Глава 6. Загадки ночі

Ніч у цьому світі мала інші відтінки: похмуро-лілові, холодні, з нотками тривоги і чарівності водночас. Навколо літали загадкові нічні метелики, які світилися у темряві та в реальності могли існувати лише у фільмах. Блискуча вуаль з місячного сяйва ніжно обіймала засинаючу природу. Чорну гладь неба освітлювали яскраві вогники незнайомих сузір'їв, що ще більше нагадувало про позаземне таїнство навколишнього світу. Десь за сплетіннями беріз невтомно виспівував пташиний хор, від чарівної луни якого так і бігали мурашки по шкірі. Природа вражала своїм різноманіттям, обіймала свіжістю нічної прохолоди та заворожувала красою краєвидів.

   Підлітки квапливо прямували вздовж нерівної стежки між скелями, постійно натикаючись на колючі рослини. Тут їх було досить багато, і це була, мабуть, єдина дрібниця, що ускладнювала їх шлях. В цілому ж нічні пейзажі вселяли почуття захвату, благоговіння та захоплення. Не лякали ні можливі напади тварин, ні комахи, які періодично намагалися вкусити, ні загальна атмосфера таємничості та невідомості навколишнього світу.

   Лякало інше — те, що ховалося за цією красою: неминуча правда, яка нещадно перевернула їх минуле спокійне життя і штовхнула в моторошну прірву невідомості.

    Ксюша не могла не думати про все, що сталося. Усередині посилилося нав'язливе почуття тривоги, яке збільшувалася з кожною хвилиною незнання та очікування почути хоч якесь пояснення того, що відбувається. Ден не хотів усе розповідати їй першій і сподівався на іншу, більш комфортну обстановку. Тривале очікування  перетворилося на злість, потім на  паніку, і згодом на біль — дивне відчуття безвиході та приреченості. Начебто інтуїція влаштувала бунт, погрожуючи страшними картинками можливого майбутнього. І це було незрозуміло і дивно, адже Ксюша ніколи не страждала песимізмом.

— Ти чого ніс повісила, крихітко? Дивлюся, йдеш самісінька, відстала від усіх… Не боїшся, що з кущів вилізе якась тварюка і вкраде собі на вечерю? — помітив її стан Максим. Ксюша справді настільки поринула у похмурі думки, що й не помітила, як відірвалася від інших.

 — Єдине, чого я зараз боюся — витратити свій дорогоцінний час на пусті балачки. Чого тобі треба? — Зараз їй найменше хотілося сперечатися з Максом. Останнім часом він і так втомив її своєю постійною увагою. Інколи складалося враження, що хлопець навмисно вибрав її, як ляльку для биття, щоб було на кому зганяти поганий настрій. І якщо раніше це було в помірній кількості, яку можна витримати, то зараз перетворилося на якусь докучливу мету вколоти, зачепити за живе та вивести на емоції.

 — Ух, які ми зухвалі! Вже й підійти не можна, — удавано образився Максим і зсунув брови до перенісся.

— Ти хіба підходиш з якоюсь іншою метою, окрім як познущатися з мене? Я не в настрої слухати твої насмішки. Знайди собі іншу жертву.

 — Даремно ти так. Я турбуюсь, між іншим, — м'яко заперечив Максим. Ксюша недовірливо зиркнула в його бік — дивний якийсь...

 — До речі, не чула нічого підозрілого? — раптом спитав хлопець, занепокоєно поглядаючи їй за спину.

 — А що я мала чути? — Вона обережно наслідувала його приклад і озирнулася назад. Як і очікувалося — нічого особливого. Тільки пагорби, скелі та сосновий гай, залишені позаду. Ну і сріблястий місячний пил, який кружляв у повітрі, осяваючи пітьму блискучими піщанками.

— Я вже казав Дену, що чув кроки. Наче хтось слідує за нами по п'ятах, але постійно ховається. Інші погодилися зі мною, оскільки теж чули дивні звуки. І тільки цьому телепню хоч би що. Він думає лише про свого батю.

— Ти про Дена? — здивувалася Ксюша. — Чому вирішив, що то його батько був на фото?

   Максим зненацька поклав руку їй на талію і підштовхнув уперед:

 — Іди швидше, будь ласка. Немає гарантії, що позаду нікого. Уважніша будеш — зрозумієш, про що я.

 — Та ну тебе! Знайшовся тут найрозумніший. — Вона скинула з себе його долоню. Дивно, що Макс і не думав прибирати її, наче мав повне право. Ксюша не дозволяла нікому, окрім Дена та Стаса торкатися до неї. Максим знав, що ризикує отримати стусанів, але чомусь не спішив відходити. Мало того — він наблизився до неї майже впритул і навіть не відчував  незручності.

 — Немає доказів, що на знімку його батько,— заперечила Ксюша і одразу відсторонилася від нього. — Це міг бути просто схожий хлопець.

 — Ти серйозно зараз? Навіть якщо не брати до уваги зовнішню схожість, але очі... Ти бачила їх колір?

— Фотографія стара. Вона могла від часу змінити відтінки.

 — Ти помиляєшся! Час робить кольори тьмяними, а тут навпаки. Не будемо обманювати себе, Ксю. Очі у того хлопця були такого ж відтінку, як у Дена. Це безглуздо заперечувати.

    Максим мав рацію. Денис мав дуже рідкісний колір очей: насичений синій, темний і ніби не зовсім людський. Імовірність того, що хтось у світі мав схожий відтінок, дорівнювала нулю. До цієї знахідки, звичайно…

    Ксюша відшукала поглядом друга, який вирвався трохи вперед. Він ішов сам, опустивши голову і, здавалося, не помічав нічого навколо себе. Навіть по його вигляду ззаду вона зрозуміла, що Максим має рацію — Ден повністю занурений у свої думки і далекий від усього, що відбувається. Хоча, якщо чесно, вона й сама знаходилася у схожому стані і не була уважною до сторонніх звуків.

— Ми все одно нічого не знаємо. Це могла бути чергова пастка, яку підкинули туди навмисно. — Ксюша не сумнівалася у правоті Максима, але якась дурна гордість заважала це визнати. Зараз він виявляв підозрілу турботу до неї, а це, правду кажучи, трохи бентежило.

 — Якщо це підкинули навмисно, тоді ми справді у небезпеці і краще не відходити далеко одне від одного. — Максим усміхнувся їй тією чарівною посмішкою, від якої, напевно, божеволіли всі дівчата.

— Мабуть, ти маєш рацію. — Ксюша прискорила крок, щоб порівнятися з Деном і позбутися некомфортного для неї спілкування. Максим вирішив наслідувати її приклад і не відставати ні на крок. Порівнявшись з Борею, що повільно йшов і жував гумку, Ксюша підморгнула йому, давши пораду не відставати від інших. Костя тримався поруч із Мариною та допомагав нести її товстенний рюкзак. Білявка виглядала втомленою і сонною, час від часу важко зітхаючи і поправляючи волосся.

   Максим несподівано зупинився і схопив Ксюшу за руку. Вона підняла на нього здивований погляд.

 — Тобі зі мною настільки нудно, що не терпиться втекти до Дена? — холодно спитав хлопець, блиснувши злими очима.

— Я просто скористалася твоєю порадою не відставати від інших. Хіба не сам просив? — Ксюша розгублено подивилася на його руку, що міцно стискала її кисть. Максим пирхнув і різко її відпустив. Відійшовши на два кроки, вона натрапила на спантеличений погляд Дена, який навіть зупинився, спостерігаючи за їхньою розмовою. Ксюша почервоніла до самісіньких вух, а друг квапливо відвів очі і поспішив вирватися вперед. Мабуть, його збентежила побачена сцена.

 — Вибач, — сказала Ксюша Максиму і кинулася слідом за Деном. Їй зовсім не сподобалося це дивне почуття незручності поряд із блондином. Воно близько межувало з ворожістю та бажанням триматися від нього подалі.

 — Ну, і чого ти прийшла? — скосив на неї підозрілий погляд Денис. — Максим ображатиметься. А мені треба побути наодинці зі своїми думками.

 — Ти взагалі страх загубив? — раптом неочікувано для самої себе обурилася Ксюша. — Півдня з тебе кліщами не витягти жодної інформації, бо тобі, бідолашному, незручно розповідати на ходу! І начхати, що ми всі місця собі не знаходимо від найстрашніших домислів. Егоїст чортів!

    Вона замахнулася на нього рукою, але Ден упіймав її на льоту і поспішив відсторонитися. Він виглядав збентеженим. Щиро кажучи, Ксюша сама не зрозуміла причини своєї люті.

 — Ти полегше, мала. Ми вже майже прийшли. Думаю, переночуємо на якійсь галявині біля вогнища, і я все розповім. — Він винувато посміхнувся  і одразу ж відвів очі. Ксюша зітхнула і крадькома зиркнула на Макса, який спостерігав за діалогом за кілька кроків від них.

 — Мені здається, можна переночувати на цій галявині. — До них підійшов Костя і важко опустив два рюкзаки на землю. — Марина трохи втомилася. Та й навряд чи ми знайдемо краще місце.

 — Якось тут дуже просторо. Поруч озеро ще... Годуватимемо комарів і слухатимемо жаб'ячі розбірки, — невдоволено протягнув Максим і ступив ближче. Після розмови з Ксюшею він був не в кращому настрої.

— Думаю, відійдемо на сто метрів і там зупинимося. Тут повно хмизу та кущів з ягодами. Цілком придатне місце, — запропонував Денис, оглядаючи територію.

    Вони знаходилися на досить відкритій місцевості вздовж горіхових дерев та кущів з малиною та чорницею. Позаду залишилося кілька озер, невелике поле з невідомими рослинами і захаращена бур'янами стежина. Попереду виднівся луг із гіллястими вербами, березами та плодовими деревами. Трохи далі місцевість знову перетворювалася на ліс.

 — Я пропонував йти в іншому напрямку. Там росли дуби та м'яка зелена травичка. І нам не довелося б знову тягти ноги за кілька кілометрів, — невдоволено заперечив Максим. Ксюша вловила ворожі іскорки у поглядах двох найкращих друзів. І коли вони встигли посваритись?

— Ти пропонував рухатись на північ,— зауважив Денис. — Але йти туди вночі — не найкраща ідея. Вирушимо туди іншого дня, коли відпочинемо і підготуємося.

 — А що такого на півночі ? — напружилася Ксюша.

 — Закрита територія, куди нам заборонили пхати носа. Я трохи вивчив той бік за допомогою бінокля, коли був на дереві. Не дуже приємне видовище — якесь підозріле. Щоб відправлятись туди, потрібно зробити кожному по ціпку про всяк випадок.

 — Якщо казали не пхати туди носа, навіщо нам взагалі йти в тому напрямку? Що з тобою не так, Дене? Не терпиться влипнути в чергову історію? — Ксюша осудливо подивилася на друга. — І скільки вже можна говорити загадками? Тобі ніби подобається з нас знущатися!

 — Так в тому й вся справа! Він спеціально інтригу наганяє. Мовляв, єдиний із нас особливий і в курсі всього,— скористався нагодою вколоти Максим.

— Це розмова не на п'ять хвилин. Не можна говорити наспіх про такі речі. Невже важко здогадатися? — Денис почав втрачати терпіння.

 — Довго ще сперечатися будете? У мене вже шлунок до спини прилип,— втрутився Боря і важко присів на землю. Його приклад наслідувала і Марина.

    Втома вирішила за всіх. Денис не став продовжувати захищатися, а почав мовчки збирати хмиз. Допомогти йому вирішили Костя і Боря, а трохи згодом — всі інші.

   Спільними зусиллями і без суперечок вдалося обрати місце для ночівлі — зелену галявину, навколо якої росли кущі з чорницею. Ксюша відкинула будь-які запобіжні заходи і з'їла кілька соковитих ягід. Вони виявилися неймовірно смачними. Навіть земні плоди навряд чи могли похвалитися такою яскравою гамою смакових якостей.

    Подальші дві години були, мабуть, найприємнішими за сьогоднішню подорож. Полум'я вогню та смачний аромат приготовленої вечері вплинули на всіх, як гарна доза заспокійливого.

   Максим вирішив продемонструвати ще один бік своєї багатогранної особистості, і окрім зібраних раніше грибів, приготував ще неперевершений омлет із яєць, які знайшов дорогою. Спочатку всі побоювалися, щоб це не виявилися пташенята ворона, що полював за Деном, але голод все ж таки переміг. Вийшла непогана вечеря на багатті. Максим, як виявилося, підійшов до справи серйозніше, ніж решта, і забив свій рюкзак не лише сорочками від «Армані», а й столовим приладдям. Каструля, сковорода, чашки, ложки, одноразовий посуд, сіль та приправи... Хлопець все передбачив, чим дуже порадував інших. Спостерігаючи за діями Макса, Ксюша почала сумніватися у правильності своїх почуттів щодо нього. Може, він справді кращий, ніж вона про нього думала?

  Денис, вдосталь повечерявши, розповів нарешті свою історію. І, напевно, він справді вчинив правильно, що ввів усіх у курс справи після смачної вечері та мінімального відпочинку, а не в період нервової напруги.

   Ксюша слухала про все з відкритим ротом і не знала, що взагалі думати. Після стількох годин незнання та різних здогадів вона, здавалося, була готова сприйняти будь-яку правду. Інші теж мимоволі затихли, не зводячи з Дениса вражених очей. Тільки стогін і зітхання Марини порушували мертву тишу, додаючи до неї нотки трагізму. Першим заговорити наважився Боря:

 — Навіть не думав, що таке можливо. Стільки років цікавлюся комп'ютерною мережею, але не уявляв, що вона може матеріалізуватися.

— Мене більше вразило, що інопланетяни, виявляється, існують,— посміхнувся Костя.

 — Я не можу бути цим охоронцем. Мене саму охороняти треба, — гучно видихнула Марина і спробувала приховати сльози.

 — Якщо тебе обрали, значить можеш, — тихо відмітила Ксюша, стомлено дивлячись на мерехтливе полум'я. У неї в голові досі не вкладалася вся та інформація, яку вилив на них друг. А ще її почали мучити ті самі сумніви, що й Дена, щодо правдивості інформації.

   Максим тим часом піднявся на ноги і почав нервово ходити в різні боки:

 — Історія, чесно кажучи, нагадує чергову низькобюджетну фантастику. Чому ми повинні тобі вірити, га? Де докази, що ти не придумав це сам?

 — Ти ідіот? — стомлено підняв на нього очі Ден. — Мені нема чим зайнятися, по-твоєму?

— Звідки мені знати, чувак? В останній місяць ти, щиро кажучи, не виглядав адекватним. Я намагався підбадьорити тебе, витягував розвіятися, але ти продовжував варитися у власному лайні. Усі пацани казали, що за тобою дурка плаче. Як я можу бути переконаний, що тобі це не здалося?

 — Ось, значить, як ми заговорили? — В темних очах Дена спалахнули гнівні іскорки. — Тобто, на твою думку, я сам створив цей світ, включаючи ворона, якого ти бачив на власні очі? Як тоді ти все поясниш? Ану, блисни своїми мізками!

 — Я волію в усьому засвідчуватися сам, — знизав плечима Максим. Його зухвала поведінка вивела Ксюшу із себе. Даремно, мабуть, їй здалося, що він нормальний.

— Ти навмисно зараз це робиш, так? Ще друг називається! Я, виявляється, мала рацію, коли думала, що ти придурок. Єдиний, у кому можна сумніватися — це ти сам! — Ксюша, правда, не хотіла встрявати в суперечку. Але зараз їй справді хотілося дати Максимові гарний ляпас. Денис ніколи не ставив під сумнів слова свого товариша. Крім того, він не раз приходив йому на допомогу у найскладніші моменти життя. Це було несправедливо та підло з боку Максима.

 — Та йдіть ви всі! — психанув блондин і голосно сплюнув. Окинувши всіх лютим поглядом, він розвернувся і пішов у темряву за дерева.

 — Не ходи далеко! Тут може бути небезпечно! — нагадав йому Костя. Напевно, він зараз був єдиною людиною в компанії, яка не нервувала, тримала себе в руках, уміла дбати про інших і дивитися на все очима дорослої особистості.

   Звичайно, подібна поведінка була в дусі Максима. Проводячи поглядом його високу постать, Ксюша відновила в пам'яті багато подій минулого, в яких він проявляв себе, м'яко кажучи, не з кращого боку.

   Максим завжди знаходив особливу насолоду в тому, щоб підривати репутацію Дена в очах інших. Зазвичай конфлікти в них виникали на порожньому місці. Максим — страшний максималіст, для якого шанування інших та повага найважливіше за все. Увесь час він змагався з Деном за право бути лідером. Відточував свою особистість до бездоганної ідеальності, щоб бути успішнішим, красивішим, талановитішим. Макс вважався круглим відмінником і мав багато нагород у галузі спорту. Його любили дівчата і ним захоплювалися вчителі. Він був тонким психологом та надзвичайно творчою особистістю, постійно демонструючи безліч сторін своєї глибокої натури.

   Денис же — зірвиголова і поганий хлопчик, який постійно влазив в проблеми та неприємності. На думку інших йому було абсолютно начхати, він жив так, як йому хотілося. Ден ніколи не прагнув бути кращим за інших, але в таланті на всі руки йому міг позаздрити кожен. Якщо він брався за якусь справу, то завжди доходив до кінця і обов'язково переможцем. Навчався Ден непогано, але відмінником не був через постійні прогули і байдужість до уроків. Мабуть, його виняткова обдарованість і стала для Максима приводом для суперництва. Адже сам він докладав чимало зусиль для досягнення цілей, тоді як Ден палець об палець не вдаряв. І хоча він часто поступався Максиму навмисно, щоб не розпалювати ворожість, це діяло на блондина, як червона ганчірка на бика. І точно, Денис ніколи не розумів відчайдушного суперництва з ним його кращого і без того ідеального друга. У всіх компаніях Денис, чомусь, мав більший авторитет, ніж Максим, що останнього особливо дратувало. Не дивно, чому він поставив під сумнів розповідь Дена, бажаючи підірвати його репутацію в очах інших.

   Спостерігаючи за Максимом, Ксюша ще раз переконалася, що не стала б з ним дружити. Люди, надто захоплені власною персоною, її нервували.

  Боря тим часом щось напружено шукав у планшеті:

— М-да, інтернет тут працює, уявляєте?! Дива, та й годі... Я спробую знайти хоч якусь інфу щодо всього. Раптом щось трапилося в реальному світі, якщо нас занесло сюди?

 — Сумніваюся, що таке можливо, — обізвався Костя, поправивши круглі окуляри на носі. Він мав унікальну здатність говорити звичайні речі з настільки знаючим виглядом, що в його правоті ніхто не сумнівався.

 — Нам треба вирішити, що робити далі, — сказала Ксюша, краєм ока спостерігаючи за силуетом Максима за кілька метрів від них. Довго він збирається там стовбичити?

 — Завтра можемо освоїтися на цьому місці, оглянути навколишню місцевість і запастися якоюсь елементарною зброєю для самооборони, — запропонував Ден, який, як і Ксюша, поглядав у бік ображеного товариша. — Ще було б непогано почати тренуватись. Я можу вас навчити деяким елементарним методам самооборони. Думаю, тут нам це точно знадобиться. А наступного дня вирушимо далі досліджувати територію.

 — Ти хочеш навчити нас битися, я правильно зрозуміла? — округлила очі Марина і вся стислася від страху.

 — Ну, ти ж не хочеш стати пайком для якоїсь тварюки? — щиро здивувався Ден, за що одразу отримав штовхан від Ксюші. Вона вважала своїм обов'язком підтримати нещасну та навчити Дена підбирати слова. Ну і, звичайно, налупцювати друга за найменшу провину — свята традиція, яка існувала роками, і від неї гріх відступати.

  Раптом Максим, що стояв за кілька метрів від них, скрикнув і стрімголов кинувся назад. Він уривчасто дихав і виглядав дуже зляканим.

 — Що сталося? — майже хором спитали друзі й тривожно озирнулися.

— Там хтось стояв! Я бачив його!

   Максим вказав пальцем у напрямку горіхових дерев. Перш ніж Ксюша зрозуміла, що відбувається, Ден схопив свою загострену палицю і швидко помчав до вказаного Максимом місця. Інші сполохано дивилися йому в слід.

 — Дене, чорт тебе забирай! — вигукнула Ксюша, схопившись на ноги. Потім обігріла злими очима Максима:

 — Ну, і чого ти стоїш?

  Той ніби опритомнів від пережитого шоку і на ходу схопив палицю. Вони кивнули одне одному і побігли за другом, наказавши іншим залишатися на місці.

   Незабаром вони наздогнали Дена, який не марнував час і ретельно досліджував чагарники за допомогою ліхтарика.

— Що ти бачив? — Він помітив друзів і одразу ж звернувся до Максима.

 — За кілька кроків, де ти знаходишся, стояла висока постать у чорному плащі. Я не знаю, людина то була чи хтось інший,— тихо пояснив Максим, з тривогою дивлячись на всі боки. — Величезний, десь під два метри, з капюшоном майже на очі. Стояв тихо і не рухався, як статуя. Не знаю чи не здалося, але в нього на губах оскал був.

 — Ти впевнений? — Ден посвітив ліхтариком на приблизне місце, куди вказав товариш.

 — Я це не вигадав! З самого початку тобі натякав, що маю відчуття стеження, — розлютився Макс.

 — Чому я маю тобі вірити? Як ти казав сьогодні? «Чому я маю бути переконаний, що тобі це не здалося»?

— Не пішов би ти до біса, Дене? — Максимові очі метали блискавки. Ксюша напружилася: у такому стані він міг би кинутися на нього з кулаками. Дружба у цих двох завжди була дивною. Нерідко били один одному морди.

 — Та розслабся, чувак, я звик довіряти друзям,— раптом пом'якшав Денис і переможно посміхнувся. — Він неодмінно з'явиться, якщо його помітили. Немає сенсу обшукувати кожен кут.

  Кивнувши Ксюші, він пішов назад. Максим трохи повагався, але озирнувшись, мабуть, занепокоївся і вирішив більше не віддалятися від інших. Дівчина, якщо чесно, навіть не сумнівалася в правдивості Максимових слів, як, швидше за все, і сам Ден. Навряд чи він став би розігрувати цю виставу навмисно. Та й, незважаючи на образ романтичного принца, яким Макса бачили багато дівчат, боягузом він ніколи не був.

  Місяць тим часом сховався за чорну хмарину і густа пелена темряви  огорнула землю.