності всього, що ти собі надумав. Впевнена, все це пастка Енджел, не більше. — Ксюша щосили намагалася приховати свій стан.

 — Що з тобою відбувається, Ксю? Ти сама не своя. — Ден уважно ловив її погляд. Розповідати йому про подібні речі немає сенсу, тому вона була налаштована на будь-яку розмову, яка не стосувалась її почуттів.

 — Все нормально. Просто переживаю через все, що відбувається. Марина вчора весь день проливала сльози. Я теж дівчина, якщо ти забув, і я не безстрашна.

— Невже? Не вірю жодному слову! Давай колись, що відбувається. — Ден сів ближче й підняв її підборіддя легким рухом руки. Його бездонні сині очі обпекли вогнем. Вони ніби світилися зсередини, обіймаючи її душу болючим тривожним теплом. У грудях кольнуло, і вона вмить забула про існування навколишнього світу. Навіть те, що сталося з Максимом, миттю вилетіло з голови, лишивши тільки шлейф збентеження.

 — Чорт, Дене, у тебе очі диявольські! Коли ти так дивишся, мене б'є озноб.  — Ксюша відсторонилася від друга і відчула, як щоки запалали. Це сталося не вперше. При близькому контакті поглядів вона часто відчувала подібне. Ден і справді мав магічні очі, силу впливу яких і сам не розумів до кінця.

   Друг трохи спохмурнів і відвернувся. Ксюша ненароком торкнула не дуже приємну для нього тему. І як вона могла забути? Відчуваючи, що трохи перегнула, Ксю вирішила бути чесною:

 — Розумієш, я дізналася щось шокуюче. Максим… ну, це… закоханий у мене. — Вона зніяковіло опустила вії. Ден миттю пожвавішав і знову подивився їй в очі. Розповідати таке Дену як мінімум незвично. Востаннє вони говорили про романтику, коли їй було тринадцять. Тоді друг демонстративно позіхнув і тоненьким голоском заспівав: «Він так на мене подивився! Зараз обпісяюсь від щастя».

— Ого! Значить, він уже зізнався? Чесно, думав, у нього кишка затонка для подібної сміливості. — Спочатку Ден дивно скривився, втікаючи від її погляду. Потім зробив спробу посміхнутися.

 — Ти знав? — Ксюша була вражена. — Чому не сказав?

 — Ти знущаєшся? Ще мого носа у цій історії не було! Я й сам нещодавно дізнався. І повір, у цій темі я варитися з вами не буду. Якось самі вирішите. — Він зневажливо пирхнув. Його реакція була цілком передбачуваною.

 — Ти не міняєшся, Дене, — зітхнула Ксюша.

 — Годі тобі, мала! Зізнаюся чесно, я про це не надто думав. Взагалі вважаю, що з вас вийшла б чудова пара! Це тобі не тупий блакитноокий Дон Жуан.

— Нам час додому! — Ксюша схопила Дена за рукав і підвелася на ноги. Бажання обговорювати це з ним зникло. А ще у грудях щось болісно стислося.

   У зворотному напрямку вони йшли мовчки. Денис знову поринув у серйозні думки, а Ксюша прокручувала в голові останні події.  Вона виявила, що майже не сумує за Стасом. У думках уривками спливали записи з щоденника Максима, а перед очима стояло його обличчя.

   На галявині за час їхньої відсутності нічого не змінилося. Друзі нудьгували, шукали суницю в траві й насолоджувалися лінивим байдикуванням. Наближення небезпеки відчувалося досить слабо, і підлітки трохи заспокоїлися і розслабилися.

   Після обіду деякі знову поринули в сон. Навіть сам Ден, який останнім часом уникав цієї участі. Щоправда, надовго його не вистачило, і за півгодини він вже зайнявся виготовленням зброї. Ксюша допомогла йому назбирати міцні палиці та загострити їх на кінці за допомогою ножа. Максим у цій справі не брав участі, займаючись спочатку обідом, а потім підготовкою до вечері. На Ксюшу він намагався не дивитися, вдаючи, що її не існує. А ось Дена свердлив ворожим поглядом і на будь-які його слова відповідав різко і відсторонено. Навіть коли Денис наполіг на першому тренуванні й показав друзям деякі прийоми, Максим був єдиним, який вдав, що його це не стосується. Навіть Марина старанно розмахувала палицею, наслідуючи приклад Дена, чим дуже здивувала інших, але Макс залишався осторонь.

   Ксюша намагалася не згадувати про останній контакт із Максимом, але думки вперто лізли в голову без її дозволу. А ще ця нова звичка дивитись у бік хлопця тоді, коли той відвертався! І чого їй не йметься? Ксюша злилася на саму себе.

  Сутінки знову огорнули галявину. Повітря стало свіжіше й прохолодніше. Наближення  ночі помітно нервувало підлітків, але ніхто це вголос не озвучував. Ксюша мала надію, що цього разу нічого страшного не трапиться. Слухаючи пісні нічних цвіркунів і проводжаючи поглядом світлячків, що кружляли над квітами, вона інтуїтивно відчувала щось зловісне. Інші з апетитом смакували гриби в горіховому соусі, вивчали поглядом язички багаття і намагалися підтримувати розмову. Після минулої ночі кожен відчував напругу, але старанно приховував її від інших. Навіть Марина, врешті-решт зрозумівши, що сльози нічого не дадуть, поводилась тихо і спокійно.

   Боря вже кілька годин тероризував планшет, який, на щастя, у цьому світі не залежав від електрики, і продовжував працювати. Зламати загадковий сайт  він так і не зміг, але довгі спроби, мабуть, спричинили якийсь збій в системі. На запитання «у чому річ?»  хлопець відповідав ухильно і сумно. Інші здогадалися, що він намагається знешкодити якийсь серйозний вірус, але, мабуть, безуспішно. Ще через годину Боря важко застогнав, сховавши обличчя в коліна:

 — Нічого не допомагає! Вірус вже зжер більшість інформації, і я не можу його зупинити.

 — Може, це знак, що не варто було лізти туди, куди не слід? Ти так не вважаєш, Дене? — вколов Максим, з докором подивившись на друга. — Цього б не сталося, якби ти не просив його зламати цей сайт.

— Відсохни, — коротко відповів Ден і відвернувся. Скоріше за все, вступати в чергову суперечку він не мав жодного бажання.

 — Може, це знак, щоб більше зосереджуватись на реальному житті, а не зависати весь час у комп'ютері? Так і життя проходить повз, — спробувала підбадьорити Борю Ксюша.

 — Що ж робити? Якщо він дістане засекречені папки, можна вважати, що моє життя закінчене. — Розпач Борі не мав межі. — Тоді тільки піти та повіситись.

— Теж мені трагедія, — обурилася Ксюша.

 — Не переживай! Полагодять у сервісному центрі, коли повернемося, — запевнив товариша Костя. Марина підтримала його кивком голови, чим викликала в юнака збентеження. На Борю, щоправда, ці слова ніяк не подіяли:

 — Не полагодять! Там сидять одні недоумки. У цій справі я давно перевершив їх усіх разом узятих!

   Далі сталося щось неймовірне. Ден мовчки підвівся, підійшов до Борі і попросив його дати планшет. Ніхто не надав цьому значення. Він щось запитав у хлопця і поринув у комп'ютер на десять хвилин. Ксюша, затамувавши подих, спостерігала за його діями. Поведінка друга здалася їй трохи дивною. Він щось натискав на екрані, морщив лоба і, здавалося, поринув у вирішення проблеми. Потім, задумливо посміхнувшись, простягнув планшет Борі:

 — Готово. Знешкоджений.

   Той без ентузіазму забрав прилад. Ксюша, відкривши рота, чекала реакції Борі. Наскільки вона знала, Денис ніколи не цікавився комп'ютерами. Він навіть у соціальних мережах сидів рідко та ніколи не користувався смайликами. У чому він міг допомогти Борі, який мав заслужене звання комп'ютерного генія? Вирішив невдало пожартувати?

 — Сили небес! Як ти це зробив? — Очі Борі округлилися, а ледь помітні руді брови злетіли вгору.

 — Нічого особливого. Просто користуйся і не здіймай галасу, ок? — Ден відповів тихо, потай, і знову сів навпроти, набивши рота горіхами.

— А що він зробив? — Ксюша присунулася до Борі, заглядаючи в планшет. Вона подумала, що друг скористався маленькою хитрістю, яку, мабуть, випадково дізнався в інтернеті. Але відповідь Борі приголомшила:

 — Він створив вірус саморуйнування. Він поглинає шкідливі програми та відновлює пошкоджені файли. Після чистки комп'ютера самознищується. Я чув про це, але був упевнений, що подібне можуть створювати лише хакери з великим досвідом. Та й за лічені хвилини провернути таке! Хто цей хлопець?

   Боря спрямував на Дена уважний захопливий погляд. Максим, спостерігаючи ситуацію, змінився в обличчі. В очах спалахнули злісні вогники, щоки запалали, а вилиці заходили.

— Наш Марті Сью показав ще один талант. Що ж, вражає! — Зображуючи удаване захоплення, він голосно заплескав у долоні. — Щось тут нечисте, Дене. Спочатку ти просиш зламати якийсь сайт, а після того, як з цим виникають проблеми, раптом все лагодиш? Ти щось від нас приховуєш, чувак?

 — Тепер ти скрізь паралелі шукатимеш? Може, вгамуєш свою фантазію, га? Дістав уже... — Денис не на жарт розлютився.

   Ксюша сиділа з відвислою щелепою. Вона була настільки вражена, що не знала, що й думати. Те, що зробив її друг, не мало логічного пояснення. Вона вирішила не чекати відповіді і підсіла до Дена ближче. На припущення Максима вона вирішила не звертати уваги, списавши на звичайну заздрість. Денис, втім, поводився досить дивно.

— Просто нічого не запитуй, добре?  — Зиркнувши на Ксюшу, він насупився і відвернувся, показуючи, що не налаштований на розмову.

 — Ні, так не піде! Як ти це зробив? Де такому навчився? — Вона не збиралася відставати. Поведінка Дена ще більше насторожувала. Він щось явно не договорював.

— Якщо я розповім тобі це, то доведеться розповісти й багато чого іншого. Кожна людина має свої таємниці. І я не хочу нікому їх відкривати.

 — Ти ніколи від мене нічого не приховував, — образилася Ксюша. — Ми ж найкращі друзі!

 — Помиляєшся. Я багато від тебе приховав, — холодно відповів Ден. Їй здалося, що, незважаючи на тон, по його обличчю ковзнула тінь провини. Дівчина скам'яніла. Забагато потрясінь за один день! Її мозок відмовлявся це сприймати.

 — Не ображайся. — Денис торкнувся її руки і важко зітхнув. — Колись я обов'язково розповім усе. Але зараз не готовий.

— Це несправедливо! — Ксюшу все більше мучило почуття образи. Вона відмовлялася розуміти друга. Так, Ден завжди був трохи закритий і не посвячував її у свої таємні думки. Але те, що він виявився спроможним на подібну авантюру, стало неймовірним відкриттям. Чого він ще такого вміє, про що вона не знає?

    Небо затягли хмари. Зірвався вітер, який пробирав до кісток та грізно попереджав про можливість опадів. Ксюша одягла кофтинку і сіла ближче до вогню. Полум'я хвилювалося, періодично обіймаючи її гарячим повітрям та іскрами.

  Ден мовчав досить довго. Подумки Ксюша встигла послати його подалі, обізвавши найгіршими слівцями, і дати собі обіцянку більше ніколи не водитися з таким негідником. Коли вона майже вкоренилася в цих думках, Ден несподівано запитав:

 — А тобі ніколи не снилися сни про минуле?

— В якому сенсі? — напружилася вона. В очах Дениса читався загадковий смуток.

 — Коли тобі сняться речі, які ти забув, і, можливо, навіть не пам'ятав? А коли прокидаєшся, розумієш, що це справді колись було?

 — Траплялося, але не часто. Якось я таким чином згадала, де в п'ять років поховала зламану ляльку. Коли вирішила перевірити, виявилося — вона справді там. У тебе було щось подібне?

 — Так, — кивнув Ден. — Це було сьогодні в обід. Загоряючи на сонці, я трохи задрімав. І мені наснилося те, про що я хотів би не знати. Але це був звичайний сон, а не вплив телепатії. Я навчився їх відрізняти.

— Розповідай! — Ксюша відразу ж забула про недавню розмову і про неприємні почуття, що виникли після нього. Скільки вона себе пам'ятала — завжди плювала на власні амбіції, якщо другові було погано. Готова була кинути все і примчати на допомогу. А Ден, як справжній егоїст, приймав усе, як належне.

 — Уві сні я бачив свою справжню матір. — Він стиснув кулаки, дивлячись кудись в невідомість. — Я був немовлям і голосно плакав. Вона стояла над моїм ліжечком із величезним ножем у руках. Її очі були сповнені ненависті, вона ніби остаточно з'їхала з глузду. Я простягав до неї руки і відчайдушно кричав, але вона хотіла вбити мене, називаючи сином Диявола. Потім замахнулася кинджалом, але впустила його на підлогу. Їй наче не вистачило духу здійснити задумане. Я довгі роки бачив її погляд у своїх снах, але намагався не думати про це. Однак, сьогодні…

— Сни іноді віддзеркалюють наші таємні страхи. Можливо, ти надто захопився особистістю цього Алла і тепер у тебе параноя, ніби ти його син. Ось і сниться усіляке. — Ксюша відчула легке тремтіння. Уривки останніх кошмарів Дена почали збиратися в пазли, показуючи справжню картину минулого, але і вона, і її друг уперто відкидали ці висновки.

— Ти не повинен багато думати про це, — співчутливо прошепотіла Ксюша після невеликої паузи. — Як би там не було, ти був дитиною і не міг зробити нічого поганого. Вона не змогла тебе вбити, а значить любила. Хто б не був твоїм батьком — тебе особисто це ніяк не стосується, адже ти ні в чому не винен.

 — Дякую.  — Ден усміхнувся їй тією теплою вдячною усмішкою, від якої в серці не залишилося жодної краплі образи. Якщо він приховував якісь таємниці, значить, у нього була на це вагома причина. Ксюша вірила, що мине час, і він неодмінно розповість їй те, що вперто приховував стільки років.