Глава 7. Історія з фотографії

    Тепер сон лякав кожного. Особливо після заяви Максима про загадкову постать у темряві і, звичайно ж, розповіді Дена.

 Непроглядна темрява і моторошні тіні від гіллястих дерев створювали атмосферу тривоги і небезпеки, що ховалася десь поруч. Похмурий настрій, що панував у душі кожного, поступово виливався в нервозність та апатію. Марина здригалася від найменшого шуму, з тривогою оглядаючись на всі боки. Боря, не зупиняючись, шукав щось у планшеті. Максим грав у футбол маленькими камінчиками, що валялися під ногами. Полум'я багаття перетворилося на гарячий попіл, який світився помаранчевими іскрами, а відтінки ночі стали ще більш жахливими.

 — Треба би підтримувати вогонь якомога довше,— порадив Костя, схвильовано поглядаючи на передавач.

— Згоден, — відповів Максим і почав знову роздмухувати полум'я.

 — Я дуже хочу спати, — жалібно протягла Марина і поклала голову на плече Кості. Той мимоволі здригнувся від її дотику.

 — Нам треба вирішити, хто залишиться чергувати вночі. Потім, через кілька годин, можна буде помінятися, — сказала Ксюша, ламаючи тонкі гілочки в руках.  — Тягніть. Кому дістанеться коротка, той не спить першим.

   Коли черга дійшла до Дена, він довго вивчав поглядом гілочки, сподіваючись витягнути потрібну. Щиро кажучи, він не хотів спати та з радістю залишився б чергувати першим. Ксюша ж вирішила, що сон йому потрібен більше, ніж іншим, і наполягла на випадковому розподілі. Коротка паличка випала їй, і, як здалося Дену, вона цій можливості навіть зраділа.

— Невже не страшно? Всі заснуть, а ти сидітимеш сама і вдивлятимешся у темряву ночі. Не виключено, що побачиш щось страшне, як нещодавно Максим,— спробував налякати її Ден.

 — Навіть не намагайся мене відмовити! Я не віддам тобі цю можливість, — як завжди вгадала його думки Ксюша. — У тебе очі вже й так червоні. Скільки можна витріщатися на це фото?

 — Мені просто цікаво. — Ден не знав, як виправдатися. Як він не намагався приховати свій інтерес до знахідки та вдати, що його це не хвилює, нічого не виходило. Спочатку він постійно думав про загадкову фотографію, а потім, після вечері, пильно розглядав. Усі спроби відволікти думки та сховати знахідку подалі зазнавали краху. Знімок, подібно магніту, випромінював сильне тяжіння, якому Ден не мав сил чинити опір.

— Нічого не хочу чути. Тобі потрібно відпочити. Скільки днів за останній місяць ти спав загалом? — Ксюша була непохитна.

 — Ну, останні три ночі, ти забула? Я ж казав тобі ще у таборі, що мене перестали мучити кошмари.

 — Три дні недостатньо, щоб повністю відпочити. Та й тобі треба відволіктися від цієї фотографії. Вона якось дивно на тебе впливає.

 — Ще б пак! Побачити на старому знімку свою копію — та ще дрібниця, знаєш… Я не заспокоюся, доки не знайду хоч якесь пояснення тому, що відбувається. — Ден упіймав на собі ревнивий погляд Максима, який сидів із протилежного боку. Він знову робив записи у своєму старенькому блокноті та свердлив Дена довгим загрозливим поглядом. Ксюша, помітивши це, почала нервово смикати собачку на кофті.

 — Що казав тобі Макс? — Денис не зміг подолати цікавість. Чомусь це питання його хвилювало не менше за фотографію.

— Та ну його! — відмахнулася Ксюша і вмить покрилася червоними плямами. Ден насупився, не зрозумівши її дивної реакції. — Переконував мене, що хтось за нами стежить. Ви з ним помінялися ролями, чи що?

 — Чесно кажучи, подібна поведінка далеко не в дусі Макса. Значить, йому не здалося, і небезпека справді існує. Це ще одна причина, чому я не хочу, щоб ти залишалася чергувати сама. Я міг би скласти тобі компанію.

 — Досить мені зуби заговорювати, Дене! Зараз же лягай спати! Якщо раптом станеться щось дивне, я розбуджу тебе першим. — Ксюша вказала йому на спальний мішок і суворо зсунула брови.

   Сперечатись із подругою — погана ідея. Якщо вона щось вирішила, то ніякі докази, навіть найрозумніші, не змусять її змінити свою думку. Значить, краще прислухатися та спробувати заснути. Можливо, Ксюша має рацію і йому справді потрібен відпочинок? Адже чим більше він вдивлявся в обличчя хлопця на фотографії, тим суперечливішими ставали емоції. Щось у ньому його лякало, насторожувало і вводило до гіпнотичного стану. Наче цей проклятий знімок мав над ним владу. А якщо хтось спеціально грається з ним, підкидаючи такі речі?

   Через годину майже всі друзі вже дружно сопіли у своїх спальних мішках. Ксюша сиділа біля вогнища та перебирала палицею мерехтливе вугілля. Кілька разів вона кидала на Дена засуджуючий погляд, жестами наказуючи заплющити очі. Ось тільки заснути після всього, що сталося, було справді складно.

    Хвилювання підкрадалося все ближче, здолавши в поєдинку спокій. Дивне передчуття, як буря, що повільно насувалася, затьмарювало настрій і не давало йому розслабитися. Денис лежав у своєму теплому спальному мішку і довго вдивлявся у вугільну темряву. Метушливі тіні дерев на пильній дорозі нагадували монстрів із дитячих кошмарів. Вони рухалися хаотично і дивно, вводячи в оману та навіюючи погані думки. Небо хмурилося, довго утримуючи зірки у своєму похмурому полоні. Чарівний круглий шар у небі перетворився на загрозливий півмісяць і не хотів виглядати з-за хмари.

   На траві за кілька кроків від Дена раптово виросла незрозуміла чорна тінь. Височенна, лякаюча, з досить суперечливим походженням, вона ніби спостерігала за ним та очікувала зручного моменту, щоб напасти. Швидше за все, це просто ілюзія.

    Ден не наважився підняти очі. Втома, що спонтанно підступила, здобула перемогу над розумом і нещадно штовхнула його у бездонний вир сну.

   Його інтуїція, напевне, усе знала наперед.

   Ніч раптово змінилася на щось середнє між світлом та темрявою. Навколо росли потворні криві дерева з сухими гілками-щупальцями, які він вивчив майже напам'ять. Вони закривали видимість величного замку вдалині, відкриваючи погляду лише гострі чорні куполи, що протикали хмари.

   Ні! Тільки не цей клятий ліс! Ден намагався вщипнути себе, вдарити у груди, прикусити язик, щоб прокинутися, але все було марно.

  Він не став слухняною маріонеткою, як у минулих кошмарах, виявивши, що може рухатися. Однак свого тіла він не бачив, ніби був повністю прозорим. Він міг торкатися волосся, обличчя, відчувати прохолоду вітру на шкірі та смак дощових крапель на губах. Ось тільки себе він не бачив. Ні у відображенні калюжі біля ніг, ні власних рук, якими відчайдушно махав перед очима. Абсолютно нічого. Це був зовсім новий несподіваний поворот, який, втім, сподобався Дену трохи більше за попередні стани.

    Ліс цього разу ще зберігав окремі фрагменти життя і не виглядав місцем з пекла. Листя не опало до кінця, чорними самотніми клаптиками кружляючи на гілках. У калюжах під ногами лежали зів'ялі осінні квіти. Де-не-де ще збереглися частково засохлі кущі з ягодами, гнилі фрукти в грязюці болота і червоно-жовте листя під ногами. Ніби ліс лише переживає сезонну втрату життя, але навесні неодмінно поверне колишні фарби.

   Ось тільки дещо лякало його більше. Не похмура атмосфера навколо і не колишній знайомий моторошний пейзаж. Його лякала історія, яку зберігав цей ліс. Невідома загадка, яка завжди снилася йому вкінці, але тепер привиділася на самому початку. Він не хотів в неї занурюватись, кожною своєю клітиною відчуваючи загрозу.

   У повітрі стояв запах крові та напіврозкладених трупів. На місці старого цвинтаря не було звичних надгробків, а лише чорні горби, що височіли над землею. То були свіжі могили. Трохи далі виднівся широченний стовп із написом на англійській мові. Скоріше за все, вона була виведена кров'ю: «Вибачте нас. Спочивайте з миром».

  Потім дорога спускалась до яру, але з цієї відстані його було важко розгледіти. Недовго думаючи, Ден підійшов до ями. Інтуїція грізно прошепотіла на вухо страшну здогадку, але йому треба було переконатися особисто.

   Від побаченої картини світ перед очима тріснув. Серце боляче стрепенулося і стислося в тугий нерухомий вузол. Такого мертвого і болючого холоду в кожній своїй клітині він давно не відчував. До горла підступила нудота, і Ден упав навколішки, не в змозі її стримувати.

  На дні ями лежали десятки померлих людей різного віку. Усі вони були жорстоко вбиті. Це Ден легко зрозумів по кількості та різноманітті ран на тілах. У когось були зламані кінцівки, у деяких пробиті голова, груди чи живіт. У когось із нутрощів стирчали гострі предмети. Хтось лежав зі звернутою шиєю. Були й такі, які взагалі втратили частини тіла і були схожі на жертв нападу хижаків.

  Раптом до Дена долинули чиїсь тихі, перелякані голоси. Вони говорили англійською мовою, яку він добре розумів з дитинства:

 — Мамо, матінко, пробач мені...

— Ходімо, нам не можна тут довго залишатися.

 — Я не змогла її врятувати, Алле. Мені так боляче!

 — Знаю. Але я не дам тобі стати наступною жертвою, обіцяю. Ти повинна втекти зі мною.

 — Звичайно. За тобою я піду хоч на край світу, коханий...

    Денис завмер від шоку, побачивши недалеко від краю яру вже знайому йому парочку. Це була та сама дівчина з фото у знайомій сукні в клітинку. Обіймав її юнак, який був дуже схожим на Дена. Той самий двійник із очима кольору сапфіра, яких він не зустрічав у жодної людини, окрім себе. Денис, боячись зітхнути зайвий раз, тихо підійшов до парочки ближче, щоб вивчити зовнішність хлопця і порівняти його з собою. Може, схожість не така вже й явна?

  Так, колір очей у них обох був ідентичним, але риси обличчя, міміка, усмішка, голос... Це явно була інша людина, хоч і дуже схожа. Шкіра у хлопця була набагато світлішою, ніж у досить смаглявого Дена: мертвенно бліда, майже прозора, з маленькою родимкою над губою. Зростом він був трохи вищим, з більш худорлявою статурою, навіть виснаженою, ніби після якоїсь хвороби. Та й виглядав він не як впевнений у собі пацан, а як типовий добряк з відсутністю волі, який відчайдушно намагався кожному догодити.

  Ден зневажливо зморщив ніс, усією своєю сутністю відчуваючи ворожість. Варіантів було небагато. Це міг бути його батько, або якийсь інший родич по крові. І цей хтось йому вже не сподобався, викликавши незрозуміле сильне відторгнення.

  Раптом картинка перед очима здригнулася і закружляла, змінивши локацію. Все сталося так раптово, що Ден мимоволі похитнувся. Він навіть зітхнути не встиг, як опинився ще в одному знайомому місці: біля печери, де вони з друзями нещодавно збиралися переночувати.

 Тепер навколо світило сонце, небо було ясним і чистим, а повітря свіжим та приємним. Осінні пейзажі радували око жовтими та червоними відтінками, а на землі росли різнокольорові майори та чорнобривці.

   Біля самого входу печери, намагаючись віддихатися від швидкої ходьби, стояла та сама пара. Вони обидва виглядали більш втомленими та безсилими, ніж ще кілька секунд тому. Для них явно минуло вже кілька днів, на відміну від самого Дена, який з легкістю перестрибнув час і простір, перебуваючи під владою сну. Він ніби став звичайним глядачем, невидимим героям фільму, але спроможним розглянути і відчути кожну деталь. Цікаво, чи це ігри його підсвідомості після надмірного перегляду фотографії чи гіпнотичний вплив когось у реальності? І чи справді те, що він бачить — окремі фрагменти далекого минулого?

— Ми нарешті прийшли. Ти молодчина, Кайло, справжній борець. — Хлопець ніжно обійняв дівчину і погладив її по голові. У його синіх очах горів якийсь дивний блиск, від якого у Дена пройшов мороз по шкірі.

 — Так, я бачу, що тепер у безпеці. Навколо все таке живе, Алл! Вибач, що одразу тобі не повірила. Думала, що не лише наш ліс помер, а й увесь цей світ. Я навіть забула, як виглядає сонячне світло! Думала, ми з тобою загинемо, як і всі інші, хто намагався покинути наш ліс.

 — Вони самі винні у своїй смерті, кохана. Я спочатку казав, що виведу їх із лісу живими, але вони мені не вірили. Думали, що самі знайдуть вихід. Але результат ми обидва знаємо. Тепер усі вони годують хробаків. — Алл зневажливо посміхнувся.

 — Не гнівайся на них, будь ласка!  — почала благати Кайла. — Це був просто збіг: твоя поява в нашому домі та всі наступні події. Ти ні в чому не винен, Алле. У тебе найдобріше серце з усіх людей, кого я зустрічала! Тільки з твоєю допомогою я й досі жива. Дякую, що витяг мене з того пекла.

 — Нема за що, крихітко.  Це я тобі винен.

   Дівчина подивилася на нього такими закоханими очима, що в Дена якось дивно засвербіло під лопаткою. Треба ж! Цей пацан виглядав слабаком, але, на відміну від нього самого, чудово розбирався в дівчатах. На Дениса принаймні так ніхто ще не дивився.

 — Давай зробимо фото на згадку? Хочу, щоб воно завжди було з тобою,— промовила Кайла, дістаючи з пошарпаної сумки стару, але досить дорогу марку фотоапарата. Зараз така річ коштувала б чималі гроші, як частина раритету.

 — Звичайно, кохана! — Він узяв апарат, обійняв дівчину і зробив миттєве фото, яке після гучного клацання вилетіло назовні. Дівчина глянула на знімок, широко посміхнулася і пристрасно поцілувала хлопця в щоку. Потім дістала ручку і щось написала на зворотному боці.

  Денис, затамувавши подих, спостерігав за тим, що відбувається. Він стояв за кілька кроків від них, але його ніхто не бачив, що тільки підтверджувало невидимість його тіла. Ось тільки бути стороннім спостерігачем виявилося не жарт складно: почуття незручності постійно спонукало його піти геть, але недоречна цікавість все одно перемагала.

 — Знаєш, я завжди знала, що ти хороший. Як тільки ти з'явився на порозі нашого будинку, я зловила себе на думці, що нарешті зустріла того самого! Можна сказати, я закохалася в тебе з першого погляду, Алл, — вдалася до спогадів Кайла, коли вони обоє присіли на камінь і притулились одне до одного. — Але ти не помічав нікого, окрім Віоли...

 — Вона була такою ініціативною, — з усмішкою згадав Алл. — Ти ж здавалася досить закритою. Але ви обидві були прекрасними, кожна по-своєму.

— А що ти зараз відчуваєш? Адже тебе звинуватили в її смерті... — У погляді Кайли майнула тінь ревнощів.

 — Знаєш… А мертвою вона виглядала прекрасніше, ніж коли була живою, — несподівано зізнався Алл і знову мрійливо посміхнувся. Кайла підняла на нього розгублений погляд. Напевно, після цих слів вона відчула те саме збентеження, що й Ден, що спостерігав за всім збоку. Йому навіть здалося, що він неправильно почув.

 — Але це так, просто раптове спостереження, — ніби вибачаючись за зізнання, поспішив виправдатися Алл. — Ти єдина з усіх, хто повірив у мою невинність. Єдина, хто допоміг мені переховуватись у замку, незважаючи на всі ті страшні події. Я це дуже ціную.

 — Тому що ти не міг цього зробити, Алле! Ти не вбивця.

   Хлопець не відповів, обійнявши Кайлу міцніше. Його губи знову спотворила дивна, зловісна посмішка.

  Спостерігаючи за ним, Денис почав швидко втрачати самовладання. Він уже передбачав подальший поворот подій, але продовжував переконувати себе, що йому здалося.

 — Що ж буде з нами далі, Алле? Попереду ще багато років зими, а продуктів вистачить ненадовго. Як ми будемо жити в цій печері стільки часу?

  Алл акуратно відсторонився і піднявшись на ноги, став трохи позаду дівчини. Його довгі пальці ковзнули по її білій шиї, ніжно торкаючи шкіру.

 — Ми не житимемо у цій печері. У мене тепер є будинок, кохана...

— Що ти маєш на увазі?

 — Дім ваших втрачених ілюзій, Кайло. Так я його назвав. Правда, гарно звучить?

 — Я не розумію, про що ти, любий. — Дівчина спробувала повернути голову, але Алл раптово зупинив її, міцно обхопивши її шию ззаду.

 — Ти й не зрозумієш, кохана. Ти лише наївне довірливе дівча, яке попалося на гачок. Я збираюся повернутися назад у замок, адже там більше немає ні сонця, ні життя, ні сторонніх дратівливих осіб. Все, як я люблю. Спочатку думав залишити тебе поруч у ролі своєї рабині, але твоє дурне сліпе кохання мені вже в печінках сидить.

 — Алл, що ти таке кажеш?! — Вона спробувала встати, але хлопець одним різким рухом посадив її назад. Лівою рукою він почав діставати ремінь зі штанів.

— Досить! Зупинись негайно! — закричав Ден, з жахом спостерігаючи за цією картиною. Він кинувся до Алла, сподіваючись йому перешкодити, але його тіло пролетіло крізь них обох, наче було  примарою. Повторивши спробу ще двічі, Денис усвідомив, що не може нічого зробити. На його очах ось-ось станеться вбивство, і єдине, що було в його силах — просто спостерігати за незворотністю ситуації.

 — Ти повинна бути мені вдячна, крихітко, — продовжив Алл, потягнувши її за волосся до себе.  Кайла навіть не чинила опір, перебуваючи в стані шоку. — Спочатку я придумав тобі іншу смерть. Хотів, щоб ти померла від холоду, голоду та суму, до кінця зберігаючи віру, що я повернуся. Але будемо справедливі: ти була доброю зі мною. Годувала, поїла, виправдовувала перед іншими. Дехто навіть повірив у мою непричетність, що, звичайно, було лише частиною твоєї ілюзії. Ти навіть не в курсі, скільки задоволення я зазнав від цих убивств. Як довго я прокручував у голові кожен момент, кожну деталь та емоцію. Ти заслужила померти швидко і майже безболісно, люба моя. Вважай це моїм особистим жестом подяки.

— Хочеш сказати, що ти вбив Віолу, мою маму та всіх інших? Ні, не вірю. Мабуть, ти просто перевіряєш мене.  — Кайла дивилася в порожнечу шокованим поглядом. Її міміку зламала гримаса розпачу, зневіри та душевної агонії. Дену, як мимовільному спостерігачеві, довелося відчути щось схоже. Він переживав біль і страх дівчини майже на фізичному рівні, але не міг і пальцем поворухнути, щоб втрутитися.

 — Ти переоцінюєш мене, кохана. Я не впорався б без сторонньої допомоги. Але загалом так, можу з гордістю визнати, що це моїх рук справа. Віола була для мене особливою, тому померла швидко та майже безболісно. Так само помреш і ти, моя красуня.

   Він обернув ремінь навколо шиї бідолашної, та з гучним реготом почав приводити намір в дію. Кайла кричала, плакала, відчайдушно видиралася, але сил її було дуже замало. Ден міг лише безсило спостерігати, як здригається її тіло від жаху, болю й задухи, як перетворюються на скло її великі ясні очі, і як несамовито вона стискає ремінь своїми ніжними дівчачими руками. А ще дивитися на емоції Алла, який отримував від того, що відбувається, справжню насолоду.

  Ден не пробачив би себе, якби просто мовчки спостерігав. Він розумів, що завадити не в змозі, але прийняти ситуацію означало повністю здатися. Після кількох невдалих спроб матеріалізуватися та відібрати у хлопця ремінь, Денис упав на землю остаточно. Невдалі спроби втрутитися в процес призвели лише до повного ментального виснаження та ще більшого почуття поразки. Чому в усіх снах він завжди настільки слабкий і ні на що не здатен? Що він робить не так?

   Повністю виснажений, Денис лежав в калюжі болота, коли поряд з ним впало тіло Кайли. Її скляні очі ще зберігали відблиски жаху, розпачу та тваринного страху. Ден дивився у них і не міг дихати. По щоках пробігли гарячі доріжки сліз, хоч він був упевнений, що не плаче.

— Мертвою ти теж виглядаєш краще, Кайло. Смерть вам обом до лиця, дівчатка. — Алл нахилився та поцілував свою жертву в щоку. Ден хотів плюнути йому в обличчя, як раптом невидимий магніт зверху потягнув його до себе.

  Навколишній світ розсипався на сотні різнокольорових деталей.

 — Ден! Прокинься! Ну ж бо!

   Хтось боляче трусив його за плече, що змусило насилу відкрити важкі повіки. Поруч сиділа Ксюша і дивилася на нього такими ж очима, як Ден на Кайлу кілька хвилин тому. Сон нарешті закінчився, але шрами від побаченого залишаться ще надовго.