Дім, у якому жив мій сусід

   Одного разу, в один гарний та ясний день, приїхала машина, навантажена багатьма меблями. А виявилося, що до мого міста Ізюм, який був розташований на Харківській області, приїхав однойменний сусід на ім'я Олексій. Він мав ось таке прізвисько з ім'ям по батькові: Гринчук Григорович. Коли він їхав по місту, в якому я жив, то він казав про цей Ізюм:

  — Як тут гарно! Тут я майже ніколи не був, але буду; майже ні з ким не знайомився, але познайомлюсь; майже нікуди не ходив, але піду обов'язково!

  Олексій хотів ще сказати про це місто, але його зупинив водій, який перевозив його речі у його новий будинок:

  — Пане Олексію, кажіть мені, будь ласка, коли мені повертати! Бо я тут не зовсім ознайомлений з цим населеним пунктом, а ви, як бачите: зір у мене не дуже гострозорий!

  — Гаразд, як скажете, — відповів Олексій, і вже показав пальцем за кілька секунд на ліву сторону: — Ось туди повертайте. Далі, я вам скажу, куди мені треба зупинитися.

  Водій повернув машину на ліву сторону, а потім ще раз на ліву сторону, де дорога була покрита спочатку асфальтом, а потім вже каменями. Водію нудило від торохтіння та дьоргання по кам'яній дорозі.

  — Ви впевнені, що-о-о-о-о ми-и-и-и-и ї-ї-їдемо-о-о пра-ави-ильно-о-о-о-о-о-о-о-о? — з заїканням (через колотання каменів над машиною) спитав водій.

  — Саме так, — відповів Олексій, а через кілька секунд він показав пальцем вже на праву сторону: — Повертайте сюди. Ось на цій вулиці я буду жити.

  Водій розвернувся з вулиці Замостянської, та поїхав по вулиці Зарічної, де жив я. По дорозі, водій почав задавати безліч питань:

  — Скажіть, будь ласка, а чому ви вирішили тут пожити? І як ви дізналися про це місто?

  — Ой, я шукав у одній групі додатка, яка називалася „Продаж домівок. Україна“ — відповідав Олексій. — Там мені цей будинок і висвітився. І назва міста також. Ось, як я сюди потрапив. Бо тут така класна гора, що ні в казці сказати, ні пером написати!

  — Гм... Зрозуміло. Чи вам тут подобається взагалі? — питав водій далі.

  — О, так! — з радістю відповідав Олексій. — Я багато яких міст продивлявся по продажу будинків та по Google Карті. Та тут є й нормальні люди, з якими неможливо познайомитись за один день.

  — Ех... Зрозуміло, — зітхнув водій, і спитав: — Якщо ви будете тут жити, то де саме? Який номер будинку? А вулиця?

  — Ми вже на вулиці, про яку я вам казав: Зарічна. Я ж тут буду знаходитися. А номер будинку: 20.

  — От і добре. Скажете мені, коли треба зупинятися.

  Водій їхав трохи повільно, бо дорога була не зовсім того розміру, що бува на заторах: вона на кілька сантиметрів скорочена, але нормальна для проїзду лише однієї машини. І коли він доїхав до будинку №20, то Олексій крикнув:

  — Стоп! Тут буду я жити. Ось у цьому будинку, — показав він пальцем на цей шикарний дім.

  — Вау! — здивувався водій. — Яка краса! Тепер ясно, чому ви вибрали саме це місце.

  — Давайте завантажено речі з машини у дім, — попросив Олексій. — Повний вперед!

  Водій і Олексій встали з машини, й пішли відчиняти дверцята із заднього вантажу. Там було стільки меблів, що їх просто не перерахувати! Столи, стільці, шафи, книжна полиця, ліжко, і т. д. Олексій першим попросив витягнути стіл, й він разом з водієм поніс його до будинку. Але будинок у той час був зачиненим, тому водій обережно спустив стіл на землю, і сказав:

  — От, чорт! Чому ж ви не подзвонили хазяїну цього будинку? Він же не знає, що ви вже приїхали!

  — Ой, як я про це забув! — вдарив себе по лобі Олексій. — Дякую, що нагадали! Зараз попрошу хазяїна дати ключі від мого нового будинку.

  Він взяв свій телефон, й набравши номер хазяїна, почав дзвонити:

  — Добрий день, Геннадію! Це я, — Олексій. Я вже біля будинку, якого ви продаєте. Чи не можете ви прийти і дати мені ключі? Бо ми почали перетягувати вантажі.

  — От і чудово! — зрадів Геннадій. — Стійте там, нічого не переношуйте! Я скоро прибуду зі своїми ключами!

  — Добре, — сказав Олексій. — Будемо вас чекати!

  У цей час, трубка вимкнулася, і через декілька хвилин, з'явився той самий хазяїн, якому дзвонив Олексій, — Геннадій. Він вже задихався від біготні, тому мовчки дав ключі Олексію, а через хвилину, він заговорив:

  — Ух, нарешті видихнувся! Ось вам ключі, Олексію... Ах, я ж вам їх дав! Добре... І можете відкривати вхідні двері. Надіюся, що там буде цікаво.

  — Та мабуть, — погодився Олексій. — Головне, щоб він був будинком моєї мрії!

  — Та не кажіть! — засміявся Геннадій. — Ви це ще казали, коли ви вперший раз мені подзвонили!

  — Ну, можна ітак сказати, що я обожнюю тільки сучасні й стильні будинки, — пояснив Олексій. — Тому, я й радію.

  — Молодці, що радієте! — похвалив його Геннадій, і на останок, сказав: — Ох, не буду я вам заважати. Працюйте, переношуйте речі з вантажу, і нехай ваш будинок стане зручним та комфортним!

  — Добре, дякую! — сказав Олексій. — До побачення!

  І після цього, вони розійшлися: Геннадій пішов собі додому, а Олексій з водієм продовжував переношувати речі з вантажу у будинок. Усе це помітила моя мама, коли вона запідозрила дивні звуки машини. Спочатку, вона думала, що машина зупинилася біля неї й, не загублюючи час, вона вийшла на двір, й перевірила, що насправді, машина стоїть не біля її будинку, а біля минулого будинку, у якому жила сусідка, через що, вона виїхала спочатку до Польщі, потім до Норвегії, а вже згодом й до Нідерландів. Тому, щоб дізнатися, хто приїхав у її улюблене рідне місто з новеньких, мама пішла до нашого будинку — фрігеля, який виглядав як сучасний будинок. Ледве не зайшовши у мою кімнату, і не потурбувавши мене (я у цей час читав книгу), вона сказала:

  — Льова, у наше місто приїхав хтось новенький, до минулого будинку, де жила сусідка на ім'я Марина. Ти б не міг подивитися, хто там приїхав?

  Почувши таке запитання, я зупинився на читанні книги, і сказав:

  — А мені що з того, що хтось приїхав? Ми ж їх навіть не турбуємо.