Глава 5. Знахідка в печері

Сосновий гай, куди рушили підлітки, був дрімучим і темним, але водночас загадковим і прекрасним. Дерева росли настільки близько один до одного, що над головою утворився щільний намет із гілок, який служив чудовим укриттям від сонця. Між товстими стовбурами вились невідомі сині квіти, настільки маленькі і рясні, що місця для трави не залишалось зовсім. Максим, який мріяв стати великим кухарем і відкрити власний ресторан, навіть зумів розгледіти між ними шапочки грибів, схожих на лисички. Їх вирішили зібрати на вечерю, хоча Ден після випадку з «цілком безпечним» за словами Флер, вороном, дивився на все з підозрою. Вузька стежина, що нагадувала величезну змію на покривалі із квітів, постійно в'юнилась і скочувалась донизу — в різку кам'янисту ущелину, де вони домовились зробити причал. Навколо літали метелики та бджоли, по деревах стрибали білки, а з-за кущів виглядали милі мордочки невідомих пухнастих тваринок. Така прогулянка, безперечно, приносила більше позитивних емоцій, ніж навпаки. Підлітки вели жваві розмови, сміялися і фотографували все, що бачили на телефон.

— Пити хочеш? — До Дена підійшла Ксюша і простягла йому свою пляшку. — Нога не болить?

 — Та дрібниці це все. Тобі нема за що переживати.  — Він сьорбнув ковток свіжої прохолодної води. Завбачлива Ксюша і про це подбала, набравши її з джерела, який вони знайшли по дорозі. 

 — Я тебе знаю сто років, Дене, тому без цього ніяк. Що то взагалі сьогодні було, а? З вороном на дереві? Ти себе безсмертним уявив, чи що?

— В мене хіба був вибір?

— Ну звичайно ж! Стрибати на спину птахові — це якраз найбільш правильний вибір в тій ситуації! А якби ти собі шию скрутив? Мені потім як твоїм батькам в очі дивитися?

— Та ніяка холера мене не візьме, мала! Чи ти за роки дружби зі мною в цьому ще не переконалась? — Він ласкаво вщипнув її за щоку.

— Та ну тебе, Дене! Нічому тебе життя не вчить. — Вона роздратовано його відштовхнула та похитала головою. — Ти мені краще скажи: те, що ти дізнався сьогодні, має відношення до твоїх снів і переслідувань?

 — Має. — Ден не хотів розповідати Ксюші раніше за інших. Вона, як завжди, все сприйме близько до серця і почне ставити занадто багато питань. Правду кажучи, він поки й сам не знав, як оформити розповідь так, щоб вона не перетворилася на монолог обурення та особистих домислів.

 — Солодка парочка Твікс — жодної хвилини одне без одного. — Максим підійшов до них ззаду і, як завжди, не зміг обійтися без підколу. Хоча Ден звик до подібних висловлювань, але зараз тон друга йому зовсім не сподобався. Ксюша кинула на Максима нищівний погляд, а той, як завжди, відповів з милою усмішкою:

— Розслабся, крихітко. Нам тут треба потріщати на рахунок наших чоловічих справ. Може, підеш квіточки позбираєш?

 — Йди до біса! — огризнулася Ксюша, проте пішла вперед. Не властиво цим двом спокійно спілкуватися. Ден, звичайно, звик до цього, але часом це шалено втомлювало.

 — М-да... Чекаю я, чекаю цього історичного моменту, коли Ксюха перестане тебе опікувати, але видно, за мого життя цього не станеться ніколи, — з підкресленим сумом у голосі простяг Максим. Ден відчув роздратування:

 — З яких пір тебе це хвилює?

 — Та є один момент. Не знаю, чи зрозумієш... — Друг уважно розглядав стежку, засіяну маленькими блискучими камінчиками.  Вони шаруділи під ногами, і були мало того, що зовсім недоречні в сосновому лісі, так ще відволікали не дуже приємними звуками. Ден не міг зрозуміти, чи це вони його так дратують, чи в повітрі й справді витають нотки взаємної напруги.

— Та кажи вже, раз почав.

 — Розумієш, Дене, я в принципі давно збирався повідомити тебе, щоб потім не було недомовок та образ. Ти мені, все-таки, дуже близький друг і я ціную наше спілкування. Ми з тобою з перших класів нерозлийвода. Не настільки звичайно, як із Ксюшею, але теж чимало пережили разом. Тому я не можу це довго приховувати...

   Всупереч недбалому тону й сміху в голосі, Максим виглядав досить знервованим. Ден знав його, як облупленого, тому відразу відчув фальш у поведінці та голосі. Це тільки посилило напругу та зростаюче почуття неприязні.

 — Ближче до суті, ок? Я не люблю довгі передмови.

— Та що ти сьогодні такий колючий і незговірливий? Пташку злякався, чи що?  — Максим закинув йому руку на плече. — Та не сси, братан, хіба для нас з тобою існували невирішені проблеми? Я з нетерпінням чекаю на твою розповідь про сьогоднішнє переміщення, але вже до цього хочу запевнити у своїй дружній підтримці. Якщо комусь треба буде морду розмалювати — зробимо. Ти мене не знаєш, чи що?

 — Маєш рацію, чувак, тебе я знаю, як своїх п'ять пальців. Тому не заговорюй мені зуби, будь ласка. — Ден кинув на Макса засуджуючий погляд. — Я не собака, за правду кусати не буду.

 — Ну, розумієш, тут таке діло… — Максим зупинився. Від хвилювання його очі бігали в різні боки, а руки постійно переміщалися то в кишені, то волосся поправляли, то струшували неіснуючі пилинки з одягу. — Коротше, мені твоя Ксюха подобається. Давно хотів зізнатись, натякав усіляко, але ти, мабуть, ще той телепень у подібних справах.

— Чого? — Ден відкрив рота. — Ти і Ксюха? Щоб мене чорти вхопили!

 — Та ще немає мене і Ксюхи. Є ти і Ксюха, але я у вашу парочку точно не вписуюсь. Моя скромна персона, як бачиш, викликає у неї блювотний рефлекс.

 — Ну, вибач, брате, але з якого часу, щоб зізнатися дівчині в почуттях, треба перед цим повиривати в неї усі кіски? Тобі скільки років? — Денис щиро засміявся.

 — Згоден, туплю. — Максим почухав за вухом, кинувши убік Ксюші невпевнений погляд. Дівчина йшла далеко попереду і про щось розмовляла з Мариною. — Будь я  пай-хлопчиком — був би для неї порожнім місцем. Єдине, що її у цьому житті хвилює — це твоя персона.

— Ти б краще сцени ревнощів її Стасику влаштовував, а не мені. У нього хоч мізків, як у молюска, але ж зумів їй пилу в очі напускати. — Денис прискорив крок. Якось не по собі йому було від цієї розмови. — І взагалі... Це я тобі поради роздавати повинен? Не за мною дівки в чергу шикуються. З яких пір ти поводишся, як безмозкий ідіот?

 — Ти колись любив? —  надто серйозно запитав Максим, звузивши очі. У Дена неприємно залоскотало під ложечкою.

 — Не любив і не збираюся найближчим часом. І тобі не раджу...

— Тут я вже сам вирішу, — відрізав Максим. — Просто хотів довести тебе до відома. Друг, все-таки...

 — Прекрасно! — Ден бачив, що товариша образила його різкість. — Якщо тебе так хвилює моя реакція, то можеш розслабитися і жити спокійно. Я не проти ваших стосунків. Якщо ти, звичайно, не розіб'єш їй серце, як цей ідіот із м'язами замість мізків. Інакше тоді я справді розмалюю морду, але вже тобі.

 — Можеш бути певен: я її не скривджу. От тільки зізнатися буде важко. Вона, мабуть, вирішить, що я приколюся.

 — Може, за тебе ще свічку поставити? На удачу, так би мовити? — криво посміхнувся Ден. Максим насупився і стиснув губи в тонку лінію.

 — Та якось обійдуся. Просто думав, може якось допоможеш? Ну, не знаю, там замовити за мене слівце, розписати хороші сторони чи влаштувати зустріч наодинці, коли випаде нагода?

— Слухай, друже! Я, звичайно, все розумію, але з цим проханням не до мене. Я не подружка звідниця і страждати подібною дурницею не збираюсь. І без цього купа невирішених проблем. Та й взагалі, зараз, по-твоєму, кращий час, щоб забивати цим голову?

 — Гаразд, як знаєш. Дякую, що вислухав. — Максим не став відповідати на це питання. Його вираз обличчя став схожим на маску, позбавлену будь-яких емоцій. Кивнувши йому головою, друг якнайшвидше вирвався вперед і пішов далі один. Денис думав щось крикнути, щоб  збавити напругу, але в останній момент стримався. Нехай чинить, як знає, йому яке діло до цього? Усередині, проте, заскребли кішки. Якесь паршиве почуття роздратування ковзнуло вздовж хребта і змусило його нервово стиснути кулаки.

— Подивіться! Печера! — голосно повідомив Боря і побіг уперед. Денис тільки зараз помітив, що вони залишили ліс позаду і йшли вздовж скелястої долини. По обидва боки від них височіли невеликі, вкриті зеленню горби. Трохи далі вони переходили в скелі, порослі мохом та ромашками. Ден зірвав одну і вдихнув її солодкий аромат. Незвично спостерігати таку різноманітність квітів навіть у місцях, де вони взагалі рідкість. Цей світ продовжував радувати око яскравими незвичайними картинками. Скелі тут зовсім не виглядали лякаючими, а навпаки, вселяли почуття захищеності.

   Друзі підійшли до великої печери, вхід до якої був частково завалений камінням. Складалося враження, що якийсь час тут уже мешкали люди, хоча навряд чи така ймовірність взагалі існувала. Флер би, напевно, не стала приховувати таку інформацію.

 — Ну, і чого застигли? Злякалися? — запитала Ксюша, помітивши збентеження Борі та Кості біля входу. Хлопці обережно заглядали всередину.

— Там тихо, але темно, хоч око виколи, — стиснув плечима Боря.  Костя запалив величезний ліхтар і направив світло в непроглядну пітьму.

 — Начебто чисто, але в печерах живе багато диких звірів. Не завадило б розглянути її зсередини на наявність нір. — Юнак узяв у руки палицю і чомусь подивився на Дена.

 — Я в житті туди не полізу! Там темно та страшно! — почала скиглити Марина, відступивши подалі від входу. Її великі очі знову стали мокрими.

 — Якщо хочеш, можеш заночувати зовні, — недбало кинув Ден і дістав з-за спини гострий ціпок, зроблений власноруч по дорозі сюди. Марина обіграла його страшними очима та схопилася за рукав Кості, ніби в пошуках захисту. Той завмер від несподіванки і почервонів до самісіньких вух.