Глава 9. Загадки ночі

Ніч у цьому світі мала інші відтінки: похмуро-лілові, холодні, з нотками тривоги і чарівності водночас. Навколо літали загадкові нічні метелики, які світилися у темряві та в реальності могли існувати лише у фільмах. Блискуча вуаль з місячного сяйва ніжно обіймала засинаючу природу. Чорну гладь неба освітлювали яскраві вогники незнайомих сузір'їв, що ще більше нагадувало про позаземне таїнство навколишнього світу. Десь за сплетіннями беріз невтомно виспівував пташиний хор, від чарівної луни якого так і бігали мурашки по шкірі. Природа вражала своїм різноманіттям, обіймала свіжістю нічної прохолоди та заворожувала красою краєвидів.

Підлітки квапливо прямували вздовж нерівної стежки між скелями, постійно натикаючись на колючі рослини. Тут їх було досить багато, і це була, мабуть, єдина дрібниця, що ускладнювала їхній шлях. В цілому ж нічні пейзажі вселяли почуття захвату, благоговіння та захоплення. Не лякали ні можливі напади тварин, ні комахи, які періодично намагалися вкусити, ні загальна атмосфера таємничості та невідомості навколишнього світу.

Лякало інше — те, що ховалося за цією красою: неминуча правда, яка нещадно перевернула їх минуле спокійне життя і штовхнула в моторошну прірву невідомості.

Ксюша не могла не думати про все, що сталося. Усередині посилилося нав'язливе почуття тривоги, яке збільшувалася з кожною хвилиною незнання та очікування почути хоч якесь пояснення того, що відбувається. Ден не хотів усе розповідати їй першій і сподівався на іншу, більш комфортну обстановку. Тривале очікування  перетворилося на злість, потім на  паніку, і згодом на біль — дивне відчуття безвиході та приреченості. Начебто інтуїція влаштувала бунт, погрожуючи страшними картинками можливого майбутнього. І це було незрозуміло і дивно, адже Ксюша ніколи не страждала песимізмом.

— Ти чого ніс повісила, крихітко? Дивлюся, йдеш самісінька, відстала від усіх… Не боїшся, що з кущів вилізе якась тварюка і вкраде собі на вечерю? — помітив її стан Максим. Ксюша справді настільки поринула у похмурі думки, що й не помітила, як відірвалася від інших.

— Єдине, чого я зараз боюся — витратити свій дорогоцінний час на пусті балачки. Чого тобі треба? — Зараз їй найменше хотілося сперечатися з Максом. Останнім часом він і так втомив її своєю постійною увагою. Інколи складалося враження, що хлопець навмисно вибрав її, як ляльку для биття, щоб було на кому зганяти поганий настрій. І якщо раніше це було в помірній кількості, яку можна витримати, то зараз перетворилося на якусь докучливу мету вколоти, зачепити за живе та вивести на емоції.

— Ух, які ми зухвалі! Вже й підійти не можна, — удавано образився Максим і зсунув брови до перенісся.

— Ти хіба підходиш з якоюсь іншою метою, окрім як познущатися з мене? Я не в настрої слухати твої насмішки. Знайди собі іншу жертву.

— Даремно ти так. Я турбуюсь, між іншим, — м'яко заперечив Максим. Ксюша недовірливо зиркнула в його бік — дивний якийсь...
— До речі, не чула нічого підозрілого? — раптом спитав хлопець, занепокоєно поглядаючи їй за спину.

 — А що я мала чути? — Вона обережно наслідувала його приклад і озирнулася назад. Як і очікувалося — нічого особливого. Тільки пагорби, скелі та сосновий гай, залишені позаду. Ну і сріблястий місячний пил, який кружляв у повітрі, осяваючи пітьму блискучими піщанками.

— Я вже казав Дену, що чув кроки. Наче хтось слідує за нами по п'ятах, але постійно ховається. Інші погодилися зі мною, оскільки теж чули дивні звуки. І тільки цьому телепню хоч би що. Він думає лише про свого батю.

— Ти про Дена? — здивувалася Ксюша. — Чому вирішив, що то його батько був на фото?

Максим зненацька поклав руку їй на талію і підштовхнув уперед:

— Іди швидше, будь ласка. Немає гарантії, що позаду нікого. Уважніша будеш — зрозумієш, про що я.

— Та ну тебе! Знайшовся тут найрозумніший. — Вона скинула з себе його долоню. Дивно, що Макс і не думав прибирати її, наче мав повне право. Ксюша не дозволяла нікому, окрім Дена та Стаса торкатися до неї. Максим знав, що ризикує отримати стусанів, але чомусь не спішив відходити. Мало того — він наблизився до неї майже впритул і навіть не відчував  незручності.

— Немає доказів, що на знімку його батько,— заперечила Ксюша і одразу відсторонилася від нього. — Це міг бути просто схожий хлопець.

— Ти зараз серйозно? Навіть якщо не брати до уваги зовнішню схожість, але очі... Ти бачила їх колір?

— Фотографія стара. Вона могла від часу змінити відтінки.

— Ти помиляєшся! Час робить кольори тьмяними, а тут навпаки. Не будемо обманювати себе, Ксю. Очі у того хлопця були такого ж відтінку, як у Дена. Це безглуздо заперечувати.

Максим мав рацію. Денис мав дуже рідкісний колір очей: насичений синій, темний і ніби не зовсім людський. Імовірність того, що хтось у світі мав схожий відтінок, дорівнювала нулю. До цієї знахідки, звісно…

Ксюша відшукала поглядом друга, який вирвався трохи вперед. Він ішов сам, опустивши голову і, здавалося, не помічав нічого навколо себе. Навіть по його вигляду ззаду вона зрозуміла, що Максим має рацію — Ден повністю занурений у свої думки і далекий від усього, що відбувається. Хоча, якщо чесно, вона й сама знаходилася у схожому стані і не була уважною до сторонніх звуків.

— Ми все одно нічого не знаємо. Це могла бути чергова пастка, яку підкинули туди навмисно. — Ксюша не сумнівалася у правоті Максима, але якась дурна гордість заважала це визнати. Зараз він виявляв підозрілу турботу до неї, а це, правду кажучи, трохи бентежило.

— Якщо це підкинули навмисно, тоді ми справді у небезпеці і краще не відходити далеко одне від одного. — Максим усміхнувся їй тією чарівною посмішкою, від якої, напевно, божеволіли всі дівчата.

— Мабуть, ти маєш рацію. — Ксюша прискорила крок, щоб порівнятися з Деном і позбутися некомфортного для неї спілкування. Максим вирішив наслідувати її приклад і не відставати ні на крок. Порівнявшись з Борею, що повільно йшов і жував гумку, Ксюша підморгнула йому, давши пораду не відставати від інших. Костя тримався поруч із Мариною та допомагав нести її товстенний рюкзак. Білявка виглядала втомленою і сонною, час від часу важко зітхаючи і поправляючи волосся.

Максим несподівано зупинився і схопив Ксюшу за руку. Вона підняла на нього здивований погляд.

— Тобі зі мною настільки нудно, що не терпиться втекти до Дена? — холодно спитав хлопець, блиснувши злими очима.

— Я просто скористалася твоєю порадою не відставати від інших. Хіба не сам просив? — Ксюша розгублено подивилася на його руку, що міцно стискала її кисть. Максим пирхнув і різко її відпустив. Відійшовши на два кроки, вона натрапила на спантеличений погляд Дена, який навіть зупинився, спостерігаючи за їхньою розмовою. Ксюша почервоніла до самісіньких вух, а друг квапливо відвів очі і поспішив вирватися вперед. Мабуть, його збентежила побачена сцена.

— Вибач, — сказала Ксюша Максиму і кинулася слідом за Деном. Їй зовсім не сподобалося це дивне почуття незручності поряд із блондином. Воно близько межувало з ворожістю та бажанням триматися від нього подалі.

— Ну, і чого ти прийшла? — скосив на неї підозрілий погляд Денис. — Максим ображатиметься. А мені треба побути наодинці зі своїми думками.

— Ти взагалі страх загубив? — раптом неочікувано для самої себе обурилася Ксюша. — Півдня з тебе кліщами не витягти жодної інформації, бо тобі, бідолашному, незручно розповідати на ходу! І начхати, що ми всі місця собі не знаходимо від найстрашніших домислів. Бісів егоїст!

Вона замахнулася на нього рукою, але Ден упіймав її на льоту і поспішив відсторонитися. Він виглядав занепокоїним. Щиро кажучи, Ксюша й сама не зрозуміла причини своєї люті.

— Ти полегше, мала. Ми вже майже прийшли. Думаю, переночуємо на якійсь галявині біля вогнища, і я все розповім. — Він винувато посміхнувся  і одразу ж відвів очі. Ксюша зітхнула і крадькома зиркнула на Макса, який спостерігав за діалогом за кілька кроків від них.

— Мені здається, можна переночувати на цій галявині. — До них підійшов Костя і важко опустив два рюкзаки на землю. — Марина трохи втомилася. Та й навряд чи ми знайдемо краще місце.

— Якось тут дуже просторо. Поруч озеро ще... Годуватимемо комарів і слухатимемо жаб'ячі розбірки, — невдоволено протягнув Максим і ступив ближче. Після розмови з Ксюшею він був не в кращому настрої.

— Думаю, відійдемо на сто метрів і там зупинимося. Тут повно хмизу та кущів з ягодами. Цілком придатне місце, — запропонував Денис, оглядаючи територію.

Вони знаходилися на досить відкритій місцевості вздовж горіхових дерев та кущів з малиною та чорницею. Позаду залишилося кілька озер, невелике поле з невідомими рослинами і захаращена бур'янами стежина. Попереду виднілися долина з гіллястими вербами, березами та плодовими деревами. Трохи далі місцевість знову перетворювалася на ліс.

 — Я пропонував йти в іншому напрямку. Там росли дуби та м'яка зелена травичка. І нам не довелося б знову тягти ноги за кілька кілометрів, — невдоволено заперечив Максим. Ксюша вловила ворожі іскорки у поглядах двох найкращих друзів. І коли вони встигли посваритись?

— Ти пропонував рухатись на північ,— зауважив Денис. — Але йти туди вночі — не найкраща ідея. Вирушимо туди іншого дня, коли відпочинемо і підготуємося.

— А що такого на півночі ? — напружилася Ксюша.

— Закрита територія, куди нам заборонили пхати носа. Я трохи вивчив той бік за допомогою бінокля, коли був на дереві. Не дуже приємне видовище — якесь підозріле. Щоб відправлятись туди, потрібно зробити кожному по ціпку про всяк випадок.

— Якщо казали не пхати туди носа, навіщо нам взагалі йти в тому напрямку? Що з тобою не так, Дене? Не терпиться влипнути в чергову історію? — Ксюша осудливо подивилася на друга. — І скільки вже можна говорити загадками? Тобі ніби подобається з нас знущатися!

— Так в тому й вся справа! Він спеціально інтригу наганяє. Мовляв, єдиний із нас особливий і в курсі всього,— скористався нагодою вколоти Максим.

— Це розмова не на п'ять хвилин. Не можна говорити наспіх про такі речі. Невже важко здогадатися? — Денис почав втрачати терпіння.

— Довго ще сперечатися будете? У мене вже шлунок до спини прилип,— втрутився Боря і важко присів на землю. Його приклад наслідувала і Марина.

Втома вирішила за всіх. Денис не став продовжувати захищатися, а почав мовчки збирати хмиз. Допомогти йому вирішили Костя і Боря, а трохи згодом — всі інші.