Глава 2. Спостерігачі

У повітрі стояв легкий аромат літньої ночі. Серпень цього року видався спекотним і сухим, але із заходом сонця землю ніжно огортала освіжаюча прохолода. Запах квітучої галявини тітки Олі та вологого після дощу асфальту навівав приємний спокій. Доглянуті зелені алейки їхнього багатого мікрорайону осявали ліхтарями і нічними підсвітками. Приємний вітерець розвіював втому і смуток, від чого всі проблеми здавались не такими серйозними. Ідеальний час порахувати зірки, послухати цвіркунів та логічно над усім подумати. Тим більше в його випадку, коли сну уникаєш навмисно і займаєшся самовпевненістю, що нічний відпочинок для слабаків.

У голові раптом виникла нав'язлива ідея зателефонувати Ксюші та попросити її скласти компанію. Найкраща подруга жила в будинку навпроти, і всі роки була постійним супутником і спільником. Вони знали один одного майже напам'ять, тому хлопець не приховував від неї свою таємницю. Вона була єдиною з усіх, хто знав його проблему у всіх подробицях.

Завтра на них чекав важливий день, тож навряд чи подруга спить. Весь його клас вирушає в літній табір на два тижні, де Ксюша зустріне хлопця, за яким божеволіє вже другий рік. Закохавшись у цього дивного типа, вона з крутої відірви, яка дасть фору будь-якому хлопцю, перетворилася на плаксиве дівча. Ось що за епідемія така? Двоє його найближчих друзів по вуха загрузли в любовних справах, а він, Ден, як і раніше, живе тільки футболом, скейтами, фехтуванням і своєю гітарою. А може й справді, спробувати замутити в таборі з якоюсь симпатичною кралею? Непорядок, же ж... Тяжко зітхнувши, він набрав знайомий номер.

— Алло. — У трубці почувся трохи сонний голос. — Ден? Ти на годинник дивився?

— Тільки не кажи, що спиш, мала. Я тут під твоїм вікном сиджу, сумую... Вийдеш? Є розмова.

— Щоб тебе чорти з'їли, Дене! Я тільки-но лягла. Завтра підйом о шостій ранку, ти забув? А потім скаржишся на свої сни...

— Та ти в воду дивишся, Ксю! Якраз про це я хотів з тобою поговорити... Та й взагалі, як такої чудової ночі можна думати про сон?  Макс он на тусовці в Коляна висить. Нас з тобою кликав, до речі.

— Ага, вже зібрались і побігли,— з насмішкою відповіла подруга. — Цікаво, цей Казанова хоч колись вдома буває? Я б записала ці дати в червону книгу.

— З ним-то все зрозуміло. А що на рахунок мене? Теж пошлеш якнайдалі, разом з усіма проблемами? — Денис почав сумніватися у своїй готовності до розмови. Занадто вразлива тема. Та й Ксюша сьогодні явно не в дусі, щоб вислуховувати його переживання.

— Колись я тебе точно вб'ю , Дене! Буду через п'ять хвилин.

— Ось за це я тебе обожнюю, крихітко! — Він відключив телефон і присів на самотню лавочку поряд із будинком Ксюші.

Через деякий час почувся скрип вхідних дверей, і Денис побачив сонну подругу. Один її похмурий вигляд говорив про те, що відвертої розмови не вийде.

— Ти не міняєшся, Дене. До ранку дожити не міг?

— Може і не дожив би, хто знає. Прогуляємось у бік школи?

Ковзнувши поглядом по його обличчю, подруга кивнула і пішла поряд. Швидше за все, переконалась, що справи кепські.

— Я, якщо чесно, думала про твої сни, — почала вона, поки Денис збирався з думками. — І дійшла висновку, що тобі час відвідати психотерапевта. Він допоможе розібратися у твоєму стані, випише якісь ліки.

— Ти глузуєш з мене? — образився Ден. — Хіба така нісенітниця в моєму дусі?

— Не стала б називати це нісенітницею. Я знаю тебе з часів, коли ти ще пішки під стіл ходив. І ти маєш рацію — це зовсім на тебе не схоже. Особливо, манія переслідування, сон з однаковим сюжетом, страх перед необхідністю засинати... Раніше я була впевнена, що не існує нічого, здатне тебе налякати, Дене. Те, що відбувається зараз — нонсенс, і з цим жартувати точно не варто. По ознакам це типові прояви шизофренії. І це серйозно.

— Ти що, заодно з моєю сестрою? Може, зміните платівку вже?

— Я поганого не пора... — Її голос раптом затих і Ден, озирнувшись, зрозумів причину. Прямо навпроти них стояв якийсь підозрілий тип. На вигляд не більше тридцяти років, коротко стрижений, у довгому коричневому балахоні. Він не зводив довгого пронизливого погляду з Дена і якось дивно посміхався. Характерна поведінка колишніх його переслідувачів. Та й зовнішній вигляд у всіх нестандартний — легко впізнаний.

— Ти його теж бачиш? — з надією спитав він у Ксюші.

— Е-е-е, так... — Подруга раптом змінилася в обличчі і ступила на крок вперед. — Чого на нього витріщився, а? Ти взагалі, хто такий, чорт забирай?!

Незнайомець не звернув на розлючену дівчину ніякої уваги. Його погляд продовжував вивчати Дена, а посмішка стала ще ширшою. Це виглядало настільки дивно та дратівливо, що тепер і Ден не стримався. Тим більше, переконавшись, що ця людина не плід його хворої уяви.

— Чого тобі від мене треба, кретине? Ти дорогу поплутав?

Незнайомець нахилив голову в інший бік, не припиняючи посміхатись. У Дена пішов мороз по шкірі. Він настільки втомився від подібних моментів, що більше не став тримати себе в руках. Зробивши кілька швидких кроків до чоловіка, Ден схопив його за комір і прошипів:

— Ти глухий? Говори, інакше я тебе в асфальт закатаю!

Незнайомець з легкістю зняв його руки з себе, і з тією ж усмішкою промовив:

— Скоро. Зовсім скоро... — Гортанно засміявся, розвернувся і пішов геть. Денис думав було його наздогнати, але Ксюша не дала:

— Не чіпай його, Дене. Він якийсь дивний і небезпечний на вигляд. Ніби душевно хворий.

Вони обидва дивилися, як зникає в темряві чорна, трохи зігнута постать. Ден був шокований його фізичною силою. І що йому від нього потрібно?

— Бачиш, а я тобі казав! Він один із багатьох подібних. Вони всі навіть посміхаються однаково.

— Можливо, це просто збіг, — подумавши трохи, припустила Ксюша. Проте її тверда впевненість у голосі кудись ділась.

— Ну звичайно! Найлегше зробити висновок, що я псих і параноїк, ніж спробувати знайти цьому якесь інше пояснення! — Денис був близький до того, щоб смертельно образитись. Ксюша, не звернувши уваги на його настрій, сіла на траву з квітами тітки Олі, і потягнувши його за рукав, змусила прилаштуватися поряд.