Розділ 7

“Пора додому”, - місіс Девіс ласкаво покликала сина. Рой обернувся, і неохоче зістрибнув з гойдалки. Насувався шторм, і хлопчик на пару секунд завмер, заворожено дивлячись на сірі хмари. Він стояв біля ганку і не міг відірвати погляду від грозового неба. Десь вдалині засяяла блискавка. Розкати грому заповнили двір і починався дощ. Рой не бачив його, лише відчував наближення та аромат. Океан вирував, піднявся сильний вітер, грозове небо нависло над хлопчиськом, і двір заполонила темрява.

Але Рой не боявся. Йому здавалося, що він відважний капітан, сміливець і бешкетник. Його не налякаєш штормом чи іскрами блискавки. Його корабель повинен йти вперед, і не важливо, якої висоти хвилі або як сильно гримить небо…

«Пора додому, любий», знову почувся лагідний голос матері, і Рой обернувся. На ньому більше немає шкіряного плаща, немає шаблі в руці. Він знову син – любий та люблячий. Рой намагався щось відповісти, але не міг вимовити жодного слова. Невидима сила почала затягувати його в темряву. Він уже майже не бачив матір, не чув її лагідного голосу.

Страх оселився в серці хлопця, і він закричав. Що з ним, де він? І чому голос матері більше не звучить?

«Пора додому», знову почув Рой, але то був інший голос. Такий же любий та рідний. Її голос, ніжний та лагідний. Рой розплющив очі, і озирнувся. Він стоїть біля урвища, затока вирує, блискавка розрізає грозове небо навпіл. Але він не один. Вона тримає його за руку, і ніжно шепоче: «Час додому» …

«Келлі…» - прошепотів Рой, але вона вмить зникла. Небо стало зовсім чорним, десь вдалині почулися постріли. Зловісна тиша нависла над урвищем. Страх знову заволодів його серцем, і пронизливий крик розірвав тишу... Але ж страх не за себе, а за неї!

-Містер Девіс, все гаразд, ви в лікарні.

Медсестра намагалася привести Роя до тями. Ліки дивним чином подіяли, і ввели пацієнта в дуже глибокий сон.

-Лікарю, він прокинувся, — почув Рой, не розплющуючи очей. Повіки були ще надто важкі. Він відчув, як хтось узяв його за руку, ніжно погладжуючи.

-Рой, ти мене чуєш?

-Келлі ...

Він розплющив очі.

Вона сиділа поруч, і була така гарна. Волосся, розпущене, звисало золотистими пасмами на плечі. Тільки зараз Рой помітив, що вона підстригла своє довге волосся. Коротка стрижка підкреслювала глибину її чарівних очей. Але самі очі були сумні. І хоча дія ліків ще не минула, а Рою здавалося, що Келлі сяє і більше схожа на ангела, його все ж таки насторожила її тривога в очах. Невже невелика рана на руці стала такою небезпечною?

Келлі відчула його хвилювання, і відповіла:

-Щіпки від паркану дуже глибоко врізалися тобі в руку. Почалося запалення, - вона зітхнула. Але, побачивши, що у Роя дужче забилося серце, вона поспішно додала, - але ми все почистили, і вже за кілька днів рука знову функціонуватиме повністю.

Девіс видихнув, та його тахікардія не припинялася.

-Пробач, мені довелося ввести тобі знеболювальне та заспокійливе. Трохи болітиме голова, - вона приклала свою теплу долоню йому на чоло, - тільки не зрозумію, що з твоїм серцем, - стривожено додала жінка.

Рой зітхнув. Набравшись сміливості та сил, він прошепотів:

-Моє серце завжди божеволіє, коли ти поруч.

Медсестра, яка весь цей час стояла осторонь, відчула незручність і вийшла. Вона зачинила за собою двері, але все ще кілька секунд стояла біля вікна палати.

Майже двадцять років тому вона так само була поруч з Келлі, коли серце дівчини розривалося від болю. Щоб повернути її до нормального життя, жінка, на прохання матері, влаштувала Келлі до лікарні. Це вона вплинула на її кар'єру, допомогла прийти до тями, знайти нове життя. І коли стало відомо, що сам Рой Девіс потрапив до них в лікарні, жінка намагалася знову бути поряд.

-О, Рою… як же так вийшло? - Келлі ніби не чула його зізнання, і поклала свою руку йому на плече. Акуратно і ніжно вона гладила його, її очі бігали по всьому тілу чоловіка.

І тільки тоді Рой усвідомив, що лежить у лікарняному одязі. Його переодягли, а значить Келлі все бачила.

-Мені шкода, що ти це бачила ... - Він відвернувся на кілька секунд і зітхнув.

Так, все його тіло кричало, що ці двадцять років були далеко не раєм. Безліч шрамів та кульових поранень говорили самі за себе. Рой розумів, що рано чи пізно Келлі все одно це побачить. Але не так і не зараз.

Але вона бачила, відчувала. Коли санітари перевдягали його, вона на мить завмерла від побаченого. Шрами… так багато шрами!

-Ти не думав вийняти цю, - вона все ще гладила його плече, в якому була куля (одна з двох).

Він повернувся до неї і його сповнені коханням очі, здавалося, осяяли палату. Він перевів погляд на її губи і помітивши це, Келлі на подив, почервоніла. Ця мила емоція надихнула Роя, і він взяв себе до рук. Як би голосно не кричало про кохання його змучене серце, не можна розслаблятися, не можна давати слабину. Їй такий чоловік не потрібен.

Рой усміхнувся і відповів:

-Ні, - він прикрив її руку своєю, сильніше притиснувши до плеча, - це нагадування про те, як багато я втратив, - його очі знову закохано дивилися на Келлі.